Кинувши роскалі під намет, він кинув:
— Скупнутьсь.
Й побачив позад себе Євгена Григоровича, бо той прорік:
— П'ятсот тридцять дев'ять.
Гєша би не надто переймався таким гостем, але позад нього стояв шоферюга, який також мав на собі деяке татуювання. Тому й Кєша, не озираючись, увібгав під себе бінокля, удаючи людину, яка вляглася трохи засмагати на узліссі.
Запала мовчанка, така, що Гєша вирішив привітатися першим, ті також мовчки кивнули.
— Як вам тут? — поцікавився Євген.
— Клас, — відповів той. — Така природа. А риба. Клас.
Й тут наштовхнувся очима на цілковиту відсутність власного рибальського реманенту. Натомість дві новенькі сільмагівські лопати зрадливо вилискували у затінку.
— Ви звідки? — прогугнявив, наче стартером, водій, бо його звали Антін.
— Відпочиваємо, — ще неворожо відказав Гєша, тому, що усік, як напарник устиг заховати за спину зрадливого оптичного прилада.
— А це що? — кивнув на лопати шоферюга голосом, наче втрапивши не на те октанове число. — Риєте?
Себто вихлопи його свідчили геть протилежне, мовляв, хлопці, якщо ви й при ножах чи й при "волині", я, якщо захочу, отут вас розкатаю своїм "газоном", наче Бог черепаху.
— Ні, — невинно відповів Гєша, поволеньки посуваючись до лопати, яка, відомо, теж зручна й замашна річ, — ми теж копаємо. Черв'яків.
Кєша зацідив би його біноклем, якби не хотів щосили приховати цього небажаного предмета.
"Ідіот", — сказав би, коли б не хотів приховати правду.
— Ми — вугілля. Ми шах... тарі, — витягував щосили ситуацію він. Бо мало не вбовкнув "шахраї", а ці значення геть нетотожні.
— Еге, — долучився до неї приятель.
Євген Григорович подумав і сказав:
— Шістсот сорок. Хіба тут є шахти?
Ті озирнулися — шахт, дійсно було не тут.
— Ми — ні, — водноголос зірвалося в них. — Ми — там. Ми — в Домбасі, — вивершив Гєша.
І Кєша також:
— Ми — копаємо там. А тут ми відпочиваємо.
— Вугілля, — пояснив його напарник.
Настала тиша, в якій навіть виразно постало штихування лопат на недалекому розкопі, та вагоме лопотіння кавалів землі, яке відволікало від слів доти, доки не почали на них навертати:
— Ну і що, — не вдержав Кєша й кивнув на курган, — що в ньому є?
Знову запанувала тиша, протягом якої Оксана подолала відстань до чоловіків, неохоче у них втупившись.
— Ну, — ляснув себе по потилиці, а не співбесідника, Євген Григорович, — це залежить від того, хто його збудував.
Оксана здивовано подивилася на нього, наче то був Кєша, а не навпаки. Бо це питання було між ними вже вирішено, ще після її першої розвідки тут, що, власне, й зумовило теперішню експедицію.
— А от... — тягнув Кєша до найзаповітнішого, — це ж ето, козаки, вони коли прятали, то вони отак шапками, шапками, брали й насипали зверху ето...
— Тєрікон! — радісно додав Гєша, сяйнувши ерудицією, в голові стало струмко.
— Ну да, тіпа того, — провадив його колега, — шоб було гарненько. Ну, й шоб ніхто не догадався, шо там насамдєлі. Да? Шо навіть вчоні не всігда можуть розібратися часом, що там усерьодки може бить заховане.
— Ну да, — підхопився й Гєша, — їм же нікуди було це здавати в банк, тім болі в сбіркаси, бо коли ті робили збіріженій, забраних в ляхів, чи в жидів — що було далі з ними робить? Посеред лісу? От тоді вони всі бралися за шапки.
Йому стало урочисто, од вдало висловленого складного.
Оксана зачудовано споглядала увесь полілог, тим більше, що їхній химерний водій неприховано позирав на чужу їхню авоську, де іронічно вилискувала плящина казьонки. Ці погляди не вбереглися й від "шахтьорів", які добре знали життя: що страшнішої людини над непрохмеленого шофера на світі не існує. Особливо, коли чоловікові теж є про що на собі витатуювати, і чогось варті якісь двоє чужинців для нього такого, хто порушує територіальні води, чи, пак, території навколо вантажівки.
Така рокіровка не прослизнула й повз Євгена Григоровича, бо і йому сьогодні було — адже зранку місцевих краєзнавців з прохмілкою не було.
— Ну, "вчоні", — вклинився він, — вони не мають сумнівів, бо вітчизняна наука доводить, що курган належить нашим предкам. Отже це — скіфський курган. Або сарматський.
Оксана:
— Або?..
Така недоречна репліка, втиснута межи чоловіків, трохи занепокоїла Євгена Григоровича, тому він сказав:
— Шістсот сорок один. Щоб не було ніяких "або", я, як керівник експедиції, ну, не наказую, а стверджую: цей курган сарматський. Ясно?
"Шахтарі" згідно кивнули, вирішивши, що "скіфи" — це назва для ще одного народу, який не мав ощадкас.
— Як? Та їх же геть трохи, та й то на півдні. А в основному сармати ховали своїх на чужих скіфських курганах, — витиснула дівчина.
— Оксано, немає прописних істин. Деякі з них можуть і заперечитися.
— Але ж, — не вірила на власні вуха вона, — на насипу було виявлено биту кераміку, та й по периметру каміння теж, а Тєрєножкін, наприклад, вважав, що ознаки скіфського поховання...
— Тєрєножкін, — прошепотів Євген Григорович, наче йшлося про Мозолевського. — Чим влаштовувати дискусію, ви би перевіряли насип, тобто викид, аби часом наші орли не викинули лопатою туди чогось впускного.
Оксана не пойняла віри. Чоловік копає все життя кургани і щоразу розграбовані; й він чудово знає, що є чимало вчених, які, зумисне зробивши нечесного висновку, завдавали науці шкоди більшої, аніж оті злиденні грабіжники... Не може ж чоловік так сильно вдавати перед підлеглими відчуженість, щоби, навіть би й як про сторонню жінку, щоб її було так зневажено.
— Адже Тєрєножкін...
— Шістсот сорок два, — завершив диспута Євген і повернувся спиною. — Значить так, — поспішав він, доки ота плящина не взяла гору над підлеглим, — ви, панове шахтарі, звідси перебирайтеся.
— Куди? — голосом азербайджанського біженця видавив Гєша.
— Ну, туди, де живуть всі відпочиваючі, на базу відпочинку.
Ті зацікавлено перезирнулися:
— А тут є така? — голосом людини, яка знала шлях лише до річки й назад. Вони поглянули на свого сирітського тента, наче він примандрував з далекого скіфського минулого.
Воно навернулося й на очі Оксані, наукова образа, за Тєрєножкіна просоталася сльозою з її лівого віка. Отже Євген батькович будуть напрацьовувати матеріал на свою концепцію, себто таку, не власну, однак найзручнішу для науковця його рангу. На мить для неї ця публіка перевтілилася у скіфів-вершників, а вона, яко скуфійка-оратянка понуро подалася до одноплемінників, що вершили рискалями чорнозем.
Тим часом "шахтарі" хутенько поскладалися й зникли у напрямкові лісостепу, не лишивши на місці перебування анічогісінько. Окрім хіба пляшки, "забудькувато" покинутої при траві.
Казковий довгокосий Дід сів біля джерела, зачерпнув похідним кухликом. Він, надто довговусий, занурив гілочку глоду, помішав, донюхуючись, і замружився сьорбнути, коли кирзовий чобіт схарапудив тишу, проламавшись згори гілками й мало не шубовснув у воду Таємний незнайомець зненавидно втупився в кирзяка. Обережно, щоби не розхлюпати напою, підвівся.
— Кидаються, — плюнув він на чобота й зник.
На світі сім набридає все, і навіть купання в річці Істриці. Навіть би й по пилюжній землекопській праці, бо час вже братися до вечері, а по ній хутко хопитися гітар. Бо, відімкнуті від електроенергії, де ти ще споживеш музики, окрім акустичної? Такої, що навіть комарі вже не видавалися надокучливими, то що! — вже й перші мозолі відпружилися, полинувши у безвість до наступного трудового дня.
Щоб так теплий нічний вітер ішов на неї, відчутний лише травам, аби вони були гучніші за саморобну музику, й віддаляли її разом з денною образою.
Як воно тяжко, коли важко!
"Знову тебе використали", — видихнула в легіт Оксана, перший раз це було в університеті, коли свою курсівку віддала на висновок до наукового інституту — робота її загубилася. А рецензент згодом, через рік захищав кандидатську, яке було подивування Оксани, коли вона упізнала свою курсову майже без змін. Тому їй не важко було на захисті поставити тому добродієві кілька питань, на які не було відповідів. І, розкривши їх, залегко довести присутнім, як теоретик використав "анонімне" джерело, поцупивши у безіменної студентки.
Тоді вона з'ясувала, що її безмежна любов до науки археології — взаємна, що вони таки варті одне одного — це було головніше над усі неприємності, яких зазнала після свого "рейду" по наукових тилах претендента.
Вітер тішив її, вітер тишив, вітер і ніч. І нічого нич, і нічого дотич, коли колише, образу встудить і приколише, бо ночі досить на всі неправди, щоби розвіяти завади. "Це ми, — шепотіла йому Оксана, —добуваємо крихти малі зі старовини, бо в гумус у теплій родючій землі зітліють вони, бо де не копни, бери новину у кожній п'яді, хай гонять світами про дивину розумні дяді". Вона сиділа, і палкий пилковий шум вступив у вуха, і не було аніяких наукових проблем, тому що вона знала поза ними, хто вона тут є і чому — тут, де річка, тут, де ліс, тут, де степ тулився до них по прохолоду, вгасивши пашіння своє об воду, од нього бриніла одна душа, стояла боком до плину того, водночас вогкого і сухого.
Ранок починався з корови. Першої в череді, вона впевнено вела гурт і подивувалася, забачивши біля лугу дівчину в міському вбранні. Не стала з нею сперечатися за пашу, знаючи, що для цього позаду є пастух.
Оксана прокинулася од того, що збагнула: адже спить навсидячки. Зіщулилася у штормовці, коли побачила проти себе китайського термоса, за ним так же святково вилискував Ярослав, радий, що може налляти гаряченького цій дивній, як про пасовисько, дівчині.
— Пийте, це на травах, — заспокоював він її.
Ліниво ототожнювалося сонце.
Спершись на батога, він сів поруч, Оксана
сьорбала й намагалася не дивитися. Він вже закрутив посудину, кинув її до торби.
— А на чому настоювали? — запитала дівчина.
— Іван-чай, — пояснив він поглядом, надибавши поруч такого ж, зірвав, дав дівчині, та потерла пальцями, лизнула. — Та тут що хочеш, яку траву кожну — бери заварюй, не зашкодить. Воно все до діла.
— Ви десь цьому вчилися? Ви знаєте трави?
— Он навіть корови то знають, — кивнув він на череду. — А спитай, хто їх учив?
Вона ще надсьорбнула зі скляночки.
— Ви тут працюєте?
— Та хто тут тепер працює? — засміявся хлопець. — Так, пасемо по черзі ну, деяка робота є в домі, ну...