По той бік світу

Численні корови та вівці паслись на зеленому просторі, що йому нe видко було кінця, і віяло від нього спокоєм і добробутом.

Так проїхали зо три години, аж поки не звернули з асфальтованого шляху вбік на земляну дорогу. Поїхали тихше, і степ ніби присунув­ся до них ближче і почав знайомити з таєм­ницями свого життя. Ось на грудці сидить бі­ла чапля, на галявині граються зайчата, пере­скакуючи один через одного, як діти, ось ви­скочила на дорогу бура безхвоста криса куіс, а далі біжить переляканий скунс.

— Звертай, звертай! Дивись не наїдь, — кричить Петро, але вже пізно. Гостра струя смороду бризкає в повітря. Добре, як не тра­пила на колесо або на підніжку, бо не легко змити смердючий плин.

Сонце вже стояло впрост над головою, ко­ли Петро побачив у степу купку дерев та серед них декілька будинків.

— Це Санта-Клара, наша знаменита естанція, — промовив Роберто. Ось ми й при­їхали.

Широкі ворота були відчинені, вони заїха­ли у подвір'я і спинились перед головним бу­динком.

Просто і міцно був він збудований, але сто­яв вже давно і чимало дощів та бур витрима­ли його старі стіни. На усіх вікнах були міцні залізні ґрати, бо будувався він тоді, коли індіяни складали ще поважну силу і небезпечно було меншати серед степу. Лишень одні двері вели до дому, також за старим звичаєм: менше дверей, легше сторожити.

На порозі зустрів їх дон Паскуаль, що йо­го обов'язком було доглядати дім.

Видно було, що доглядав він не дуже дбай­ливо. І великий присінок і ще більша їдальня робили враження занехаяння і пустки. Старо­давні невкладисті меблі були присипані поро­хом. Стіни в плямах, підлоги незаметені і бруд­ні.

— На горі веселіше, — підбадьорив Петра Роберто, ведучи його по цегляних сходах на другий поверх. Вони опинились у сінцях зі скляною стелею, куди виходило декілька две­рей.

— Тут аж шість кімнат, але тільки в одній є дротяні сітки на вікнах. Якщо ти нічого не маєш проти, то ми будемо спати тут удвох, бо в інших загризуть комарі, — казав Роберто, відчиняючи двері до одної спочивальні.

— Гаразд, — відповів Петро, — мені тут дуже подобається.

Дійсно, покій, що вони до нього увійшли, був дуже гарний і вражав несподіваним ком­фортом. Здавалось, що його було перенесено з якогось модерного будинку в Буенос-Ай­ресі. Нікелеві ліжка, меблі з ясного дерева, гарні килими на стінах і на підлозі.

— Це єдина "культурна" кімната, — пояснив Роберто. — Батько мій хотів відновити увесь дім та щось не погодився з дядьками, з якими дістав естанцію в спільну спадщину, то так на цьому й скінчилось. Давай почис­тимось трохи, та ходім на долину, дон Паскуаль дасть нам щось поїсти.

Виявилось, що дон Паскуаль кухарює кра­ще, ніж доглядає за домом. І яєшня і печене м'ясо були дуже смачні, а може видались такими з дороги.

Після обіду Роберто скомандував:

— Тепер зробимо добру сієсту[2] та й за науку!

Так і було сповнено. Трохи відпочивши, узя­лись за книжки і просиділи за ними аж до ночі. На другий день знову студіювали і зран­ку і після обіду, аж поки Роберто не сказав:

— Здорово ми з тобою посунули науку! Час звести дух, бо задуримо памороки. Як ти по­ставишся до моєї пропозиції — проїхатись верхи?

— Дуже прихильно.

Вони вийшли на подвір'я, і Петро тільки те­пер, як слід, роздивився навколо.

Крім старого дому, де вони спинились, Пе­тро побачив ще декілька покривлених буді­вель, а трохи віддаля невеликий дімок, що, вид­но, був збудований не дуже давно.

— Там живе дон Віценте, управник, що ке­рує всім господарством естанції, — пояснив Роберто. — Ходім до нього привітатись, бо буде велика образа, як цього не зробимо.

Вони знайшли дона Вісенте у патіо[3]. Він потягав через срібну дудочку мате[4], що йо­му подавала донья Енкарнасіон, його жінка. Дон Вісенте наказав їй шикувати мате для го­стей, а сам почав докладно розпитувати про здоров'я батьків, дядьків та інших родичів Ро­берто.

Той відповідав і сам робив відповідні запи­тання, а посидівши і побалакавши, скільки на­лежало, промовив:

— Дон Вісенте, ми бажали б проїхатись верхи, звеліть, прошу вас, осідлати коней.

— Вже зроблено, — відповів управник, за­доволений, що молодий хазяїн просить його розпорядження, а не сам дає його. — Я знаю, що тут це єдина розвага. Тільки я вибрав не дуже спокійних коней, бо я знаю, що ви вмі­єте їздити. Але може ваш приятель воліє смир­нішого коня?

— Мій приятель українець, має козацьку степову вдачу, коня не злякається.

— Тоді добре, — погодився дон Вісенте, і повів хлопців до невеличкого загону, де сто­яли, вже осідлані, два молоді жеребці. — Ви­бирай, який тобі більш до вподоби!

Петро підійшов до високого карого красу­ня — і взяв його за вуздечку. Роберто похва­лив його:

— Добре вибрав, не жеребець, а золото. Та й для мене не поганий зістався, — додав він, ляскаючи по шиї темно-сірого коня, що кивав головою, ніби погоджуючись з такою оцінкою.

Вони легко скочили в сідла і виїхали на до­рогу, що йшла через естанцію, але незаба­ром з'їхали з неї і поскакали просто по сте­пу, без мети і без напрямку. Вони перестри­бували через рівчаки, зривали на повному га­лопі квіти, збивали батогами вишневі ґурґулі реп'яхів.

Нарешті, енергія, що скупчилась в їх моло­дих тілах, трохи вичерпалась, і вони поїхали спокійно.

— Я, властиво, перший раз в житті знахо­джуся в справжній естанції, — сказав Петро, — і мені цікаво докладніше пізнати її життя та устрій.

— Радо розповім тобі все, що знаю сам, — відказав Роберто, — та, властиво, мало що є до розповіді. Як бачиш, степ обгороджено дро­том та поділено на загони, більші та менші, що також обгороджені. Тут пасеться худоба: корови, вівці, коні.

— Якого розміру загороди?

— На модерних естанціях їх роблять по 20-30 гектарів, але у нас ще ведеться по старовинному. Більшість загород по 500, 600 гектарів, а в двох найбільших навіть понад тисячу у кожній.

— Скільки ж усього гектарів в цій естанції?

— Приблизно, одинадцять тисяч.

— О, я не знав, що ви такі багаті.

— Це так здається. Дід був справді багатий, сам господарював, сам набував. Мав шестеро синів — мого батька та п'ятеро дядьків, що спільно йому наслідують. Господарювати ні­хто не хоче, а грошей усім треба. Дон Вісенте тут цар і бог. Господарює, як хоче. Але нема де правди діти: господарює непогано. Впровадив деякі нові галузі. Бачиш, там па­суться плямисті корови, це підігрі, і ми отри­мали за них першу нагороду. Коні також, як бачиш, добірні, їх виховують для гокею та поло, і ціняться вони дуже високо.

— Хто ж за цим усім доглядає? Я зовсім не бачу людей.

— Як не бачиш? Там біля дому, де ми спи­нились, мешкають у коморі дванадцять робіт­ників, нежонатих, а по степу, поглянь, стоять самітні хатки, у кожній живе пастух з жінкою та родиною. Вони доглядають худобу. Хати побудовано на тому місці, де сходяться чоти­ри загони,

— Себто на три або й чотири тисячі гекта­рів — один пастух? Хіба ж це можливе?

— А що їм доглядати? Вони об'їжджають свої дільниці верхи, часом тільки злізають, щоб допомогти станути на ноги якійсь дурній вівці, що впаде та з огляду на свою довгу вов­ну не може сама підвестися. Дивляться, щоб була вода у ночвах. Воду наганяє вітряк — з криниці. В зимі і цього клопоту немає, бо оці рівчаки, що тепер сухі, під час дощу — справ­жні річки, що по них стікає вода до лагуни, де вода ніколи зовсім не пересихає.

— А хто доїть корови?

— Ніхто. На нашій естанції нема молочного господарства. Тільки те, що потрібно для вжи­тку робітників. Є естанції, що спеціяльно цим займаються. Ми далеко від залізниці, нам це не виплачується.

— Скільки всього худоби?

— Скільки тепер, не знаю, вже давно про­вадився підрахунок. Робиться він раз на рік восени і майже завжди з моєю участю. У дядьків синів немає, а самі вони не дуже охочі до праці, як я вже казав. Коли будеш мати охо­ту, то приїдемо разом восени, тоді зможемо і полювати. Там, на краю естанції, є велика лагуна, де багато качок, та й іншої дичини чимало.

Ніби для ствердження його слів с під ніг коня Роберта пурхнула дика курка. Переляка­ний кінь шарпнувся і став дибки.

Роберто не випав з сідла, приник до коня, злився з ним в одну істоту і легко заспокоїв його.

— Ти справжній ґаучо, — захоплено ви­гукнув Петро.

— Пусте, — відповів Роберто та пустив ко­ня галопом. Петро почвалав за ним.

Вернулись уже поночі, повечеряли та поля­гали спати, прирікаючи, що встануть удосві­та.

Петро дійсно прокинувся раненько, а Ро­берто так міцно спав, і таке безтурботно-спо­кійне було його обличчя, що Петрові шкода було його будити. Він одягнувся тихенько і пішов на долину, а тоді і з дому у подвір'я.

Там він, не дивлячись па ранню годину, за­уважив таких, що прокинулися раніше від ньо­го. Два робітники запрягали коней до брич­ки, а дон Вісенте позирав на них господар­ським оком і давав розпорядження.

Побачивши Петра, він підійшов до нього.

— Раненько прокинулись. Та воно і краще, — похвалив він. — Ранок тут найліпша пора.

— Правда, — відповів Петро, вдихаючи чи­сте повітря.

— Так ви українець?

— Українець.

— І давно приїхали до нашого краю?

— Ще дитиною, батьки привезли мене, ко­ли мені було два роки.

— То ж то я бачу, що ви балакаєте по-ту­тешньому, мов справжній кріожо. А тут у нас працює ваш земляк, так з ним важко порозу­мітись.

— Земляк? Справді? — зацікавився Петро. — Що саме він робить?

— Він куровод, доглядає наші кури. Як хо­чете його бачити, то підіть до курника, ось ту­ди за комору. Він уже працює.

Петро пішов у показаному напрямкові і ще здалека почув, як хтось гукав українською мовою:

— Рудий, рудий, куди ти, скажений! А те­бе, зозулястий, куди несе, такий, сякий, непарений!

Петро зайшов до курника і побачив високо­го худорлявого чоловіка, що мітлою заганяв курчат до клітки.

— Здоровенькі були, добродію, — привітав Петро.

— Невже земляк? Ото Господь радість післав.

— Кого це ви лаяли?

— Та курчат… тільки з ними й розмовляю, бо по-тутешньому ні бу, ні му.

Познайомились, розбалакались. Виявилось, що Андрій Науменко приїхав недавно з Фран­ції, де прожив двадцять років та був там непогано улаштований.