Свинопас

Омир – це...

– ...твій кумир, – сміялася вона.

Далі Горобенко заговорив про сліпців-кобзарів, і Мегедь поволі розумів, що йшлося про Гомера.

У яблуні піду, та потаймиру

Отам вивчатиму Омира, –

цитував себе Горобенко, гупаючи підборами об паркет.

"Ось вона зараз, осьосьо, нахилиться й зазирне під ліжко, – картався Мегедь. – Які очі в неї будуть, Гос­поди, і які очі, Господи, будуть у мене", – зіщулював­ся він у мишу під тим ліжком. Але вони сіли-таки на ліжко, й Мегедь утулився в куток. У них там чмок­нув корок і задзюрчало по склянках вино.

Розмови їхньої Мегедь вже не тямив:

– ... гекзаметр, ... бустрафеддон...

"Що завгодно, лише б не зазирнула... – благав під ліжком Мегедь. – Я помру".

Тут у повітрі пилюки було більше, аніж повітря, – ухопившись за ніс, він німо лежав на долівці.

Зненацька голоси на півслові увірвалися. У цій над­звичайно напруженій тиші Мегедь здобув надію.

Однак тут він побачив біля свого лиця Горобенкову краватку, сорочку. Купа одежі швидко зростала – ударилися об діл її імпортні туфлі, а зверху усе це накрила яскрава червоношовкова блузка...

– О-о-о, – простогнав нарешті Мегедь, коли матрац дужо увігнувся, пружини гримнули, наче розладна­ний рояль, заглушивши його зойкіт і їхні поцілунки.

Він скрипів зубами, щоб не вирвалося слово, а віб­рація ліжка трусила й трусила порохняву, віддаю­чи боляче в голову, він щосили притиснувся до пар­кетин – двигтіло все геть у нім, він відчував тиск невимовний, наче на нього накотився той чорний рояль... Єдина думка, яку він запам'ятав, така: "Але ж Горобенко вивчає не французьку, він же в ан­глійській групі..."

Пружини напиналися й напиналися над ним, зне­силюючи його, ліжко, смикаючись, поволі одповзало од стіни, вслід за ним повз на спині й Мегедь. А потім усе знову пішло до стіни, а голос Мегедя казав йому, що то не вона,

що то не вона,

що то не вона,

що то не во...

Лежачи ніч під ліжком, він утратив

свого друга,

утратив свою любов.

Знову почався навчальний рік.

Був вечір. Вона вийшла на вулицю після кафедри і сказала:

– Тьху .

Там її протягли, бо вона тягне усю кафедру назад – у неї виявився найнижчий середній бал, плюс зов­нішній вигляд викладача університету, зневага до колег і нетерпимість.

Червона заграва університету знебарвила її строка­ту блузку. Потім вона сперлася об стовбур і так стоя­ла, доки приїхав автобус, по-зміїному засичавши дверима. Навпомацки увійшла і поїхала ним. Обра­за давила, і вона гірко морщилася, коли почула над самим вухом:

– А ваш?

– Мій?

– Так, ваш.

Вона примружила очі і, здивована, побачила ними Мегедя.

– Бон суар, Мегедь.

– Ваш квиточок, будь ласка.

– А...

Вона вийняла талона з сумки. Він хвилинку зважу­вав його в руці, наче яку чудасію, зиркнув на неї з-під лоба. І раптом кинувся уперед, штовхаючи дуже й дивуючи людей в автобусі.

Потім, пихнувши пасажирів, хутенько повернувся із пробитим листочком паперу.

– Арифметику, громадянко пасажирко, ви, я гадаю, у школі вивчали?

Їй здалося, що вона висить у повітрі.

– Вивчали, я питаю вас?

Автобус дивився на них. Вона дивилася на Мегедя.

– Я арифметику вивчала, Мегедь.

– Так тут я вам не Мегедь, я на роботі. Так от, – він виразно помахав продірявленою папірчиною, – контрольний пробив. А оце ось – ваш талон. Ну що, кількість дірок однакова?

Він уперше не заїкався.

– Боже ж мій, я зараз проб'ю... – почервоніла вона ще дужче.

– Ні, дірки не однакові, – зауважив лисуватий пасажир.

– Ви їдете давно, я бачив – од університету, і ви обманюєте контролера, ось, – Мегедь високо задер талончика, – так що давайте штраф платіть, а не "зараз проб'ю", – лунав його голос.

– Так, од самого університету й сіла, – додав літній у салатовому.

Вона спалахнула дужче за свою кофтину, однак голос свій він піднімав, доки не підніс його до крику:

– І не затримуйте контролера, давайте штраф платіть!

– Як ви так можете, Мегедь...

І от нарешті вони зустрілися поглядами.

Він вдихнув. Але витримав.

– Три рублі.

– Три. Ось. Тут. Беріть.

Вона тицьнула йому гаманця. Він неквапом, паль­чиком, розстібнув, витряс. Довго рахував мідяки.

Хоча й слабо їх бачив. Але:

– Два дев'яносто вісім! – оголосив він. – Ось так!

Вона знову й знову переривала сумочку свою, руки в неї були поквапливі, рвучкі, а такі гарні.

– Ну?

Переривши усе й не знайшовши там нічого, вона довго дивилася на Мегедя.

А потім усміхнулася одними очима своїми, хитну­ла густими кучерями й промовила:

– Свинопас.