У місті було багато кінотеатрів, музеї, виставки, та чи часто ходили туди? Увечері кожна сім'я вмикала телевізор аж до того часу, коли дикторка, востаннє чарівливо всміхнувшись, побажає "на добраніч".
Може, й справді — провінція...
Оксана Петрівна подалась до школи: була у відпустці, але ж мусила щодня консультувати своїх вступників, а Олекса попросив дозволу переглянути переклади з хінді.
Твір, над яким працювала Оксана Петрівна, лежав на письмовому столі майже готовий.
На першій сторінці Олекса прочитав:
"Медитація руйнує всі причини горя, смутку й страждань.
Медитація регулярно робить розум спокійним і стійким і відкриває шлях до інтуїтивного пізнання.
Без медитації ми не можемо сягнути пізнання нескінченного.
А тому медитуйте регулярно, й ви досягнете самореалі— зації".
Олекса не мав звички читати філософські твори з їхньою загадковою термінологією, а тому нетерпляче перегорнув кілька сторінок.
"Спрямовуйте ваш розум на роботу, яку виконуєте. Вкладіть у неї душу і серце. Нехай це будуть навіть незначні дії — на зразок очищення яблука чи витискання соку з лимона.
Ніколи не робіть нічого безсистемного. Ніколи не поспішайте під час їди. Будьте спокійні і терплячі у всіх ваших діях. Ніколи не кваптесь з висновками. Жодну роботу не можна виконати поспіхом. Жодну роботу не можна виконати без спокою й зосередження. Всі, хто досягнув успіху й став великим, мали ці найнеобхідніші якості".
"Це зовсім непогано — стати великим художником,— подумав Олекса.— Ще б пак! Що ж далі?"
Він переклав ще кілька сторінок машинопису й прочитав:
"Мені боляче, що індійські жінки починають забувати про своє природне покликання, женучись за примарою слави та почестей нарівні з чоловіками, уподібнюючись європеянкам. їм це не личить! Вони ризикують втратити найбільші свої принади — скромність та жіночність".
"...I перестануть подобатись чоловікам, а ще гірше, не схочуть їм догоджати,— подумки завершив Олекса і засміявся.— Он воно що... Ах ти ж старий ортодоксе!"
Спробував читати рукопис від самого початку: до порад, які так щедро роздавав автор, варто було дослухатись, але його ремствування на жіночу емансипацію якось принижували все те високе, що він пропагував, ставили його під сумнів, і з цим годі було щось зробити.
Врешті Олекса облишив рукопис. Перевірив, чи не переплутав десь сторінки, й трохи посидів за столом, вдумуючись у прочитане. Медитація... Яке загадкове й багатозначне слово!
На батькову могилу пішов по обіді, обравши найдовшу дорогу.
Відчував невтоленну спрагу до всіх вулиць одразу, які освоював колись,— спочатку шестирічним хлопчиком, коли уперше приїхав сюди політувати до батька (просто дивно, чому тоді його мати так легко відпустила?), потім дев'яти— десятилітнім (відпрошуватись ставало дедалі важче, що більше він прагнув пожити у батька, то менш охоче на цс приставала мати), аж до того дня, коли йшов за батьковою труною. її несли на руках під тихий спів журних народних пісень, і ціле місто склало жалобну процесію —— ховали улюбленого вчителя...
Козака несуть І--коня ведуть, Сльоза сльозу доганяє...
Десь навіть коня знайшли — білого в яблуках, як згодом виявилось,— з підшефного радгоспу. Ця імітація народного обряду — батько, скромний, з тихим голосом, щонайменше асоціювався з образом козака — збавляла реальності всьому, що відбувалось: от ніби Олекса грає якусь роль у щемко-красивому спектаклі — і тільки. Навіть ніяковість перед безліччю спрямованих на нього очей була знайома — така перейняла його, коли ступив на шкільну сцену, вдягнений у тіснуватий молчалінівський сурдут,— ставили "Лихо з розуму" Грибоедова. Коли процесія рушила, Оксана Петрівна взяла Олексу під руку, й він тяжко знітився, бо то ж сам мав здогадатися, що треба підтримати батькову дружину: далі йшов, не сміючи глянути в її обличчя, напівприкрите чорним мереживним шарфом. Так і не знає, плакала вона прилюдно чи ні. Мабуть, зуміла стриматись.
А біля могили Олексу зненацька охопив переляк — ледь не кинувся бігти, розштовхавши людей, повз старі хрести й обеліски, б'ючись об розпечені на сонці, вкриті сріблян— кою огорожі... Так, дивні, незрозумілі настрої накинулись тоді на нього.
Ну як, наприклад, пояснити відчуття свободи, що прийшло за гострим нападом горя? Адже батька він любив з кожним роком все дужче — від чого ж звільняла його смерть? Вже ж не від обов'язку — батько не терпів і тіні примусу в стосунках. Звільняла від роздвоєності, дисонансів... Тепер мав жити в одному світі — лише з матір'ю,, і ревнощі до "чужих" уже не стануть поміж ним і нею.
Він гнав це відчуття, але воно верталося знов і знов, доки стало ганебною таємницею, яку він ні з ким не міг розділити. Хіба що з батьком — єдиним, хто замирив би його з самим собою, все зрозумівши, а відтак простивши. Батька немає...
Але вже й остання цікава для нього вулиця закінчилась: далі — сучасні будинки, добротні й всі однакові. Праворуч, за стіною з горіхів і каштанів,— цвинтар.
Батькова могила колись була з самого краю, й перед нею стелився незайманий простір — такий собі пасторальний луг, де світились квіти блідо-рожевого маку, немов вушка веселих тваринок, що заховались у траві. Лугу поменшало. Збочив з центральної алеї й несподівано зустрівся із знайомими очима. Бачив їх не далі як сьогодні вранці — у дзеркалі.
Так, батьку, я на тебе дуже схожий: твоє обличчя — це фатум, від якого нікуди дітися. Твоє обличчя і, мабуть, твоя душа; я все більше розумію твоє життя, батьку, бо, здається, й сам потроху стаю тобою. Розумію твої думки і почуття, сумніви й гризоти.
То що ж це вийшло, батьку? Коли я — твоя подоба, коли ти зробив мене таким, навіть того не прагнучи, то мені належало народитись від іншої жінки, тієї, що ти її зустрів, коли я вже існував на світі. Я розумію тебе й не осуджую, але що ж мені робити, батьку?1
"Синку, я боюся, що тобі суджено розплачуватися за мою помилку навіть коли ти станеш дорослий. Ти не зможеш піти від того, від чого я колись пішов, ти не зможеш порвати свої пута, як я порвав, бо вони кревні, вони священні. Пам'ятай про це щомиті й старайся ніколи не сваритися з матір'ю, приймай її такою, як вона є, і завжди думай про її долю. Знай, ти не зможеш її не любити — любитимеш і тоді, коли тобі здаватиметься, що це не так, що близькості між вами вже немає,— любитимеш завжди і завжди страждатимеш. Будь, синку, з матір'ю турботливим і великодушним — і ти уникнеш багатьох страждань".
От я й доріс до листа, який ти мені надіслав за місяць до смерті, от я й прочитав його по-справжньому. Тепер я розумію, чому ти квапився застерегти мене... Але хто мені допоможе здійснити це застереження? Я все розумію, але й досі не можу поєднати два доми, між якими розривалась моя дитяча душа: твій і материн. Два різних світи, між якими було так мало точок дотику.
Олекса заплакав. Це були сльози зажури й полегшення водночас, суперечливі, як і все, пов'язане з батьком. Але тепер ця суперечність не лякала; те невиразне, незбагненне, що мучило роками, почало набувати обличчя.
"Вмій глянути в очі своїй біді, й вона відступить",— це також твоя наука, батьку. Спробую глянути...
Сева був тонкостанний хлопець з проникливими сірими очима на такому ж засмаглому, як і в Тетяни Петрівни, лиці. "Сонцепоклонники вони тут усі, чи що?" — подумав Олекса.
Новий Будинок культури ховався в глибині скверу, розбитого на місці колишнього пустириська. Перед легкою рожево-кремовою спорудою повільно спадав водограй, схожий на пишну вербу, і навіть зблизька це враження не пропадало. Придивившись, Олекса побачив, що струмені води були дуже тонкими й навколо них різнобарвно мінився водяний пил. Сева присів на край басейну.
— Подобається? Це — винахід коваля з сусіднього радгоспу Петра Винниченка.
— Все інше також зроблене силами місцевих?
— Геть чисто все, до того ж майже на громадських засадах. Молодь працювала у вільний час. І як тобі?
— Красиво.
Клуб і справді напрочуд гармонійно вписувався у верби й берези, між якими висіли гірлянди дикого винограду. Лиш п'ятачок перед входом було заасфальтовано, далі стелився килим трави, поцяткованої стокротками.
— Красиво! — повторив Олекса із щирим захватом.
А Сева сказав:
— Одна біда, не щастить нам з художниками-оформлю— вачами. Сам оціни...
Вони зайшли до центрального фойє, прибраного до лиску, й Олекса розгледівся. На стіні праворуч тракторист, сліпуче всміхаючись, збирався сідати на трактор, усім виглядом демонструючи радість життя й трудову наснагу. Те ж саме випромінював будівельник ліворуч, тільки вільна від цегли його рука посилала глядачам щось подібне до повітряного цілунку.
Комбінезони, цегла, машини — все було розписане великими лапатими квітами, що сипались із неба під ноги бравим парубкам, їхні обличчя також були стилізовані під соняхи. Це була одверта у своєму прагненні експлуатувати народний стиль халтура: розпис "під Приймаченко" мав замаскувати художню безпорадність, що криком кричала з кожного мазка.
— Ну, що ти про це скажеш, як майбутній професіонал?
— Жахливо! — засміявся Олекса.— Це ніби ілюстрація до віршів одного мого знайомого:
Я кельму, як долю, тримаю в руці,
І сонце на кельмі моїй.
З голубкою голуб воркує,
У полі веселка встає.
Він з ними оббиває пороги редакцій і домагається, аби йому сказали, чим ці вірші неправильні. А й справді — чим?
Хлопці засміялись:
— Саме так! — сказав Сева.— Цей геній також репетував: "Ви що ж це — проти поетизації праці?" Коли ми висловили йому, чого варта подібна мазня. Але грошей скачав — ого!
— Такі уміють...
Вони піднялися на другий поверх.
— Тут буде бібліотека,— показував Сева.— А тут кімната, де збиратиметься танцювальний ансамбль, тут і причандалля своє триматимуть.
Східці вивели на оглядовий майданчик, і, засліплений сонцем, Олекса замружився, коли ж одкрив очі, побачив усмішку Севи, вочевидь задоволеного ефектом.
Внизу стелилися скошені луки. Ген до самого лісу мріли копички сіна, схожі на шатра кочівників,— ціла орда обступила місто. Незвичайно просторе небо, нічим не обмежене, не прикрите, втягувало в себе, й на мить Олексі здалося, що його ноги відриваються від землі, аж солодко тенькнуло серце.
Дві дівчинки в червоному й сиво-голубому бігли через луки.