Ось і Петро Іванович Гресь так гадає.
Петро Іванович Гресь... Скажіть на милість! Петро Іванович день у день б'є байдики, до роботи його не заженеш, але ж знов-таки: хто в тому винен, як не керівник?
Та й Левандовський знає, що треба пробиватися. Не опускати руки, не ставати у позу скривдженого — доводити своє право на місце під сонцем, запевняти, обіцяти, переконувати. Що ж це — справді закреслити ці три роки? Безглуздо. Занадто велика розкіш!
Раптом він зрозумів, що не зможе. Ніколи не відзначався пробивними якостями, а тепер і поготів. Вже не ті сили...
Троє молодих людей стояли перед ним, три пари очей дивилися допитливо й ніби аж прохально. Про що вони просять? Чи то лиш здається?
— Ви що ж це, Валерію Дмитровичу, збираєтесь у нас працювати? — спитав Левандовський.
— Та ще нічого не вирішив. Так собі, придивляюсь...
— І що ж ви хочете?
— Як вам сказати? — Джиглюк опустив очі й несподівано всміхнувся. Усмішка м'яка, приємна, зуби немов у кінозірки.— Я веду певну тему, й мене цікавить усе, що її стосується. Поки що тільки так.
Левандовському не хочеться розпитувати, що ж це за тема й куди з нею збирається притулитись у їхньому науково-виробничому об'єднанні цей енергійний кандидат наук. Яке це має значення? Яке? Стомився... Цю втому не переспиш, не збудеш проведеним у лісі сонячним днем — вона каменюкою висне на думках та прагненнях, тягне у нехіть до активного життя, в байдужість. Стомився...
— Що ж, молоді люди, розкручувать базальтове діло й справді треба. Тільки... Я вже старий для цього. Мені онуків глядіти час, ну, на риболовлю їздити.
Аллочка злякано хитнула головою, та він спинив її:
— Старий і хворий, тут не такого треба керівника. Востаннє дослухався до себе — після цих слів відчув полегкість — і завершив:
— Ви, Валерію Дмитровичу, коли і справді маєте до цього діла хист,— сміливо просіться на моє місце. Я вже недовго...
Молодик звів голову, і його зелені очі зблиснули:
— Ну що ви, про те не йдеться, я взагалі не вирішив, чи проситись до вашого об'єднання.
— ...Я передам вам усе господарство й буду щасливий, коли воно потрапить у надійні руки.
...За дверима його наздогнала Аллочка:
— Голубчику, Олександре Миколайовичу! Не йдіть! Мені так шкода, просто не уявляю, як залишуся без вас...
Зворушений, він лагідно провів долонею по розтріпаному волоссю своєї лаборантки:
— Ну-ну, з іншим вам буде краще. Може, й квартиру допоможе вибити.
— Добрішого від вас не буде!
"Старик Державин нас заметил и, в гроб сходя, благословил",—почув раптом крізь двері голос Петра Греся. Гість на нього шикнув.
Кривдно? Але яке це має значення? Ох, яке...
Падав дрібний дощ. Піднявши комір плаща, Олександр Миколайович старався триматися дерев — під ними було сухіше. Розумів: крапки над "і" ще не поставлено, не один ще раз він прийде в цю лабораторію, й водночас було так, ніби все вже скінчилося назавжди. Думав: "Тепер я вже знайду час купити собі велику складну парасолю".
Звичайних перегубив без ліку.
"КОЛИ ЗНАЄШ, ЧОГО ХОЧЕШ"
Мар'яна стала перед дзеркалом і вдягла сиву перуку: подібні, мабуть, носили маркізи у вісімнадцятому столітті. "Для мене, для мене розквітли півонії",— заспівала стиха.
Перука була їй до лиця — робила таємничо-імпозантною. Цю моду вона приймала обома руками. Втім, віднині вона не цуратиметься ніякої моди.
Тридцять два роки їй також личили — вже ж більше як вісімнадцять. Коли було вісімнадцять, мати жалісливо— поблажливо дивилася на неї з висоти своєї яскравої і зовсім не пригаслої вроди. "Вдалась у батька. Таким, кажуть, щастить. Дай боже! Але — учись. У тебе одна надія — вступити до інституту й зробити наукову кар'єру".
Вона вчилась. Була серйозною і завжди зосередженою, окрім уроків, нічим не переймалась. Це знали всі.
Ніхто й не здогадувався, скільки ця зразкова учениця просиджує перед люстерком, оцінюючи свою коротку шию, одутлі щоки, виразистий натяк на друге підборіддя. Па— цятко, підсвинок... Коли б ще пишне волосся й ніжну рожеву шкіру, то можна було б створити стиль, але ж немає й цього. Єдине — очі: темні, палкі й розумні. Тільки ж — що з них? Часом Мар'яна аж плакала, передчуваючи нескінченні самотні вечори над книжками — без шелестіння каштанів у парках, без дарованих квітів, без ніжних парубочих рук.
"Учись!"
Училася. Приносила додому похвальні грамоти й призи з математичних вечорів, упевнено йшла на медаль, але ніхто не знав, як мало те її тішило. І треба ж! Усе так щедро відміряне їй природою честолюбство було від початку й до кінця жіночим... Марила красивими зачісками й вбранням, вальсами, на які її запрошують серед перших, освідченнями в коханні. Невже до неї ніколи не прийде свято?
Прийшло — ще й раніш, ніж до інших. На одному з вечорів у клубі сусіднього промислового підприємства на спинку її стільця — сидіти під час танців було не так принизливо, як стояти,— схилився високий і дуже гарний юнак у бездоганно випрасованому темному костюмі. Ні, він не запросив її на вальс — він взагалі нікого не запрошував,— а повів мову про вступ до інституту й посібники, за якими краще готуватися. Його слабке місце — органічна хімія...
— Що ви, це дуже легкий предмет, треба лиш збагнути його закономірності,— сказала Мар'яна.
Діставши з сумочки записничка, вона тут же й почала пояснювати оті горезвісні закономірності, а що музика заважала, то вийшли у вестибюль, там і простояли до кінця вечора. Само собою, провів її додому.
— Я вам дуже вдячний,— сказав прощаючись.— Я чув ваш виступ торік на вікторині й оцінив його.
— Невже і досі пам'ятаєте?
— Звичайно. А ви б не могли мені дістати один посібник?
— Можу.
Посібник вона дістала б і тоді, коли б він існував у двох примірниках: домовившись по телефону, зустрілися в одному з дніпровських парків. То аж ніяк не було ліричне побачення, однак воно мало весь його антураж — каштан, що за один день вибухнув цвітом, лавочку, заховану в кущах жимолості, ніби в рожевій мушлі, віддалений перегук оркестрової групи, що готувалася до вечірнього концерту. Мар'яна натхненно розповідала історію винаходу формули бензолу.
Вона читала багато наукових та науково-популярних книжок, вишукуючи нові цікаві відомості для свого "Віту— сика", як називала приятеля подумки: одне до одного вони звертались — "Віталій" та "Мар'яна", вимовляючи імена підкреслено врочисто, хіба що по батькові до них не долучали.
Якось вона натякнула, що непогано було б перепочити: піти в кіно або ж на концерт бодай у парку, та він відрізав:
— Ніяких гулянок! Людина має бути цілеспрямована ¡і вміти добиватись, чого хоче, а лірика на даному етапі мене взагалі не цікавить. Ні з ким!
Сухий тон, холодний та відсторонений погляд — досі здебільшого бачила очі Віталія опущеними в книжку — її прикро вразили. "Отакої! Знайшов собі дармового репетитора,— подумала.— Нема дурних!"
Отож, коли спитав по телефону, чи не розтлумачить вона йому дещо з фізики, відмовила. Та за мить уже сама в паніці набирала номер і, тамуючи тремтіння голосу, пояснювала, що в неї розболілась голова — тепер ось ковтнула пігулку, й все гаразд.
— Терпіння, красуне,— сказала тоді собі, приміряючи перед великим старовинним дзеркалом пляжного капелюшка: солом'яний, з яскравими квітами, він був їй ні до чого, але ж так приємно мати цю красиву іграшку.— Терпіння... Побачимо, як далі вестиметься.
З розпашілого виду не дуже породистої свинки на неї оптимістично зирили невеличкі, проте виразні й блискучі очі. Шкода — в ріденьких віях, навіть фарбувати нічого.
З мальовидлами, хоч як до цього вабило, поклала собі не квапитись. Симпатичну дівчину косметика цілком може зробити вродливою, а от її — смішною. Над цим ще треба неабияк поміркувати...
Отож про любов у її житті поки що не йшлося. Тим часом школою вже потяглися чутки, що "Мунька" — так нахабно називали її поза очі однокласниці — гуляє з красивим хлопцем, і Мар'яна щонайменше збиралась їх спростовувати. Навпаки, відчувала солодкий тріумф: ну так, гуляє, а що? Чи ж не казали вам, що радощі життя — для тих, хто їх заслужить працею та сумлінністю? Не вірили? Тепер ось переконуйтесь.
До інституту вступили обоє. На честь цієї події Віталій запросив її до розкішного, щойно відкритого в центрі міста кафе. Зустрів біля дверей з букетом загорнутих у целофан троянд: коли сіли за столик, замовив усе найкраще й найдорожче.
Ущерть заповнений зал було підсвічено так, що все здавалося примарним видивом на дні казково-блакитного озера. Над столиками низько спускалася дерев'яна люстра, творячи окремий світ, де були вони вдвох та іноді з'являвся хтось майже невидимий третій — зринав з півмороку на те, щоб виконати їхні бажання. "Гроза!" — сказав той третій раптом, і залом прокотилось: "Гроза, гроза..." Оркестр затих, співак урвав розпочату пісню, і всі слухали виразне навіть у міському шумі відлуння грому.
— Космічний годинник відбиває початок нашого нового життя,— сказав Віталій. Аби воно було прекрасним.
Мар'яна відчула, як в неї приємно закрутилась голова — усе справджувалось, усе справджувалось... Танцювала з Вітусиком, немов літала,— не марно ж так довго тренувалась удома на самоті.
Мар'яна не турбувалася, що Віталій і досі не поцілував її — те мало прийти потім. Прощаючись, поклав до рук загорнутий у рожевий папір дарунок: як виявилося, флакон дуже дорогих французьких парфумів.
І зник. Не дзвонив, не писав, не приходив. Коли ж вона сама зважилась набрати його номер, то почула, що хлопець поїхав відпочивати на Кавказ. За місяць зустріла його з гарненькою і дуже модною на вигляд білявкою — саме такою хотіла б бути Мар'яна, коли б могла вибирати власну зовнішність. Пройшов, самим поглядом давши знати, що знайомі. І більше не вітався.
Отож із нею розплатились: увагою, вечором у кафе, дорогою цяцькою. За консультації, за правдами й неправдами роздобуті дефіцитні книжки, за витрачений час.
О, вона тоді своє відплакала — на півжиття стачитьі Не знаходила місця ні вдома, ні серед подруг: на лекціях ще так-сяк спрацьовувала звичка бути уважною, а після них починались справжні тортури. До щонайменших дрібниць згадувала вечір, коли разом із цілим ресторанним залом слухали грозу ("Космічний годинник",— сказав тоді Віталій) , аж доки з'являлось відчуття, що летить з гори у не— керованій машині, мить — і спогади, мов вітрове скло, розлітались на скалки, впиваючись у душу.