Теплий дощ

Шинка і відварений гов'яжий язик, плитки паштету і простроченого сиру, грудка мас­ла посередині й червоні смужки виблискуючого марино­ваного перцю — все-все було сервіроване для смаку. Тут же відсвічував оранжевий від налитого питла криш­таль — справді, господиня подавати вміла.

Діло рук хазяїна!—Ема Габорівна долонькою зич­ливо стигла над тарелем, неначе справді благословляла.

Ні їсти, ні пити їй не хотілося. Бо раптом відчула до всього цілковиту байдужість. От води б склянку!

Звичайної води!..— попросила.

— А чорну каву? Мамцю, швидко чорну подай!—Аль­берт Гейзович наказував, а господиня й сама поспішала на кухню.

Гадаю, домовимося! Беріть Йосифа в руки! Де він? Пізно, а школяра дома нема. Уроки виконав?

Сину передам своє ремесло. Я вже вам казав про це...— батько вчительку заспокоював, наголошуючи на слові "своє", мов саме тут і були найвищі всі атестати й дипломи.

Мовчала. Даремними виділися доводи про яку-небудь професію з тих, що самій могли здатися поважнішими, ба й інтелектуальними хоч би й через те, що певна була сама: поганих професій нема. А тому раптом напала така несусвітна нудьга на неї, коли чула безпорадність. Вона вже бачила Альберта Гейзовича в м'ясній крамниці за нержавійкою обведеним прилавком — був закладений куснями для різних куховарських потреб і смаків; бачи­ла, коли сокирою на короткому топорищі хвацько зма­хував і дробив костомахи на ковбані; бачила Альберта Гейзовича, коли з вправністю ілюзіоніста точив ножа, спритно відтинав м'якоті зі звисаючої на гаку туші.

"І так довге життя? Господи, яка череда, яка отара, який ешелон буде порубано, продано!"— раптом подума­ла для себе всього й уже вишукувала привабливість і в цьому суспільно-корисному, потрібному зайнятті.

Буде інженером...— ураз Альберт Гейзович починав здаля, ніби вибирався в далекі мандри, а для мандрів не все було припасено. Пригладив п'ятірнею коротко стри­жену цупку чуприну й сягнув до потилиці, застиг доло­нею на шиї.

Марія Іванівна чекала.

Буде агрономом? Буде, скажім, начальником на­віть!.. А який заробок?—господар не просто питав, а на­ївно вигукував.

Марія Іванівна холола в подиві. А далі здригнулася р лячній холодній і мимовільній усмішці.

Прошу вас не сміятися! Я серйозно! Кажім, ви учи­телька. А скільки чистими до вас приходить? Скільки приходило до вас, коли ви тільки починали службу в шко­лі?— господар Марію Іванівну підтискав до кута.

Трималася зовсім спокійно, щось ніби пригадуючи з давно вже сплинулого, промовила:

Небагато... Навіть зовсім скромно...

Кажете, що скромно... А скільки вчилися ви, аби вчителькою стати?

До десятьох додайте п'ять!

П'ятнадцять! Не думаєте, що за п'ятнадцять з атес­татом і дипломом вам платять мало? — Альберг Гейзо­вич пробирав її очима наступаюче й уже чекав, а що скаже.

Вона знала, що годі й заплатити трату емоцій, енергії, часу вчителя, коли він весь випалює себе й згорає на роботі, коли він поза школою живе знову ж таки спра­вами школи, її вихованців, несе додому зошити й губить зір над ними допізна, інколи за північ. Та все тут, саме в цій хаті й тепер, виділося нікчемно принизливим. А то­му й мовчала, терпеливо чекаючи, що скаже далі він.

Розумію! Можете нічого не казати. Завтра неділя. Щоб додому іти після роботи, ви приходите до нас, бо вам спокою не дає наш хуліган, з яким не можемо вра^ дити і ми. Тільки вечорілося, пішов з такими, як сам, а коли дома буде — не знаю. А ти, мамцю, знаєш?

Господиня тільки раменами здвигнула.

А він далі:

Минулої суботи були іменини в Катьки Фундерш— тикіної. Додому прибрів аж уранці. Але щоб я чолом бив по стіні? Нині молодим — аби подригати ногами, посіпати патлатими казанками, добре поїсти, а ще ліп­ше випити. Та кудись йому треба й силу витрусити. Дав­но— до баранів, до телят, до корів... Свиней погодуй...— Альберт Гейзович готовий був викласти все про свої тру­ди змалку у батька-м'ясника — той не тільки продавав бите з купованого, але й сам випасав черідки баранів, відгодовував бичків і кабанів на заріз.— Йотьо м'ясни­ком буде, Маріє Іванівно! Добра робота. Відробив годи­ни— вільний. А робота певна, з наваром!..—господар був цілком діловитим. Раптом звернувся до жінки: — Ти ви­кинула копійчину за м'ясо?

М'яса ми не купуємо...— підтвердила жінка,

— Але м'ясо ми їмо! —він підхопив бадьоро.

Що їмо, то їмо!..— господиня підтвердила.

Здається, всього було досить. Взялася іти.

Господиня схопилася її частувати, до чарок було налито. А вона встала й уже тримала містку сумку з кни­гами і зошита в руці. Господар дорікав жінці, що не вміє пригощати, вчительку вхопив під руку й вів до столу, а вона, Марія Іванівна, ні та й ні! Раптом знайшла стіль­ки недуг, при яких випивати шкідливо, що вистачило б для п'ятьох, й рішуче одягала пальто. Поки господар завпадливо помагав їй, господиня явилася зі згортком. Пакунка вже тримав під пахвою Альберт Гейзович, ози­раючись, а як би гостинця до сумки вмістити. Вона ж розчервонілася й про гостинця не хотіла слухати...

Знову бачила Альберта Гейзовича в магазині за обтяг­нутим нержавійкою великим прилавком, у стінах під бі­лою плиткою, з могутньою рейкою подовж стіни, врешті і ковбаном для розробки туш. Сокирищею порався й пе­ретинав, ножем відсікав, млинком фарш молов, по-жон— глерськи на ваги кидав — подібне тільки в м'ясних крам­ничках й спостерігала щодо спритності та доладності.

І тут її учень Йосиф...

Як мало! Як жахливо мало! Невже лише для цього їй потрібно згорати, викладаючи про душевну красу Пуш— кінової Тетяни, диво "Тараса Бульби" і "Мертвих душ", і ще багатьох див, котрі її не просто по-новому хвилюва­ли, як тільки проникала до них, щоб своїх вихованців до них приводити, але й по-новому кожного разу відкри­валися. І це все не лише для того, щоб сокирищею сягати по тушах — будь і ця робота освячена потребами,— зали­шала недбайливих попрацювати ще і ще, призначала консультації, креслила таблиці для наочності, просиджу­вала над додатковою літературою сама, не тільки навчаючи, але й постійно навчаючись...

Як мало!..

Та ні! Не мало!

"Йосифко хоче до львівського фізкультурного!.. Яко­гось мудрого хлопця, щоб з ним повчився — з пропущено­го мій і собі щось взяв би..." — чула Альберта Гейзовича, коли рушив од вікна в коридорі.

Це було тоді...

Що сталося? Кажіть, Альберте Гейзовичу! — під­бадьорювала батька, що на дорозі чекав і підстеріг її.

Який скандал!.. Примірний ОндрІш — його ви по­радили для науки з нашим Йошком — свиснув цілих сто п'ятдесят карбованців од нас!.. Цілих сто п'ятдесят!..— м'ясник не говорив, а голосно в розпачі шептав.

Оторопіло зупинилася.

Не може бути! —вихопилося.

Костюма для випускного купив!

Костюма? — злякалася.

Костюма!

А ви певні, що це Андрій? — Марія Іванівна розгу­билася.

Він, Альберт Гейзович, наче образився і йшов далі мовчки.

Того на світі не було, хто переконав би її, що найкра­щий, найулюбленіший її учень міг простягнути руку за

тим, що було не його.

Як не вірити батькові? Хіба напастю може іти на Анд­рія?

Ви певні? Про це хтось знає вже?

Сума була відкладена кругленька. Взяв я перелі­чити— хибить сто п'ятдесят! "Ти брала?" — питаю жінку. "Ні!" "Ти брав?" "Я ие брав!" — каже Йошка. Та ми його знаємо і самі що-що, а гроша не кине. "Що чи­нити? Іти на міліцію?" — думаю. Я до Йощки: "Знав Ондріш, де гроші лежать?" "Я йому показував". А оце дізнався, що Ондріш нового костюма купив. А за які гроші, коли його батько цілий світ у горілці втопив би.

Більше не розпитувала, він сам також мовчав. Мабуть, тому цокіт підошов по асфальту тепер уже навіть заспо­коював. Місце було й розпрощатися, а він ішов. Думав, чи правильно вчинив нині, що її зі скаргою підстеріг. Та втішався, що таки належить вчительці знати про все.

— Серед моїх учнів нема такого, щоб ми не обійшлися без прокурорів і суддів!— простягла похололу від хви­лювання руку до Альберта Гейзовича.