Відчув, як штани на мить приліпилися до зрізу. Соснова живиця залишила липкий слід на правій штанині. Єдині штани тепер навряд чи можна буде відчистити.
Микола Іванович розстроївся. Відразу подумав: у чому тепер на роботу буде ходити? Веселого настрою наче й не було. Хлопець почав нащось терти штани піском, нічого іншого в голову не приходило.
Раптом із-за кущів верболозу почувся насмішкуватий дівочий голос:
— Шо, аварія?.. Невдача?.. Пропали штани?
Микола Іванович не відповів, навіть не підняв голови на голос. Був зайнятий своїм, сердився на свою неуважність.
Зненацька прямо перед очима побачив чиїсь загорілі ноги з ледь помітним рідким пушком на гомілках. А ще – край світлого жовтого плаття і коричневі сандалі. Од такої раптової чужої близькості хлопець мало не впав на спину, аж відсахнувся. Тепер тільки підняв очі.
На нього дивилося-сміялося молоде створіння з білявим, випаленим на сонці волоссям, якимись глибокими волошковими очима, гострими грудьми, що видавалися двома горбочками з під плаття. Легенько обдало запахом чогось незвіданого, принадливого, юного, дівочого. Сіро-голубі очі й жовта літня легка одіжка так пасували одне одному, що заставили хлопця в одну мить забути про негаразди, притягнули до себе. Навіть подих, здається, на хвильку затамувався.
Оте жовто-голубе знову насмішливо-зверхньо заговорило-затарабанило:
— Привіт! Ти звідки такий взявся? Чого тут забув на нашому хуторі? Заблудився? Дорогу спутав? Чого штани не вберіг? Ей, одзивайся... Внімів чи шо?
Степаненко дійсно наче онімів. Дивився на дівчину і не знав, що сказати.
Нарешті спробував було відповісти, але не встиг. Посипалися нові запитання:
— Ти до кого такий нарядний, ше й з портфелем на рулі? Шо там у твому портфелі? Гроші, документи чи то секрет? Якійсь начальник, чи шо? Та кажи вже шо-небудь. Як звати хоч скажи.
— Коля.
— О! Говориш. А я думала мову відібрало. Хто ти, Коля, з таким портфелем?
— Помічник прокурора.
— Ого! Великий начальник! А в нас шо робиш? І чого на велосипеді, а не легковушкою? Начальники мають їздити на легковушках, шоб форсу більше мати. Ти не дуриш мене, Коля, нібито помічник прокурора? А?
— Нічо я не дурю... Чого маю?.. Приїхав зустрітися з Петром Безпалим. Щодо його сина. По скарзі я.
— А-а-а! Он воно шо! А я вже думала, не пришлють нікого. Замнуть тихенько справу. А таки, бач, прислали. Правда, могли б когось соліднішого... старшого... Ти шо практикант?
— Ні. Недавно на посаді. Одразу після університету.
— Ну-ну... Шо ж, раз тебе прислали, значить будем з тобою балакати. Вибирати не приходиться. Не дивуйся так! Це я ту скаргу писала. За дядька Петра, за Безпалого. Зрозумів?.. Дядько вже в такому стані, шо сам нічого не напише, але підписатися може. І формально скарга від нього. Але говорити треба зі мною. Бо, як я йому скажу, то так і буде. Вважай, шо я його представник. Ідем, от туди на лавчинку! Там посидим і поговорим з тобою, Коля, помічник прокурора. О! Забула назвати себе. Я – Ліна!
Дівчина протягнула руку. Микола Іванович трохи знітився від такого нахабного напору. Проте руку потиснув і вирішив послухати дівчину. Як не як, а інформацію треба було отримати. Тим більше, якщо Петро Безпалий дійсно буде не в змозі щось розповісти чи уяснити.
Присіли на лавчину, вкопану під високою березою, віття якої тягнулися ледь не до землі, і закривали сидіння з усіх боків, створюючи щось схоже на альтанку, або скоріше на курінь.
Спочатку Коля ніяк не міг зосередитися на тому, що оповідає дівчина. Відволікала сама її незвична для нього близька присутність.
Почавши говорити, Ліна теліпала голими ногами. Коля не мав у собі сили, аби не кидати на ці ноги скрадливі погляди. Уважна дівчина швидко зметикувала, що не дає хлопцю зосередитись, підібрала ноги під себе.
— Шо тобі хочу сказати, Коля, помічник прокурора... Не винен Іван Безпалий. Можеш в цьому не сумніватися. Несправедливо його засудили, несправедливо "повісили" на нього вбивство дівчини. Нікого він не збивав, я впевнена. Сама з ним встигла поговорити перед затриманням, коли вже міліція до нього приїхала. Ваня мені слово дав, шо не винен. А я його добре знаю, мені він нізащо не збрехав би. Вірю я йому.
— Але ж є беззаперечні докази. Я знайомився з матеріалами. Правда, нашвидкуруч, та все ж основні факти встиг запам'ятати. На його автомобілі виявили вм'ятину, свідок бачила, як трапилася аварія, він був п'яний. Та й сам у всьому зізнався. Що ще треба?
— Щодо вм'ятини нічого сказати не можу. А от щодо свідка – скажу. Липовий свідок… Підставний... Галька Совиха... Ми її тут всі знаєм. Самогонщиця... Знаєш, скільки разів її в міліцію забирали?.. І порахувати не вийде. Заберуть, разом із самогонним апаратом, а там, дивись, на вечір додом відпускають. Як вони там у міліції з нею ладять-розбираються, того ніхто не знає, але догадатися не важко. Своя вона вже там. Коли начальство до нас взимку на полювання приїжджає, завжди у неї зупиняються. Самогонку дудлять – потім у машини свої залізти не можуть. І начальник міліцейський буває, і ваші прокурорські не гребують.
— Ну, це таке...
— Може й таке, а може й не таке... Тільки свідком Совиха не з першого дня заявилась. А трохи пізніше. Коли вже слідство йшло повним ходом. Мовчала чомусь про те, що нібито бачила, нікому не говорила. Чого б це?.. І не сама пішла до слідчого, а приїхали за нею. Немає їй віри!
— А те, що признався Безпалий?.. Це, як?
— У вашій міліції хто хоч признається. Найшов чим здивувати. Спочатку ж не визнавав вини, а тільки згодом... Хіба не ясно?.. Дали добре, покатували – от і признався. Таких випадків у нас в районі було – безліч.
— Якби все виходило так просто, як тобі здається…
— А хто каже, шо просто?.. Геть не просто, особливо тепер. Але на те й доручили тобі, шоб розібрався. Правильно я розумію?
— Та правильно…
— Ну, от... Тоді, знать, поговорили... Я на тебе надіюсь. Шось мені підказує, шо ти зможеш помогти... Тепер ідем твої штани спасати. Чи може спочатку до дядька Петра?
— Давай до нього!
Петро Безпалий справді не був здатним для усвідомлення різних тонкощів справи. Та й не бажав у неї заглиблюватися. Зневірився. У спасінні сина єдиною надією для нього була Ліна. На неї повністю покладався. Заявив, що все буде робити, як дівчина скаже.
Микола Степаненко вирішив задовольнитись тим, що формально доручення прокурора виконав. Із скаржником зустрівся, поговорив, позицію прокуратури стосовно того, що поступили із його сином цілком законно, роз'яснив.
Ліна вийшла від дядька Петра з якимось пакунком під рукою. Запропонувала Степаненку іти разом до баби Шури, де вона мешкала. Хлопець почувався поруч із дівчиною трохи ніяково. Не мав великого досвіду спілкування з дівчатами. Під час недавнього навчання йому дуже подобалась співкурсниця Ліда, однак він не міг наважитися підійти до неї й на крок. До того ж поряд з Лідою завжди були напористі студенти-залицяльники, з якими важко було тягатися непримітному Степаненку. Але Ліна не дала можливості для роздумів-сумнівів, стала знову брати на себе ініціативу:
— Пішли, Коля! Тепер візьмемся за твоє. І, мабуть, вже пора тобі щось до рота вкинути. Проголодався?.. Чесно кажи.
— Є трохи.
— Значить буду тебе годувати. Бабця Шура сьогодні зелений борщ варила, зі щавлем і кропивою. Сметаною заправити – смачню-ю-щий!.. Від тарілки не відірвати.
— А чого до баби Шури?.. Ти що з бабою живеш?.. Чому не з батьками?
— Та то ж я тільки влітку, коли канікули. Студентка я, на третьому курсі. Живу в Києві, в гуртожитку. А батьки мої далеко, за довгим карбованцем поїхали. Аж у Сибір, завербувалися. На квартиру заробляють. Все життя по гуртожитках микалися. Ше два роки там будуть. А я завжди з бабцею жила. Вона мені й за матір, і за бабусю, і навіть за подружку інколи.
Хата баби Шури ховалася за старими розлогими грушами та густим вишняком. Під синьофарбованими вікнами росли червоні гладіолуси. Коли хвіртка рипнула, під ноги Ліни кинувся малий кудлатий пес. Радісно-дзвінко загавкотів. Вертів хвостом, підскакував, намагався лизнути руку дівчини. На силу вона його втихомирила, довго гладила по голові й чесала за вухом.
— Знайомся, Коля, помічник прокурора, – це наш Гавчик. Він вже тебе признав. Розумаха! Бачить, шо ти зі мною. Наступного разу буде так як мене зустрічати.
Ліна відкрила хатні двері й голосно крикнула:
— Баб Шур, гості в нас! Накормити б чимось!
З дальньої кімнати відповіли:
— Сама там розпорядися! Полежати хочу, відпочити, бо вхойдокалась на городі.
Борщ був дійсно смачним. Коля їв із великим задоволенням. Ліна сиділа напроти, з приємністю споглядала. Між хлопцем і дівчиною в цей час проскочило-вплелося щось нове, інтимне, схоже на сімейне. Зародилися перші паростки взаємної симпатії. Нагодувати чоловіка – споконвічне дійство, яким жінка привертає до себе. Чоловіку їсти приготовлене жінкою – віддатися найпростішому її привороту.
— Ну шо, смачний борщ?
— В житті ще такого не їв.
— Ну то будем братися до твоїх штанів. Знімай їх!
— Як?..
Хлопець зніяковів, не знав, що казати й робити. Дівчина ж наполягала:
— Як, як… просто знімай і все, шо тут такого… А-а… ледь не забула… он візьми одягни ті, шо в пакунку, аби голими ногами не світити. Не соромся ти так, вважай, шо з тобою на річку пішли купатися. Тільки ти вже роздягнувся, а я ні.
Ліна принесла із комори пляшку з якоюсь рідиною, намочила в ній клапоть вати й почала старанно терти забруднену хлопчачу одіжку. Час від часу підходила до вікна й приглядалася, чи все вийшло. Врешті із задоволенням повідомила:
— Відтерла... Тепер залишається випрати й висушити. Завтра будуть як новенькі.
— Як то завтра?.. А як же я… Не можу ж я в цих чужих. Глянь! Вони на мене розмірів зо три більші ніж треба. Та й старі, заяложені. Не піду ж я в них на роботу… Що подумають… зваж.
— І не треба тобі нікуди йти. Переночуєш у нас, а завтра раненько на велосипед – і гайда. Будеш гарно педалі крутити – якраз встигнеш на роботу, перед чесні очі начальства.
Через якусь часину Ліна звільнилася й запропонувала Колі прогулятися лісом.
Хлопець і дівчина довго блукали між високих струнких сосон та могутніх дубів. Трималися за руки, розмовляли про все на світі й не могли насититися розмовою.