І все ж того вечора з моєї кухні навічно щезли, точніше розлетілись у друзки, кілька чайних і два столових сервізів, але в тому ніхто не винен.
Через день після того випадку мені зателефонували з Міністерства закордонних справ і попросили зайти.
– Вітаю вас! Ви – дипломат. Вам випала складна, але почесна місія, – саме так почав нашу розмову міністр закордонних справ республіки.
Можете уявити мій душевний стан, і якщо я тут цитую слова міністра у якійсь непослідовності, то тільки тому, що був трохи приголомшений (слово "трохи" тут зайве, але я попрошу редактора його не викидати). Можна навіть сказати трохи прибитий, не буде перебільшенням, коли сказати: добре прибитий. По-перше, в мене з пам'яті повністю вилетіли правила етикету. Що я повинен говорити? По-друге, я вперше на такій відстані бачив міністра, й досі тримав його руку, й не міг утямити, хто кого тримає у своїх руках: він мене чи я його? По-третє? По-третє, я тільки думав, що було б добре, коли б хтось із моїх найближчих родичів сидів у цьому залі й дивився, як мені сам міністр потискує руку.
У міністерстві мені все припало до душі: жести, рухи, посмішки, вимова. Усі тут якісь закордонні. Культурні. У кожного за плечима по десять і більше років життя в країнах різних континентів. Один жив у Парижі, той в Женеві, той в Нью-Йорку. Словом, народ – особливий. Найбільше мене приголомшило те, що всі розмовляли не по-нашому. Буквально всі! За невеликим винятком. За винятком тих, хто, очевидно, не збирався за кордон. Їх можна було зрозуміти. Мова – це як музичний інструмент: чим більше на ньому граєш, тим він краще звучить. Я сам розмовляю у себе вдома рідною мовою, удосконалюю свій стиль. Щоб він був як добре відполірований стіл чи, скажімо, табуретка. Щоб ніде ніякої зазубринки. Щоб де б ти рукою не провів – гарантія: скалку під язик не заженеш. От що я люблю! Інших стилів у роботі не визнаю. Інакше можна калікою стати, а можна й умерти. З моїм знайомим сталося щось подібне, але про це іншим разом.
– Спасибі, – подякував я міністрові. Він і далі тиснув мені правицю. – Подвійне спасибі. Ви мені сподобалися одразу. – Останнє речення було дещо зайвим, але з ким не буває? У вас хіба не траплялося такого? Вилетить якась фраза, і вже її не спіймаєш, а тоді місяцями червонієш, доки не забудеться.
При моїх останніх словах не я, а він раптом почервонів, І це мені ще більше сподобалося: прекрасна людина.
Потім міністр узяв мене за плечі. Я, здається, почав мліти від гордощів. Адже це вже вдруге за перший вечір. Тоді я ще раз пошкодував, що нікого немає з моїх, хай навіть далеких родичів. Сам про себе так ніколи не розповіси, як це розповідають про тебе твої близькі, особливо знайомі. Поза очі говорять одне, а в очі – інше, і... Їм завжди вірять більше, ніж тобі.
– Я вас запрошую на каву. – Міністр підвів мене до столу й запропонував сісти.
– Сенк'ю, – подякував я, бо вже з довідників знав, що американці своєї мови не мають, а поки що користуються англійською, і деякі знавці стверджують, що вдаються до неї не часто. А загалом у них там не все зрозумієш. Пишуть одне, читаєш – друге, а вимовляєш третє. Наприклад: пишуть Ліверпуль, читаєш – Лісабон, а вимовляєш Лондон. Дивовижна мова. Треба мати неабияку голову, щоб в отому всьому розібратися. Тепер ви розумієте, чому в Америці так багато неписьменних. У них (про це їхні газети пишуть, хай мені рука відсохне, оця, якою пишу, хай я надалі писатиму тільки лівою – навіть ногою, коли брешу, але це справді так) величезна частина студентів після закінчення коледжів і навіть університетів не вміє добре читати. Не вірите? Я вам і сам можу навести кілька прикладів. Ось вони: написано "банк", читаєте – "банк", а вас не розуміє жоден корінний американець. Треба, виявляється, вимовляти – "бенк". Читаєте: "сале", вимовляєте: "сала". Начебто наше українське слово "сало", тільки в множині, але треба "сейл".
Враження таке, що в американців не вистачає в алфавіті кількох літер. Позичили б у нас. Кинули, вдарили б об землю своєю гординею. Не кричали б на кожному перехресті: "Вибрана богом і створена людьми – ти, Америка! Багата, недосяжна, виняткова, ти, Америка!" І так щоранку. Я ладен уже в ці слова повірити, аби не убогість їхнього алфавіту і жебрацтво на вулицях та пограбування чи не на кожному кроці.
Це мій перший художній відступ. У мене їх попереду стільки, що ви їм і раді не будете. Але нічого не вдієш: такий мій стиль. Я від нього в захопленні!
Міністр свою каву випив, потис мені руку й на прощання сказав:
– До зустрічі в Москві.
МАЛЕНЬКИЙ РЕКЛАМНИЙ АНОНС № 2
Переконаний, що не кожен з нас має щастя перелетіти Атлантику. Захоплююче, скажу вам, видовище. Особливо це відчувається після того, як благополучно приземлишся.
Тоді, коли я літав (це ви помітите із розповіді), ми вживали різні гарячі напої, які нічого не мали спільного з чаєм чи кавою. Я й досі не розумію, для чого ми все те робили, можливо, для того, щоб навіть над Атлантикою нам океан здавався морем по коліна.
Тепер дещо змінилися висотні краєвиди. Стали значно реальнішими. Але щоб уявити, якими вони були, автор люб'язно вас запрошує в салон нашого чудового авіалайнера і гарантує те, чого не може гарантувати жоден пілот світу – благополучної посадки в аеропорту імені Кеннеді.
Розділ II. НАД АТЛАНТИКОЮ
В Америку ми вилітали з чудового аеропорту Москви – Шереметьєво-2.
– А чи можна звідси потрапити прямо на Той Світ? – поцікавився я.
– Аякже! – відповів мені один із супутників. – Але спецрейсом. Раніше ми літали до Нью-Йорка прямо. Тепер такі рейси американці відмінили.
– Це погано, – сказав я.
– Звичайно, погано. Є певна незручність з пересадками в Монреалі. Але цього разу вам поталанило, – посміхнувся він. – Ви летите прямо туди. На Той Світ, як кажете ви.
– Дуже радий. Мені не страшно – я везучий і стану не лише першим у нашій родині, хто потрапив на Той Світ, але й першим, хто звідти благополучно повернеться.
Протягом дванадцяти годин наш літак легко нанизував хмари на свій обтічний корпус і проходив крізь них, як шампур крізь молоду баранину. Всі дивилися в ілюмінатори. Кожний думав про м'яку посадку в аеропорту імені Кеннеді, й мені не було чого занотовувати. Мене в салоні приваблював лише один живий об'єкт – це стюардеса. Викапана сестра відомої французької співачки Мірей Матьє. Вони, можливо, між собою й не були родичками, бо наша "міс Аерофлот", судячи з вимови, народилася за кілька тисяч кілометрів від Парижа, приблизно в районі Передєлкіна. Так що за місцем народження вони не були сестрами, але за зовнішністю могли зійти за близнят.
Мені хотілося з нею поговорити, зокрема про її родинні зв'язки з Мірей Матьє, аби хоча б чимось заповнити свій записничок (у крайньому випадку, її московською адресою) і таким чином розвіяти важкі думи, що гнітили мене своїм земним тяжінням. Але дівчина була така моторна, що перекинутися з нею бодай словом не вдалося.
За всю дорогу вона з'явилася перед нами лише тричі, як сонце, що ніяк не могло випередити нашого літака. Мушу сказати, що до Нью-Йорка йому так і не вдалося цього зробити. Воно весь час пленталося у хвості лайнера і ще над Америкою довго не опускалося з-над хмар, щоб переконатися, чи ми благополучно приземлилися. Щоправда, перед Шеноном, є такий аеропорт в Ірландії, сонце вирвалося дещо вперед, але радість його виявилась передчасною. Більше в лідерах йому не вдалося побувати аж до самого Нью-Йорка.
Вперше Мірей Матьє (я й надалі її так називатиму, бо справжнього імені й прізвища незнайомки мені встановити не вдалося, про що я дуже шкодую) зайшла до салону оперезана дивовижним поясом. Як потім виявилося, на ній був дублікат того, яким мали перев'язуватися ми, перебуваючи в польоті. Вона показувала нам, як тим поясом користуватися, і робила це спритно. Не кожному б циркачеві так удалося. Усі її рухи мені припали до серця і до душі також. Взагалі все, що вона в повітрі виробляла на висоті одинадцяти тисяч метрів, мені, як сказав би якийсь піжон (по-нашому джиґун), – усе позитивно подобалось.
Загалом, летячи зі швидкістю вісімсот кілометрів на годину на такій висоті, ніяких особливо бентежних думок у собі ми не виявили. Окрім, звичайно, найкращих і найтепліших, які завжди бувають у людей до найближчого знайомства.
Міс Аерофлот нас заспокоювала. Вона мала таку вишколену властивість голосу – навіювати бажаний душевний стан. Я подумав, що коли б вона раптом потрапила під скорочення штатів через відмінення спецрейсів, то Мірей Матьє з такою зовнішністю могла б йти в диктори всесоюзного телебачення, і нікому за неї соромно не було б. Принаймні могла б гордитися її мама. Я теж, маючи таку знайому.
А якби в неї прорізався ще й голос, як у її далекої паризької копії, то була б незамінною кіноактрисою для ліричних ролей. Така б на знімальному майданчику не набридала б партнерові навіть після сто тринадцятого дубля, якби довелося імітувати закоханість.
З її пухкеньких губок, за якими не дуже глибоко ховалися два ряди класично поставлених мамою зубів, злітали з такою ніжністю і любов'ю до нас слова, що здавалося, вони вимовлялися, ніби деякі арії, справжньою італійською мовою.
Вдруге в салоні першого класу (я, скромно кажучи, сидів саме в цьому салоні) вона з'явилася у різнокольоровому жилеті і з свистком у руках.
Слід сказати, що той жилет їй пасував так само, як і свисток. Їй буквально все пасувало, і я ще раз переконався, що не одяг прикрашає гарну людину, а вона сама прикрашає одяг. Надто ж коли ця людина жіночої статі і в тому віці, коли якраз на порі вести до загсу.
– На випадок посадки нашого авіалайнера на води Атлантики ви одягаєте на себе жилет (він у кожного пасажира над головою). Вам для цього достатньо простягти тільки руки...
Про ноги вона мовчала. Може, тому, що я саме цим питанням був зайнятий, не зводячи з неї очей, і це її вочевидь дещо шокувало, але я мав витримку. Слухати її – сама насолода. Якщо, звичайно, не сказати більше.
– Тоді надуваєте його. – Вона взяла у свій маленький ротик шланг. – Ось так.
Щічки її надулись. Ямочки щезли навіть з підборіддя, обличчя набуло досить-таки приємного забарвлення, яке можна зустріти лише в тропіках, і то не на всіх рожевих квітах.
Надувши, вона вийняла шланг з рота, і мені здалося – передчасно.