Цимбаланя

І тут залишався тільки одним піднімаючий та облагоро­джуючий спів.

Дав коневі воду пити,

А мені став говорити:

Ружа цвіте навесні.

Дайте рученьку мені В гаю, гаю зелененькім..,

На перших словах Цимбаланя наче показувала, а де потік чи криниця, звідки напився кінь, рука стигла рап­том у повітрі, коли пісня далі пливла:

Пішов милий та й до хати,

А назустріч батько й мати.

Батько й мати веселі —

Буде свадьба на селі В гаю, гаю зелененькім...

Цимбаланя останнє слово звела повільно до тихого, са­ма ж дивилася в бік, де стояла господиня з господарем. Певно, були і вони захоплені, бо мати молодої хусткою знімала сльозу радості.

Хвильку все мовчало. Мов розгубилося й не могло ураз опам'ятатися. Та тільки хтось вдарив у долоні, коли Цим— балані для подяки зааплодували всі. Могло здатися, жін­ка іще проспіває — стояла, а музики мовчали собі й ураз не знали, що їм чинити. І так було, аж поки до Цимба— лані не підійшов Каптюжений Юра — все обличчя мав покроплене і подзьобане дрібними чорняво-зеленуватими краплинами.

Каптюжений тримав у долонях цупко по склянці. Ріди­на вигулькувала й обливала вузлуваті пальці, коли Юра

йшов, а самі склянки у великих руках бачилися іграш­ковими.

Пий! Заробила!— Юра з такою зухвалою наказо— вістю тикав горілкою до розгубленої Цимбалані, що жін­ка мимоволі відступала.

Каптюжений не барився, бо тільки жінка озирнулася за допомогою, коли своє випив мигцем.

Випийте!.. Ви так красно для нас проспівали... Хто іще так зміг би?..— господиня приступилася й защебета­ла, тримаючи куцого наперсточка зовсім для себ^ не­звично.

Ледве жінки сягнули питлом для поклону, коли Юра наперстка від господині вихопив і ткнув натомісць гра­новану склянку:

З таких пили тільки пани! Буржуї!— миттю крап­лями вибризнув під ноги.

Що ви! Що ви! Та я зовсім вцапіла б, коли б отаки­ми...— здивована й збуджена мати молодої не знала: на завпадливого добродія злитися, чи ні.

Тримала свою склянку розгублено й Цимбаланя.

Пийте!.. Най сила не видихається...— Каптюжений понукав, аж кадик затанцював то вистрибуючи, то хо­ваючись.

Мені треба, аби порядок... Аби кожен погостився і був пошанований...— господиня таки налила до наперст­ка й сама спішила віддати честь Цимбалані — пісня таки ураз зігріла її тим чаром, коли все у ній жило по-новому й собі співало.

Господиня своє перехилила непомітно легко — так бе­руть перестрибом вузеньку неглибоку яружку чи пере­стрибують потічок з рівного на рівне. Інак було Цимба­лані. Перед тим, як піднести склянку до зниділих губ, так глибоко вдихнула повітря, мов належало іти надов­го під воду. Озирнулася по склянці, ніби і по кількості горілки мала пересвідчитися: вистачить, чи не вистачить вдихнутого про запас. Заплющила повіки. Піднесена до уст склянка з обережною та зосередженою уважністю за­тремтіла в долоні, коли Цимбаланя так повільно-солод­ко з неї смоктанула, наче в цьому і був великий смак і такий же великий смисл випивання.

Вона, їй-богу, не пила! Вона отой напій поволі-поволі пропускала тоненькою цівочкою крізь зуби, вбираючи жахливу радість.

Відвернути очі! Либонь, ані до неї, певно, і окрім ніхто саме так не споживав стокляте зілля.

Випуленим оком весь усміхнений, щасливий Каптю­жений дивився на Цимбаланю, притакуючи для похвали видовженою головою.

Допивши, Цимбаланя денцем склянки перевернула до­гори, цим показуючи: не залишилося крапелинки!

Каптюжений ляснув долонею Цимбаланю по рамену й вигукнув:

Стопроцентова! Стопроцентова!