І невідомо ще, що сказала б ота жінка, коли б її запитали, хто винен. Бо вона мати, насамперед мати, яка завжди захищає свого сина.
"То ти хотіла, щоб я попав до міліції? Щоб острамився на весь Київ?"
Майже ненавидів дружину.
"Любов? — думав похмуро. — Яка там любов! Тільки чужого можна було отак запитати!"
А водночас підсвідомо, незалежно від мене, ворушилось інше. Якась наче провина перед отією жінкою. Міг би хоча б збігати в міліцію, якщо сам не насмілився...
"Ну й збігав би, ну й що б їм сказав? Ідіть заберіть у матері сина? Чи одберіть у нього горілку? Чи розженіть отой гурт п'яничок, який з вечора у вечір збирається під гастрономом? Міліція що, не має очей, не бачить сама, що там робиться? Та й чи має право їх затримувати, поки вони ще тверезі? Тож хто б мене там послухав?"
Ліг спати окремо, на вузенькій канапі. Ця канапа багато що могла б розповісти. Про безсонні ночі, невтішні думки. Рятівний острівець у сімейному морі.
Не спалося. Все думав про жінку, лунав її плач. Бачив її схилену голову, і такою гнітючою розпукою віяло від її постаті, таким горем невтішним, що оце зірвався б і побіг, коли б міг їй чимось зарадити.
Ось вона перестає врешті плакати... Ось вона йде додому... Заходить у порожню квартиру, що віє пусткою, і, не вмикаючи світла, безсило сідає на стілець. В неї більш не лишилось нікого, в неї був лише син, єдина втіха, єдина надія, єдине світле віконце в житті...
Але що я можу зробити для неї? Свого найкращого друга не зміг зберегти. А тут чужа, випадкова людина. В мене наче щось болісно клацає, і я думаю вже про Максима.
Про Максима, Діну й Острів.
ІІІ
За нами йдуть жінки й чоловіки з вінками. Вінків набралося стільки, що ледь вмістилися в автобусі, всю дорогу до кладовища густо пахло хвоєю — цим неодмінним запахом смерті, а чорні й червоні стрічки проголошували останню данину покійникові. Максим лежав мов іще довший, ніж був, він наче впирався ногами в край домовини, а його набрякле обличчя було таке незнайомо-відчуджене, що я з трудом упізнавав свого найкращого друга.
Мені весь час здавалося, що ми веземо не Максима.
Сумна мелодія б'є нам у спину, штовхає вперед. Кінчаються пам'ятники, кінчаються свіжі могили, хлопці, що несуть домовину, завертають до ями, обережно опускають небіжчика на свіжий горбик землі. Голосно, наче прокинувшись, схлипує Діна, дочка й невістка одразу ж припадають до неї, зять щось тихо до них говорить, мабуть, втішає, Максимів же син, Вадим, весь час оглядається сердито й зацьковано, і обличчя його мокре від сліз.
А я дивлюся не на них, навіть не на Максима: недалеко від нас, глушачи музику, діловито гуде "Беларусь". Ланцюжок свіжих ям простягнувся від нас аж до трактора, огорнений сизим димом, він запопадливо копає чергову. Кладовище в наш індустріалізований вік відмовилось од ручної невдячної праці, перейшло на потік, покійників тут швидше не ховають, а садять, наче картоплю, в оці наперед заготовлені ями, й щось блюзнірсько-знущальне в безперервнім тім гуркоті, підніманні-опусканні ковша екскаватора. Музики, наче збентежившись, перестають грати, гуркіт уже безборонно нависає над нами. Я розгнівано думаю, що можна ж зробити це вночі, а не вдень, шукаю очима розпорядника похорону, жінку в потворній шапці з кокардою, схожою на міліцейську, наче вона кожного покійника спершу має заарештувати, затримати до з'ясування особи, а тоді вже дати дозвіл на похорон... Жінки, звичайно ж, немає, натомість є Василь, він уже непоквапом іде в бік трактора, а Петро, схилившись до мене, шепоче обурено:
— Як вони ще підйомний кран сюди не підігнали! Опускати покійників...
— Підженуть, не турбуйся, — відповідаю, не дивлячись на Петра: вся увага моя зосереджена на Василеві.
Він повільно підходить до трактора, відчиняє дверцята кабіни, щось, певно, говорить. Трактор гуде, як і гув, тільки ківш завмирає над ямою. Потім Василь лізе рукою в кишеню, дістає гаманець, подає щось до кабіни.
Трактор, востаннє чмихнувши, вмовк. Василь так же непоквапом вертає назад.
Музиканти, наче отямившись, підносять труби до своїх замерзлих губів, похоронна мелодія знов терзає серце, а барабан болісно гупає в груди.
IV
— Антоне, я тебе прошу...
— Та кажу ж, що не будем!
— Якщо ти йому друг...
— Діно, от тобі слово: в рот не візьмемо!
— Гляди ж, у мене на тебе вся надія...
— З тобою Діна говорила? — поцікавився Василь уже на Острові.
— А з тобою?
— Говорила. Вона й Петра обробляла. Ти бачив, як вона весь наш човен обнюхувала?
Бідна Діна! Привела Максима під конвоєм, а перед цим сама пакувала йому рюкзак, щоб він не поклав туди пляшку. Обнишпорила всі закутки в нашому човні, вдаючи, що її просто цікавить, як ми на ньому влаштувалися (шлях же неблизький, поки дочахкаємо, тиждень мине), навіть до мотора заглянула, не помітила лише десятилітрової каністри, що стояла на самому виду. Вірніше, помітила, навіть кілька разів переставила, але каністра мала такий невинний вигляд, що найдосвідченіший алкаш нею навряд чи й зацікавився б. Вся в мастилі, ще й пробка обв'язана брудною ганчіркою, каністра вже самим видом своїм збуджувала думки про пальне для мотора, а ніяк не для людини.
— Ви б її хоч витерли, — не витримала під кінець чепуруха Діна. — Подай-но ганчірку! — це до Максима.
Витирала каністру, а в Максима було таке невинне обличчя, хоч малюй з нього ікону.
І коли наш човен нарешті рушив і Дінина постать зникла за вербами, на нас усіх напав сміх. Ми реготали до сліз, до гикавки, а потім Максим, вигупуючи на каністрі, виконав свою улюблену пісеньку:
У тебя, Семеновна,
Юбка в клеточку,
Выполняй, Семеновна,
Пятилеточку!
Тарира-гоп-тирда, тарира-гоп-тирда,
Тарирарда!
Про цю каністру Максим подбав ще весною, коли Діна поставила умову: "Відпущу з вами Максима, коли ви поклянетеся, що там не будете пити".
Минулого року, коли ми відкрили цей Острів, Максим не зміг з нами поїхати: приймав у вступників екзамени. І потім усю осінь, і зиму, й весну, слухаючи наші захоплені розповіді, клявся-божився, що цього разу обов'язково поїде, що б там не сталося. Тож ще весною замовив знайомому слюсареві десятилітрову каністру. З нержавійки. Під спирт. Він же й дістав через якогось заочника десять літрів медичного спирту й залив прямо в човні, щоб не бачила Дінулька. А потім вимазав каністру в мастило.
Шість діб добиралися до Острова: спершу Дніпром, а потім Прип'яттю. Київського моря тоді ще не було й у помині. Дніпро широко й вільно ніс свої води в мальовничих берегах, ми пливли майже весь день, пристаючи до берега на ночівлю, щоб устигнути й риби наловити, і юшку зварити. Рибу ловили в основному Василь і Максим, вони щодня чаклували з підкормкою і принадою, лаштуючи численні снасті свої ще задовго до того, як ми ставали на ночівлю, вони наперед знали, де яка риба клюватиме, тільки ловили ту рибу по-різному. Якщо Василь мотався понад берегом, вишукуючи найздобутливіше місце, забирався часом за кілька кілометрів і повертався зовсім уже поночі, то Максим не ступав від човна жодного зайвого кроку: вже як де сяде, то й підйомним краном його з місця не зрушить! Сидітиме на одному й тому ж місці до самої темряви, хай і не буде жодного кльову.
Ми ж із Петром робили всю чорну роботу: збирали хмиз, готували багаття, чистили картоплю, а потім і рибу, варили юшку, розставляли посуд. В кожного була миска, ложка, виделка й кухоль. Кухоль не стільки для чаю, як для отієї рідини, що була в каністрі.
— Так що? — питав щоразу Максим. — Об по сто?
І йшов до човна: цю справу він не довірив би нікому. Зносив каністру на берег обережно й ніжно, як дитину. Наливав у чарку-мірку, пильнуючи, щоб на землю не пролилося й краплі, а потім уже розливав до кухлів.
— За Дінульку! — піднімали ми свої кухлі. — За Дінульку! — дружно цокалися металевими посудинами.
Випивали свої "об по сто" (в перекладі на звичайну горілку), і нас не мучила совість за обіцянку, дану Діні ще в Києві.
Бо ми тоді вже знали, що її не дотримаємо...
Та й що врешті-решт може статися з Максимом? Не алкаш же він, що впивається без упину й міри: п'є, як і всі, може, трохи частіше од усіх, може, не ляже, поки не прийме "вовнутрь", але ж іще ніхто не бачив, щоб він валявся на вулиці. Ніхто не чув, щоб од нього тхнуло на лекціях.
Раз, правда, попався, коли придбав "Москвича" і закінчив курси автолюбителів. То був чи не перший самостійний виїзд Максимів уже без інструктора. Піт лився з нього в три ручаї, він намертво вчепився в кермо і відривав одну руку лише для того, щоб переключити швидкість, перед кожним світлофором "Москвич" сіпався так, наче на нього нападали конвульсії, а кожного даїшника налякано об'їжджав, притискаючись до бровки й косуючи фарами. Поруч із Максимом сидів, звісно ж, Василь і, хоч він сам жодного разу не тримав керма в руках, не втомлювався керувати неофітом: "Не газуй, не газуй... А тут загальмуй", хоч саме тут можна було й не гальмувати. Максим бив щосили довжелезною ногою по педалі, машина вищала як навіжена, мене й Петра, що сиділи позаду, кидало вперед, а всі перехожі повертали в наш бік голови.
Нарешті ми зупинилися. Біля "гадючника". Це був справжній "гадючник", наспіх обладнаний у паркові, вони виростали в той час, як отруйні гриби, оті "гадючники", і, хоч часом прикривалися цнотливими вивісками: "Чайна" або "Кафе", "Росинка" або "Русалка", чаєм чи кавою там і не пахло, а тим паче — росою...
— Так що? — запитав багатозначно Василь. — Треба "обмити" машину.
Дружно вийшли з авто, посунули до "Росинки". Замовили по сто грамів коньяку і по двісті шампанського — запити. І ще по цукерці.
— Може, Максимові не треба? — засумнівався Петро. — Все ж таки за кермом...
Максим одразу ж ухопив свою чарку, а Василь заспокоїв:
— Нічого від ста грамів не буде!
Випили коньяк, запили шампанським. Жуючи цукерки, потяглися до машини. Максим сідав у свого "Москвича", наче складався.
— Хіба тобі "Москвича"? — сміявся Петро. — Тобі "Ікаруса" треба було купувати.
І справді: Максим сидів у "Москвичі", зігнувшись, як у сірниковій коробці.
— Так що? — запитав багатозначно Василь, коли під'їхали до чергової "Росинки"...
До третьої так і не доїхали: зупинив даїшник. Молоденький сержант, настільки серйозний, що зразу видно було: це його перше чергування.