Особливо тамтешню театральну шопку, де його синочок, перевдягаючись, одпрацьовував щоразу нового персонажа з вистави.
Дуже того дивувало, як легко лялькар змінював не лише тексти, а й самих персонажів.
Побачивши серед глядачів когось із поважних панів, одразу міняв Запорожця на Солдата, а відповідно й мову його з української на московську:
– Ать-два-ать! Смірна всєм стаять! – командував він іншими ляльками. – Псірна, я каму я сказаль?
Особливих перевтілень набувала його вистава, коли поруч з'являвся жандарм. Тоді переінакшувалося геть усе – дійство одразу переносилося на верхню сцену, зникали шляхтичі й знахарки, попи й шинкарки, – і глядачі вмить опинялися за тисячі верст, аж в Іудеї, де жорстокий цар Ірод полював на Рахилю та безневинне її немовля.
"Заборонити, чи не заборонити виставу? А лялькаря замкнути в буцегарню? – ламав непрохмелену голову Пецько. – А з іншого боку, либонь, вона ж, той-етой, про божественне писаніє розповідає. Заборониш таке, то ще й сам, гляди, той-етой, у буцегарні опинишся..."
Він пильно додивлявся до сцени, однак нібито ж нічого беззаконного там не виявляв.
Коли ж він рушав геть, дія одразу переносилася на нижній поверх, де знову товклися крамарі, судді, лікарі, лихварі, й усіх їх гамселив булавою Запорожець – на превелику радість простих глядачів.
Карпик стільки разів споглядав це диво, що вже лякав тата й маму, бо уві сні кричав:
– Ой, гада, гада, ой, уже й підповзла і мене, Запорожця, вкусила!
Мама шепотіла заспокійливі слова, прикладала компреса:
– Завтра ти до гімназії не підеш. Лежатимеш, щось ти дуже заслаб, уві сні кричиш, Карпику.
– Ой, ні, матусю, я дуже хочу в гімназію, я дуже-дуже хочу вчитися!
Майже не брехав він, тому що вчився він у лялькаря краще й управніше, аніж у школі.
Бо де б у ті часи викладали театральне мистецтво? Ані шкіл таких, ні тим паче університетів тоді не було.
Звісно, лише на базарі цього й навчишся.
Ось мама йде з церкви, коли біля дому, біля самісіньких воріт наче з-під землі виростає невеличка бабця й шарпає її за рукав:
– Подайте на свічечку за здоров'ячко вашого синочка Карпика!
Почувши таке, молода мама тремтячими руками видобула гаманця, витрусила звідти кілька монет.
– Тримайте, бабусю, – оддала гроші.
Та глянула собі в жменю, а потім скрипучим голосом завважила:
– Це дуже багато, пані.
Й одсипала кілька монет назад.
Мама на таке здивувалася.
Рушила далі, озирнулася – а стара наче крізь землю провалилася...
Поволі зайшла додому, роздяглася.
І перша думка була: а як там синочок?
Зайшла до нього в кімнату і з радістю побачила, що сидить він за уроками, схиливши голову над книжкою.
Попестила його голівку, поцілувала. Й зраділа, коли побачила його веселе личко з густим рум'янцем щастя.
Дуже веселе!
Що ж там такого смішного вичитав синочок із підручника, наприклад, арифметики?
Тим часом лялькові вистави на базарі потроху почали мінятися.
Наприклад, лялька-Шинкарка почала рухатися й говорити точнісінько так, як і місцева знаменита шинкарка Лявониха:
– У кого гроші є, той у мене п'є, – а потім лялькар додавав її пронизливим голосом: – Такому наллю, й водою доллю...
Це викликало нестримну радість у глядачів!
Бо кожен знав, як у шинку дурять п'яниць. Бувало, як хтось там добряче налижеться, то йому наливала Лявониха вже навіть не розбавленої горілки, а чистісінької води. І той пив, та ще й радів, як багацько він здатен видудлити!
А ще більше всі тут раділи, коли на нижній сцені вертепного театру раптом виникав Жандарм. Опецькуватий, непохмелений і тому дуже лютий.
– Ану, той-етой, чим ви тут усі торгуєте? Чому, той-етой, ніхто самогонки не приносить на торг? Невже ви не розумієте, як ув мене голова болить зранку? Бо ув шинкарки Лявоньки не прохмелишся – так сильно розбавляє водою горілку, що той-етой... Ну, порятує хто-небудь охоронця порядку, чи ні?
Народ хапався за боки, регочучи, впізнаючи жандарма Пецька.
Лялькар також захопився власною виставою, він аж пашів – так радів з власного успіху. Він не знав, що місцеві п'яниці вже донесли шинкарці Лявонисі, що її у вертепному театрі "зображають".
А також і про жандарма Пецька не проминули настукать, як він її розбавлену горілку хиляє та лає...
Отож вона хутенько помчала до нього у відділок.
Принесла жандармові нерозбавленої горілки, налила, той перехилив, радісно крекнув, занюхав рукавом.
– Ну, що тобі, Лявонихо?
– Ой, не тілько мені. Там, на торгу, вертепний театр наших людей проти влади підбурює!
Як почув це жандарм, так ураз протверезів.
– Що ти верзеш? Ти думаєш, той-етой, що ти сказала?
Лявониха підкопилила губи й ще раз налила горілки правопорядникові.
– Думаю! Бо він там такою гидкою лялькою зображає вас!
Склянка з горілкою завмерла на півдорозі до жандармівського рота.
– Що-що-що?!
Він вискочив з-за столу і, вхопивши картуза, рвонув із відділку.
Тим часом на базарному майдані тривала вистава.
Уже й глядачі, дивлячись на сцену, починали повторювати за ляльками слова:
– Якщо я, той-етой, протверезію, – ревіла лялька-Жандарм, – то на чому ж тоді порядок триматиметься? Га, той-етой?
Публіка котилася зо сміху.
Так ніхто й не помітив, як іззаду до лялькового театрика скрадається справжній жандарм Пецько.
Навіть Карпик Соляник не побачив, – бо той скрадався обережно, ховаючись за ятками...
А тоді несподівано спритно вхопив лялькаря за комір.
– Ось я зараз тебе!
Народ так і зойкнув із несподіванки!
А надто сам лялькар – руки в нього трималися за ляльки, і тому він ніяк не зміг захиститися...
Жандарм бив його важкими кулаками, лялькар намагався затулитись театриком, декорації од цього розліталися навсібіч.
Народ також кинувся тікати, хто куди.
Лише Карпик лишився стояти на майдані.
Він стиснув кулачки, однак ними навряд чи зміг би зарадити. Його причарувало ось яке диво: як багато там, усередині виявилося лялечок, які за кожним ударом вилітали в пилюку...
Жандарм на мить зупинився, щоб трохи одхекатися, а потім потягнув непритомного лялькаря геть з майдану.
Лишився лише Карпик.
А також уламки театрика та багацько розкиданих ляльок.
За мить хлопчина отямився.
Кинувся вперед і почав похапцем збирати з пилюки шматки декорацій, а головне – ляльки.
Їх було так багато, що вони не влізали в ранець. Тому він поскладав їх ще й у капелюха, який злетів із голови лялькаря, та й дременув звідтіля.
У домі Соляників почалися нові дива – геть позмикали всі клаптики тканини, ба, навіть ганчірки.
Одного разу прислужниця побачила, як на березі ставка малий панич Карпо старанно пере їх.
Стара жінка аж перехрестилася на таке марево.
Здивувалася б вона ще дужче, довідавшись, що в глибокому глухому льоху панич зачиняється й таємно орудує там пилкою, обценьками та молотком.
Правда, іноді влучає не по цвяхові, а по пальцях, і його зойки чутно аж нагору.
– Коти казяться, – бурчала на те стара служниця.
Та ось нарешті настав той час, коли посеред базару на майдані з'явилася дивовижна постать. Невисока на зріст, вона була одягнута приблизно так, як колишній лялькар. Великий капелюх накривав сиві пасма волосся, які затуляли замурзане личко.
Перед себе він ніс невеличкого вертепного театрика, начепленого на лямках.
Так-так, це був перемайстрований шкільний ранець, де стояли шерегами лялькові актори.
Наперед них було прибито справжню шопку з двох сцен. Щоправда, не таку розкішну, як у попереднього Лялькаря, але змайстровану з величезною любов'ю.
– Агов, люди, люди лепельські! А чи не скучили ви вже за виставою лепською? Ось я знову примандрував до вас і нову виставу приніс на показ!
Люди, з недовірою озираючись, посунули до майдану.
Бо звідти лунало несподівано дужим і пронизливим голосом:
– Це я, чоловік Сажка, на голові шапка, на спині латка! Підходьте, підходьте, та й взнаєте – а чи хороша моя казка?
На нижній сцені розчинилися дверцята, звідтіля вийшли ляльки-персонажі, вклонилися до глядачів.
І нова вистава розпочалася...
Історія людини в історії людства
Український театр заслужив захоплення в нашого й закордонного глядача. Починався він із класиків – Карпенка-Карого, Садовського, Саксаганського, Заньковецької...
А з кого починалися вони?
З Карпа Трохимовича Соленика (Соляника) – мандрівного актора, який за недовгий вік зіграв головні ролі більше ніж у 200 (!) виставах. Це була й висока класика, і водевілі. Як це йому вдавалося? Він був великим майстром перевтілення, а головне – мав рідкісний талант до театральної імпровізації. На той час у Європі був хіба що один такий актор-імпровізатор – Леметр у Франції.
Блискуче вміння імпровізувати дозволяло Карпові Соленику навіть... не вчити тексти. Він виходив на сцену, слухав, про що балакали там інші актори, й тут же вигадував свою, власну версію ролі. Тому й п'єса ставала щоразу іншою, а глядачі не могли надивуватися з такого переінакшення.
Слава його гриміла по всій Україні.
Навіть Тарас Григорович Шевченко, який дружив із великим актором Щепкіним, найкращою визнавав гру Соленика!
Можливо, когось здивує подвійність прізвища Соленика-Соляника. Нічого дивного в цьому нема, бо великий актор ще замолоду вдався до своєрідної імпровізації. Коли на західних землях тодішньої російської імперії в 1831 році почалася визвольна Польська революція, молодий Карпо Соляник через свою жваву вдачу також брав у ній участь. Заарештований з іншими студентами-бунтарями за доносом, він примудрився крізь ґрати просунути руку до жандармського столу й спритно виправити одну літеру в списку підозрюваних – з "я" на "е" – і з Соляника став Солеником.
– Ви не того затримали! – здійняв він бучу. – Ось, погляньте в мій паспорт! Там же стоїть схоже, але інше прізвище!
І його випустили на волю. Однак він розумів, що ненадовго, й став мандрівним актором. Адже ніде краще не заховаєшся од поліції, як у пересувному театрі, який весь час переїздить з одного міста до іншого.
Так Карпо Соленик промандрував усією Україною. Йому пропонували золоті гори, аби він переїхав до російської столиці на імперську сцену й став там провідним актором. Але він щоразу відмовлявся. Чому? Та тому, що тут він мав рідного глядача, якому були зрозумілі всі перевтілення Карпа Соленика.