А якщо їй захочеться виплеснути почуття, вона робитиме це за допомогою спеціальної програми, навіть буде там обмінюватися своїми вибухами із такими ж, як сама. А якщо такими виявляться майже всі мешканці Найсправедливішої Країни — найвионченішого виквіту технократії, — то таких програм стане декілька або й кілька десятків, із розмаїттям нюансів і відтінків віртуального спілкування. Розмовляти вголос у цій країні можна буде лише у виняткових випадках. Про це будуть складені спеціальні інструкції Ради Трьох Жерців — із параграфами і підпараграфами...
— Ти хочеш сказати, що сидиш у своєму "Контакті" через мене і батька?
— Ма, не чіпляйся до слів. Я хочу сказати, що роблю так, як мені добре. Якби мені було добре щось інше, то робив би інше...
— Серпику, замість сидіти за комп'ютером, краще запишися у якийсь спортивний гурток. Тобі слід більше бувати на свіжому повітрі, ти дуже блідий! — мама намагалася пом'якшити несподівано жорсткі суперечності їхньої розмови.
— Добре, мамо, я подумаю, — механічно погоджувався, відчуваючи, як щось закололо у лівій скроні.
Мати нарешті вийшла. Сергій втупився у монітор, але нічого не бачив.
Навколо так багато різних вітрів — не лише східних або північних, не лише теплих і холодних. Вітри очищують наше життя, здуваючи з нього і полову, і золото. Ось якби винайти такий апарат, який зможе протистояти небажаній енергії вітру... Він би назвав його"Вітро-
лом"... Він сам хотів би злитися з ним, стати сибірським шаманом або гуцульським мольфаром, вітровнкрадачем і вітроспрямовувачем. Ці оновлені вітри допомагали б усім жити...
За вікнами Сергієвої квартири бушував і реготав несподіваний вітер.
З
Максима більше хвилювало минуле. Ні, не його власне, бо шістнадцятирічні ще не укладають його у гербарії, оплакуючи або підправляючи. Він загалом любив префікс "архі" чи "архе". Архетипи, археологія, навіть архів та архіваріус. Ці слова дихали спресованим досвідом століть. Хлопець інтуїтивно відчував, що людство має багато варіантів відповідей навіть на найкаверзніші запитання. Але ці відповіді вкриті пилюкою байдужості та інертності, а то й бравадою чергових першовідкривачів велосипедів.
Сергій вважав, що ключ від таємниць — у майбутньому. А Максим таку ж роль відводив минулому. Це не заважало їм бути друзями. Як відомо, протилежності сходяться, й однокласники у суперечках збагачували себе, бо кожен найперше хотів докопатися до істини, а не марнославно тішитися тим, що його думка зверху...
Максимів учитель історії був молодий і цікавився археологією, навіть не підозрюючи, якого він має самовідданого послідовника. Геральдика, сфрагістика, нумізматика манили і затягували. Це були для Макса не просто ефектні слова іншомовного походження. За ними відкривалися нові світи, які можна знайти у різних слідах минулого.
Улітку вчитель уперше взяв його на розкопки. Деякі однокласники сміялися, мовляв, який кайф порпатися у землі, вишукуючи там якісь допотопні черепки, ще й радіти цим знахідкам, наче тобі на дорозі раптом знайшовся гаманець із тисячею евро...
Але всі кпини і підколки розвіялисьяк дим... Недаремно Макс так хотів поїхати з учителем! Ми насправді небагато знаємо про інтуїцію і передчуття... Перед самим виїздом хлопцеві снилося, що він...
... іде степом. Надворі біла ніч, якої він ніколи не бачив. Навколо ні душі, лише степ і довгі білі колони, як велетенський дім, що є посередником між низом і верхом. Колони обвиті стрічками світлих кольорів. Так легко і радісно, ніби він переброс в іншому вимірі. Він відчуває, що колони є його продовженням, іншою суттю. Звідкись долинає морський шум. Максим оглядається — і бачить море, що лагідно обмиває степ. Треба скупатися, ура! Він наближається до моря — і раптом бачить світлу дівочу фігуру, що повіль-
но виходить із хвиль, розкинувши руки для обіймів.
Дівчина виходить на берег. Максим іце ніколи не бачив такого вродливого, одухотвореного дівочого лиця. Вона щось каже, але морський шум посилюється. Тоді дівчина підходить ближче... і шепче йому на вухо щось ніжне і спокійне... мовби Афродіта, яка вийшла з морської піни...
А далі вони вдвох, узявшись за руки, ходять під білими мармуровими колонами. Світла стає все більше. Світло проникає всередину. Він світиться — дівчина теж. Він наче бачить збоку, як ідуть морським берегом і степом водночас два прекрасні світлячки...
Максим прокидається — і вже не може заснути до ранку.
В археологічній експедиції першого ж дня він познайомився з Катею.
4
— Як Вам цей прекрасний черепок?
— О, він дуже симпатичний! І щось таке нагадує...
— Що саме?
— Якийсь уламок золотого міфу...
Коли незнайома миловидна дівчина це озвучила, Макс відчув, як по спині поповз дивний холодок невідомого походження.
... так могла б говорити панянка із його снів... Золота Принцеса зі світу його дитячих ідеальних образів... так могла би сказати його мама, якби була його однокласницею...
... Якийсь уламок золотого міфу... (Макс раптом відчув, як ці слова защикнулися у його душі, мовби вона була відкритим колодязем, а ця фраза туди потрапила, як і багато інших,—але саме після неї колодязь закрили зверху). Якийсь уламок золотого міфу... (він уже десь чув ці слова із дівочих уст, десь у підвалах підсвідомості, у забутих фрагментах найдорожчого сну, бо найдорожчого часто лякаємося, як часто лякаємося щастя). Якийсь уламок золотого міфу... (ці слова стократно підсилили враження — і він глянув на юне дівоче лице — воно було прекрасним)...
Ллє навколо не з'явилася веселка як знамення реставрації золотого міфу, не було жодних натяків на відродження золотої доби. Лише жваві будні розкопок, ентузіазм старолюбців, побутові проблеми — а також очі, лице, фігурка, енергія миловидної дівчини.
— Як вас звати?
— Катя.
— А мене Максим...
— Дуже приємно.
— Мені також.
Кінець ознайомчого фрагменту