Він малював будинок. Той самий, у якому жила їхня родина. Вийшло дуже цікаво: рідне помешкання стало водночас і полотнищем, і натурою. Малюнок вийшов чудовий, але йому чогось бракувало. Уолт, недовго думаючи, вдосконалив картину коровою, що пасеться в квітнику перед верандою.
Картина вдалася. Це стало зрозуміло з того, з яким натхненням, щойно ознайомившись із синовим шедевром, батько побіг у дім по паска. Було малому невизнаному художнику і за смолу, і за зіпсовану стіну, і навіть за квітник. Словом, Уолт вкотре переконався, що сила мистецтва таки страшна.
На другий день він зустрів пана Шервуда.
— Чув, хлопче, що вчора ти постраждав за мистецтво? — з посмішкою кинув сусід.
— А ви звідки знаєте? — спитав Уолт.
— Голосно страждав. То ти, значить, малюєш?
— Малюю, — кивнув хлопчик.
— А міг би намалювати мене?
— Я більше тварин люблю, ніж людей.
— Ну, тоді мого коня — зміг би?
— А ви батькові не розповісте? — підозріливо примружився Уолт.
— Не бійся, я триматиму язик за зубами, — пообіцяв той.
— У мене краще кабанчики виходять, ви ж знаєте мого Поркера, але й коня можу запросто.
— Ходімо, дам тобі папір і олівець.
Вдома у пана Шервуда Уолт швидко зобразив сусідового жеребця. Замовник був у захваті.
— Як живий! Це ж треба — як живий! — примовляв старий ветеран, роздивляючись малюнок то зблизька, то відходячи від нього аж у кінець кімнати. — Ось тобі за роботу. Молодчина! Заслужив, — пан Шервуд тицьнув малому цілий скарб — двадцять п'ять центів. — Купиш собі олівця.
Отоді вперше в житті Уолт дізнався, що малюванням можна заробляти.
Сьогодні ж від пана Шервуда він теж дізнався дещо нове — оте страшне слово.
їхній сусід-ветеран був лікарем, тому мама покликала його оглянути батька. Пан Шервуд навіщось потримав хворого за руку, потім доторкнувся до лоба, затим розтулив йому пальцями повіки й зазирнув у затьмарені недугою очі.
— Тиф, — наче вистрелив, коротко промовив лікар.
Оце й було те страшне слово. Уолт і його менша сестричка Рут одразу відчули, що воно страшне. Здавалося б, що може бути страшного в простому та ще й такому коротенькому слові? Але чому ж тоді мама побіліла, мов крейда, й піднесла до вуст складені човником долоні?
— У вашого чоловіка тиф, мем, — сказав далі пан Шервуд. — Я залишу вам деякі ліки, постарайтеся їх йому дати і... побільше моліться, мем.
Виходячи, пан Шервуд покликав надвір Уолта і Рут:
— Підіть пограйтеся надворі, батькові потрібен спокій.
Лікар пішов, а Уолт з Рут почали гадати, що воно за один — той Тиф і чого йому треба від їхнього батька.
— Це, мабуть, такий злий-презлий чоловік, — припустила мала.
— Ага, він ходить у чорному смокінгу, — додав Уолт.
— Він, мабуть, страшний, Уолте? — напівпошепки чи то спитала, чи, може, запевнила Рут. — І татко, мабуть, винен йому гроші, тому й захворів.
— Сто відсотків, — запевнив сестричку хлопець. — Зараз я його намалюю.
Він узяв суху паличку і став виводити нею портрет загадкового містера Тифа. Той справді вийшов страшезний — з великими балухатими очима, кощавий,
згорблений, у смокінгу і циліндрі. В руках Тиф тримав торбу.
— А що в торбі? — спитала дівчинка.
— Гроші, — моторошним голосом відповів Уолт. —1 викрадені в батьків маленькі дівчатка.
— Тю, думаєш злякалася? — з удаваною хоробрістю кинула Рут, поволі задкуючи від малюнка на землі.
— І молодець, що не боїшся, — похвалив малу Уолт. — Я ж тебе захищатиму, коли що.
— Добре. Тільки ти неправильно намалював. Про роги забувся.
— А чому ти вирішила, що в нього є роги? — здивувався брат.
— Якщо він викрадає дівчаток, у нього мусять бути роги, — сказала Рут тоном знавця, так, ніби вона досліджувала дівчачих викрадачів щонайменше кілька років.
Уолтові нічого не лишалось, як обабіч циліндра домалювати Тифові буйні оленячі роги.
Надвечір обоє прийшли в дім.
Мама сиділа коло батька і прикладала до його потрісканих розпашілих губів скибки помаранчі, щоб хоч трохи вологи потрапило чоловікові в рот. Уолт і Рут заздрісно спостерігали, як густа оранжева крапля стікає від стулених уст батькові по шиї аж за комір. Діти тільки ковтали слину й зітхали: їм дуже-дуже рідко випадало їсти апельсини. Всього раз у житті — позаторік на Різдво, коли добрий Санта поклав по одному в їхні шкарпетки. Повсякдень смачні цитрусові були недосяжною розкішшю для сім'ї Диснеїв.
— От якби нам захворіти на якусь тяжку хворобу, ге, Уолте? — мрійливо прошепотіла дівчинка.
— Твоя правда, — погодився Уолт. — Найкраще — на якусь невиліковну, щоб хворіти цілий рік. Уявляєш, протягом року — щодня апельсини!
— Круто! — ледь не похлинулася слиною Рут. — Давай спитаємо в мами, як можна захворіти?
— Діточки мої, — втерла сльозу мама, коли вислухала дітей, — ніколи, чуєте, ніколи не хворійте. Навіть заради помаранчів.
— А татко хіба не заради цього хворіє? — спантеличено спитала Рут.
— Ні, донечко, — гірко зітхнула мама. — Татко ніколи б не хотів хворіти з власної волі, адже тиф може його забрати, дітки, — мама схлипнула. — Татко... він... він може померти. Але йдіть вже спати, — мама трохи опанувала себе й витерла мокрі щоки фартухом. — Візьміть ось та йдіть у ліжечка, — вона дала дітям по скибці помаранчі й почала молитися.
Уолт довго не міг заснути. Спочатку — через помаранчу, бо довго-предовго смакував, відкушуючи по дрібочці й висмоктуючи з кожної все до грамульки, а потім — через того містера Тифа. Хоча Уолтові частенько перепадало на горіхи від батька і хлопчик не раз думав, що не любить його, але ж... але ж через те страшило батько може померти. Уолт не хотів, щоб хтось помирав.
Коли всі в домі поснули, він тихцем вийшов надвір з ліхтариком. Жмутом світла вихопив з ночі намальованого на землі містера Тифа. Той наче шкірився до хлопчика, промовляючи: "Дивися, хлопче, я заберу твого батька в оцей ось мішок, і він помре. Ось так, хлопче. Шкода, ти намалював мені замалого мішка, а то б я і маму твою заразом прихопив"...
Уолт ніколи ще не відчував такого страху й такої ненависті. Він яструбом накинувся на злого Тифа й за хвилину стер його з лиця землі своїми старенькими черевиками.
ЧУДЕСНИЙ ОСОБНЯК
Коли Уолт натрапив на нього вперше, то подумав, що досі спить і все йому сниться. Але ж ні, щойно він розніс усі газети і тепер бігом повертався додому, щоб не спізнитися до школи. Він же не міг уві сні так чітко пам'ятати всі адреси, за якими з самого рання сьогодні вже побував, щоб доставити свіжу ранкову пресу. І не міг так прудко втікати від здоровецького чорного пса на Вест-стріт, бо ж уві сні ніколи й нікому швидко втікати не вдається: ноги не слухаються й наливаються свинцем. А тут Уолт так чкурнув од того собацюри — ледь підошов не погубив! Значить, не сон. Значить, цей фантастичний будинок за високою кованою огорожею — справжнісінький! І як це він, всюдисущий рознощик газет, досі й разу не втрапляв на цю вулицю?!
Вони вже півроку як переїхали. Відколи Уолтів батько видужав, його фермерські справи в Марселайні через неврожаї велися кепсько, тому невдовзі він продав ферму й разом із сім'єю перебрався в пошуках заробітку до Канзас-Сіті. Там придбав невелику фірму з доставки газет і долучив до роботи найменшого сина.
Уолтові вже виповнилося вісім років, тож він вважав себе дорослим і не протестував. Щоправда, важко було вставати о пів на четверту ранку, але що вдієш, він же тепер ходив до школи і скрізь мусив устигати.
От якось після роботи хлопчик щодуху мчав додому, перестрибуючи калюжі на бруківці, аж раптом... Уолт зроду не бачив подібної краси. Великий гарний будинок потопав у зелених обіймах буйного саду. Часу роздивлятися не було, тому він запам'ятав адресу й помчав далі, поклавши будь-що прийти сюди згодом.
Сказано — зроблено. Одного вікенду, коли не треба було йти до школи, Уолт примчав до загадкового маєтку.
Дім був старовинний, мав заокруглені вгорі вікна, фігурні балконий акуратну відкриту терасу з різьбленими колонами. До тераси від залізних воріт паркану вела доволі широка доріжка, пообіч якої були рівнесенько підстрижені кущі й подекуди стояли білосніжні статуї янголят. А довкола був небаченої краси сад — з дивовижними альтанками, обплетеними виноградом, хмелем і в'юнками; з таємничими стежинами, що ведуть
бозна-куди, десь у затінок розлогих кленів і височенних ялин; з сонячними галявинками; з яскравою травою... і все це потопало в хвилях квітів, бджіл і метеликів, і все це здавалося Уолтові фантастичною казкою, у яку будь-що треба потрапити.
"Там, мабуть, так цікаво блукати й ховатися, — міркував хлопчик, — а в будинку напевно є потаємні кімнати з якимись чарівними речами, і на стінах там повнісінько старовинних портретів. Як же мені залізти й усе там дослідити?"
Уолт пішов уздовж огорожі, він сподівався знайти якусь лазівку. Щоб обійти довкола маєтку, хлопчику знадобилось аж півгодини, але ніяким лазом у паркані й не пахло. Уолт був не з тих, хто здається після першої ж невдачі, він зовсім не засмутився.
— Що ж, — сказав сам собі, — піду через ворота.
Уолт ухопився за масивне металеве кільце, причеплене до ніздрів кованої бичачої голови, й гучно закалатав ним об ворота. По хвилі з будинку вийшов темношкірий дворецький у синій, розцяцькованій сріблом лівреї.
— Чого тобі? — спитав у хлопчика, підійшовши.
— Можна погратися у вашому саду? — спитав Уолт.
— Це приватна власність, хлопче, а не парк відпочинку, — байдужо відповів дворецький. — Іди собі додому.
— Може, хоч скраєчку походити пустите?
— Авжеж, ні. Мене тоді господар витурить з роботи.
— Навіщо одній людині стільки краси, якщо нею не користуватися? — здивувався хлопчик. — Тут же можна було б гуляти десяткам людей.
— Нічого не знаю, — вже роздратовано буркнув лакей, — годі базікати.
— Бувайте здорові, — кинув Уолт, розвернувся й, недбало насвистуючи, рушив геть.
Трохи відійшовши, завернув за магазинчик посуду, обійшов його кругом і знову вийшов біля неприступного паркану.
"Перелізу," — вирішив Уолт і подерся на загорожу.
Сяк-так він вибрався на самісінький верх, але злізти униз не міг. Було високо й лячно. Трохи відсапавшись, хлопчик таки наважився. Він перекинув одну ногу через паркан, а коли перекидав другу, то послизнувся, шарпонувся вниз і... відчув, що зачепився штаньми.