Вогонь роздує. Гей, моя діброво,
І степ мій теж мовчить, не помічає,
Як полум'я мов батогом шмагає,
Як в полум'ї гартують кволе слово.
Я легко так писала про любов.
Моя любов облудна і безсила.
Сама себе нітрошки не зігріла,
Не запалила таємничо кров
Й від мене теж вогню не вимагала.
Слова заслабли в крижанім тремтінні.
І я з'являлась мовчазною тінню.
І тінь до мене руки простягала.
Здавалось, вік писати про ниття,
Про біль і сум —— ту традиційну низку,
Якби не ця рятуюча поїздка,
Якби не це раптове відкриття.
Якби так не кипіла рвійно кров,
Якби не це бажання —— вранці жати.
Я знову вчусь писати про любов,
Неначе вперше вчусь слова писати.
1
Мене малює тихий чоловік.
Він червоніє, ніби вибачається
За дощ надворі. Наливає чаю,
І крапля в горлі, мов пташиний крик.
Він олівець на білий стіл кладе
І, радісно вдивляючись в обличчя,
Відшукує в мені, неначе кличе
Ясне і чисте, чисте і ясне.
З чола приймає неслухняне пасмо,
Його рука так схожа на крило,
І посмішка ласкава і нечаста.
Та раптом він підходить до вікна,
На синім склі дерев'яніють пальці.
О безпорадність, розумію жаль цей.
О безпорадність, мабуть, ти одна
Мене сюди принадила. Мій майстре,
Згоряє день, рожеві силуети.
Не з'явиться двійник мій на портреті,
На голубому відцвілися айстри.
2
Такої чистоти його оселя,
Що подих мій, і рух брови чи рук,
І голосу мого погідний звук
Лишають слід на стінах і на стелі.
Така врочиста наша зустріч з ним,
А може, наша зустріч щось уроче,
Неначе на зеленому узбіччі
Зелені стебла в світлі голубім.
Оце мій дім.
В нім затишно й світло,
В нім стіни, наче біле полотно.
Гаптуй! Твори!
Я відчиняю вікна,
І голуби сідають на вікно.
До мене прийде друг –
суворий профіль,
Чоло обперезала перевтома
--І прочитає хрипко свіжі строфи
Про те, що він ніколи і нікому
Ще не позаздрив, що не був двуликий,
Що зневажає заміри дрібні,
Тому що в сподіванні на велике
Минають дні, йому минають дні.
А я —— неначе свічка. Все в мені
Таке ясне й прозоре, мов живиця.
Ось на вікно сідають голуби,
І на моїм рамені біла птиця.
В мені струна твоя бринить,
Неначе в озері блакить,
Неначе в голосі сльоза –
В мені журба твоя згаса.
Сміється мій свавільний сміх
І зграя слів, що не спіймать,
Але в устах про щось мовчать.
Не друзі ми й не вороги,
Ми просто —— різні береги
Ріки тієї, що стосило
Зненацька греблю розгатила.
Отак й ведеться: з року в рік
В собі тамуєш біль і крик,
О віщі загадки буття...
А може, це і є життя?
Вже відцвілось моє і відболіло.
Здаля дивлюсь на себе крізь літа:
Душа моя, неначе вишня біла,
З якої цвіт на землю опада.
Але приходить мить, ота єдина,
Коли врочиста й світла таїна
Щось возвістить, немовби промінь днину,
І, як крижину. Пропече до дна.
Тож все в тобі впокорене й замерзле
Прорваться враз цілющим джерелом,
І знов любов, із попелу воскресла,
Залопотить на ста вітрах крилом.
Ми говорили про дітей.
Чиясь бліда рука мішала
У склянці цукор. Пахло кавою,
І пінчер спав біля дверей.
Усі ми разом, як оркестр,
Творили спільно і єдино
Якусь мелодію пташину,
Чудну мелодію небес.
Русява жінка із чолом
Чи недоторканим, чи змерзлим
Прошепотіла: "Я воскресла
Для материнства", За столом
Сріблясто зойкнули бокали,
А чоловік товстий, мов Пан,
Сказав, що є подібний стан,
І засміялись окуляри.
Його дружина повела
Зеленим оком; засвітила
На пальці бурштинові крила
Закута в золото бджола:
"У нас така солодка доня".
Вже готувались до вечері,
Та раптом зарипіли двері
І на порозі, теплі й сонні,
Стяли діти у піжамках:
Смагляві щічки. Босі ніжки,
Мов два золочені горішки,
Мов два горобчики у рамі.
По корироду бігла няня,
Схопилась мама із фотелю,
І знову зарипіли двері,
І стихло все. І Біло в рамі.
Ми говорили про дітей,
Тому ніхто з нас не помітив
Нічого виключного —— діти.
(Та й пінчер спав біля дверей).
Тим часом подруга моя,
Їй в голосі було щось сніжне,
Спитала стишено і ніжно:
"А що, коли дітей нема?"
Розмова стихла. Гість праворуч
Мені шепнув: "Яка відвертість
Або маніакальна впертість".
Весь перестиглий, наче овоч,
Він знав усе. Його жона,
Їй в голосі була тривога,
Сказала: "Діти —— це від Бога".
І налила собі вина.
Я тихо вийшла. Я несла,
Мов свічку, у собі сирітство,
Так саду голого каліцтво
Ховають морок і пітьма.
Я ще не знала, що дитя,
Моє дитя ладнає кроки
По листю, по воді глибокій,
По чистих росах забуття.
У пальцях рук моїж живе
І на губах легке, мов подих,
У подруг викликає подив:
"У посмішці твоїй щось є",
Я вся на протязі стою,
Таємні двері одчинила
У сад, у морок, у пітьму,
У ніч голодними очима.
Скупа, скупуща до життя,
Бо молода, бо світлоока,
Бо по воді такій глибокій
Ладнає крок моє дитя.
Над нами пропливуть роки,
Проллється часу чисте злото,
І профіль твій, і тінь руки,
І голосу осіння нота
Невже минуть, невже втечуть,
Неначе кануть в тиху Лету,
Невже життя твоє, мов ртуть,
Яка розбіглась по паркету?
Читати вірші і думать, що мені
Присвячено його у дні осінні,
Коли минуле прагне вознесіння
І повстає, мов сонце в вишині.
Усе минає в світі. І любов
Минулась нам, полегшено зітхнули.
Але ось вірш —— і ожива минуле,
В душі забуте затужило знов.
Сентиментальність зайва а чи фарс –
Видобувать із пам'яті фантоми?..
Це просто спогад (чи взнаки утома),
Це, мабуть, осінь надихала вас...
Вже впав останній лист з платана,
Вже цвіт останный догорів.
Крізь сіру мжичку світло тьмяне
Замерзлих, сонних ліхтарів.
Я знала, що таке буває,
Що все минає, все тече,
Що поспішаєш за трамваєм,
Коли від тебе сон втече,
Купуєш голубі конверти,
Чужі рядки шепочеш вперто –
Свої не пишуться. А втім,
Вертаєш знову в отчий дім.
І розумієш: долі поле –
Несходжений, незнаний край.
Життя твоє лише півколо,
Ще не замкнулось —— тож рушай!
Можливо, прожила б і так,
Без тих рядків про бригантини,
Та вірші сивого Максима,
Неначе крила за плечима,
Сміються на семи вітрах,
І вже мені без них ніяк.
Коли ж, буває, суєта
Замкнеться враз камінним колом,
Я тихо шепочу слова:
"Вже червоніють помідори..."
І бродить осінь по садах,
І вже душа моя, мов птах
Летить між звуки золоті
Назустріч віщій доброті.
З книги "Крила", Київ, 1979
Зима в Ризі
Він подзвонив і запросив до шафи.
До шафи? Я наївною була
І витягнула шию, мов жирафа.
"Так-так, до "шафи" —— це кафе". Дива!
І ми пішли в кафе, що зветься "шафа".
Його впізнали, і хоча місця
Було всі зайнято, для нас звільнили столик.
Я сіла, озираючись спроквола.
О заздрість популярності митця!
Прекрасна жінка, ніби тінь сумна,
До нас підсіла й чемно привіталась.
Вона була знервована, і Маріс
Налив їй келишок вина.
Наскільки я зуміла зрозуміть
З розмови двох —— то це була актриса,
Що ніби випаровувалась з крісла
І зникла, наче мить, що не спинить.
Так швидко? Може, в цім моя вина?
Не встигла з горя проковтнуть фісташку –
У кріслі вже сидів поет і чашку
Тримав так міцно, ніби каплуна
Схопив за ноги. Темні окуляри,
Шкірянка, ще б на голову берет.
Так, дійсно, жодних сумнівів —— поет,
Але чомусь без дами, тож без пари.
Він вишукано нас перепросив
За те, що враз порушує наш спокій.
Веселий, елегантний і високий,
Він жартував і так багато пив.
Бажаючи зробить йому приємне
(Я знаю, як цього бракує нам),
Наважилась нарешті (просто страм)
Щось прочитать із молодого Гейне.
До речі, у розмові він єлейно
Згадав, що надто полюбляє Гейне.
Та тільки щось промовила про ліру,
Поет пропав, мов проваливсь у прірву.
Ну от і вдвох. Нарешті вдвох. Тепер...
О Боже, хто це чорний, бородатий,
Немов ведмідь, у светрі волохатім?—
А це мій друг, відомий режисер.—
Нові проблеми. Мова про кіно,
Про плівку "Кодак", про актрис, натуру,
Про сценариста, про апаратуру
І ще про щось, відоме вже давно.
Він так уважно розглядав мене...
Я оцінила професійну звичку
І комплімент кіне-мато-графічний,
Що я подібна до Анук Еме.
Оце й усе. Була вже перша ночі.
Ми вийшли. В Ризі сніг, цвіла зима.
Над нами зорі, навкруги пітьма.
Прекрасний світ, величний і урочий!
О доле, я прошу тебе, молю:
Не дай мені ні почестей, ні слави.
Моя душа наївна й нелукава,
Тож забуття їй не завдасть жалю.
І гаманець тугий, мов пухир,
Не бережи —— хай іншому відрада,
Не дбай про чорний день.
У світлі саду Я доживу.
Отож у світле вір.
Залиш мені лиш ясноту прозрінь
І погляду на світ, неначе вперше,
Коли шепочеш: Господи, живеш ще!
І так щодня, допоки неба синь.
Даруй мені неждану таїну
Листа і олівця, моїх світань,
І слово, що пече вогнем гортань,
І сивину, на скронях сивину...
Цей місяць грудень,
Місяць чуда,
Вузький завулок,
Двір за муром,
А на подвір'ї
Сніжні люди,
Яких зліпили
І забули.
Що відбулось?
Хтось жартував
І бриль з корзини майстрував,
Сміявся, мабуть, був щасливий
І, лицаря зробивши, він
Взявсь до коня.
Кінь мов ослін,
Кумедний кінь,
З газети грива.
А тут, під липою, вона
Стояла світла, як весна.
(Слідок тендітний взявся льодом)
Було їм добре. Боже, хай
Хлюпне їм сонце через край
І не заступить дня негода.
І раптом,Ніби уві сні,
Я пригадала:Падав сніг,
Живий, співучий. Снігу соло,
А ти, безжально молодий.
Біжиш навстріч, До щему мій,
Сходження
Я знаю —— так було, й так буде:
Самотність зникне, згине щем,
Лиш труд світитиме крізь будні,
Лиш труд при сонці й під дощем.
Смієшся: "Мудра ти і рання".
І я сміюсь: "Ранкова я".
Твій фільм про Ніко Піросмані,
І дисертація моя,
І вірші, і пісні, і танці,
Й мелодія сріблистих рут,
І глечик цей —— то просто бранці,
А їх господар —— сивий труд.
"Яка розважливість дочасна.
Є Дух, талант, душа твоя".
І я кажу: "Талант не згасне
У колобродинах життя".
Кажу я: "Дух не спопеліє,
У безвість, ні, не відлетить,
Проте лиш труд вінчає мрію.
Труд над усе —— блаженна мить!"
Сніг над Мтацміндою, сніг,
Сивий господар мовчання,
Кажуть, такий —— уперше,
Сніг над Мтацміндою, сніг.
Ми повертаємось в місто,
Маленькі, йдемо від великих,
І кожен з нас, відчуваю,
Дослухає в собі поета,
Звіряється на вершини.
Ніби бажаючи ще раз
Переконатись у цьому,
Я озирнулась довкола
Й побачила горді профілі
Чотирьох грузинських поетів,
Які, мов чотири іриси,
Ніжно світились крізь сніг.
І раптом в мені спалахнули
Слова, що забуть не в силі.
Колись вулканічний Лорка,
Як вітром сухим андалузьким,
Ними душу мені обпік:
"Вони або шлють гордий виклик зорям
Або цілують рудий пил своїх доріг".
Сніг над Мтацміндою, сніг.
Легка й полохлива, неначе газель,
Долина в міжгір'ї ховалась.
Весна? Безперечно.