Іван?
— А що це значить?
Роман ще ніколи перед тим не бачив такого виразу на обличчі Міми.
— Іван — це був колись у давнину такий великий гетьман...
Такий великий, що всі його знали. І всі його дуже любили.
— Я Гавді.. я Івана теж дуже люблю!
— Це добре! Та Іван був не так одягнений: не носив ні підкочених штанів, ні картатої сорочки.
— А що ж?
— Мав червоні шаравари, зелений жупан, керею, хутряну шапку з чаплиним пером...
— Ну, а мій Іван не має.
— То пошиємо йому.
— Справді?
Голівка з "мишачими хвостиками" нетерпеливо завертілася.
— Справді, я пошию. В мене є трохи шматок, а решту (Міма глянула крадьком на паню Боринську), решту, може, попросимо в мамці.
— Та десь вам, панно Мімо, хочеться бавитися таким? Але коли хочете, я маю окравки з фелонів, що колись шила чоловікові: і з підшивок, і з верхів.
Здавалося, що Міма зараз же заплеще з радости в долоні, разом із Христею.
А Роман приневолював себе уважно слухати розповіді отця про те, що говорив старший брат Майк Рощук: як голова сестрицтва, Флоренс Нагнибіда уфундувала два нові свічники до церкви...
— Ти, негіднику! Аж тепер попав ти мені в руки! Бум! Тарах! Ау-у-ууу! — завивала несвоїм голосом якась жінка в телевізорі.
Романові було прикро: хлопці не вийшли навіть їх привітати.
— Бо то, прошу отця совітника, наші люди взагалі несамолюбні та щирі. Ось я пригадую, коли ми боролися з емведистами на Лемківщині...
— А правда, правда, пане добродію, мені щось дружина казала, що ви були в Повстанській Армії. Цікаво, цікаво!...
— Отже перебували ми в лісі: п'ять стрільців та я.
— А ви там певно старшиною були! Неважко це собі уявити!
Отець струшував попіл із папіроски.
—Ми мали наказ слідкувати за рухами емведистів, бо дістали вістки, що найближчі села будуть незабаром виселювати на схід. Отже ходили щоночі розвідкою на шляхи. Коли б завважили щонебудь непевне, мали негайно повідомити більші частини, що стояли біля Горлиць. Зброя у нас була: недавно перед тим здобули більший транспорт. Гірше було з харчами, бо ніяк було заходити в села: всюди повно польської міліції...
— Пане Тополя, може ще кавці? Бо ви заговорилися і нічого не їсте. Прошу ще спробувати конечно хоч одного рогалика з горіхами!
Після короткого "випрошування" пані Боринська взяла Романове горнятко, а він продовжував:
— Отже жили ми в цьому лісі. Ліси там прекрасні для таких справ! Викопали якусь там землянку... І ось якраз вночі під Різдво стою я на стійці. Троє пішло на стежу, двоє спало в землянці.
Стою. Небо зоряне, сніг синявий... А харчів тоді у нас уже не стало взагалі. Коли нараз щось зашелестіло під чагарником. В мене зброя готова. Думав — може, собаки з села, бо вони не раз занюхували нас, і годі було їх позбутися. Дивлюся: щось іде. На собак — завелике, на людей — замале. Двоє їх. Кричу: "Стій!"
А вони в противні боки навтеки! Стріляти я не хотів, поки не розглянуся, що це таке. Пустився навздогін одному, а воно, і видно, поховзнулося і — в сніг! Добігаю — очам не вірю: дівчатко, так, може, років семи. Обвинене хусткою, тільки очі І та почервонілий носик видно. Побачило мене, та в плач: "Не 1 дам, не дам!" — і тулить до себе якийсь вузлик. ! Взяв я її на руки, почав вговорювати, розпитувати, аж поки не довідався, що це її батьки післали з села: занести куті повстанцям.
— Коли ви повстанець, то я вам куті принесла, а коли большевик, то не дам!
Заспокоїв я її, що я повстанець, коли дивлюся — друге само до мене прибігло. Хлопчик був, так на два роки старший.
— А ти чому, кажу, сину, не тікав? Я ж не ловив тебе!
— А як ми лем самому без сестри?
Побудив я друзів. Була в нас Свята Вечеря по-людському і по-Божому...
Біля стола затихло. Чомусь і телевізор уже не лютував. А з дверей другої кімнати виглядало три пари очей, що жадібно ловили кожний порух Романових уст.
***
— Н-ну, бачиш, Мімо, не так воно й важко! Христі вже певно цеї ночі присниться Мазепа.
— Якби ти був бачив ці відкриті ротики, коли ти розказував...
— Та воно нічого такого. Це правдива подія... Але пожди. —
І Роман почав шукати в кишені. — Один із малих щось всунув мені в руку, коли ми відходили, і шепнув: "А прийдеш іще?"
— А ти що на це?
—Відповів йому також конспіративно: "Прийду!"... Ну, куди ж воно поділося? Навіть не знаю, що це! Ага, є! — Роман держав у руці табличку гуми до жування.
Обоє спинились і розсміялись.
— Бачу, ти починаєш працю з ось такого...
—Якого "ось такого"? Я її добре заховаю; це майже історична пам'ятка.
— Ґратулюю!
— Дякую красненько! Але тепер — пора нам до Рябенків.
Це, мабуть, шмат дороги!
— Невідклично сьогодні?
— Неділя буде знов аж через тиждень!
— Знаєш — мені трохи моторошно...
— Вовка боїшся?
— Не знаю підходу до... до "східняків".
— Підемо! Бог не без милости...
— Знаю: а козак не без долі. Але ти таки прикра людина!
— Так і є! Відділ, ходом руш!
***
— Думаєш — це тут?
— Виходить, що це та брама, що з неї якраз вибігла дівчинка в синьому. Так щонайменше описувала мені господиня.
— Це, мабуть, буде Тамара!
— А ти як пізнав?
— Більше українок в цій околиці немає.
— А по чому ти пізнаєш українку?
— Тепер ти прикра! Звичайно, я не зумію сказати тобі точно.
Просто кожна українка має в собі щось від Наталки Полтавки.
По цьому пізнаєш її завжди і всюди, і то навіть у такій чудацькій рясі, яку носить ця Тамара...
— Це ж найновіша мода!
— Дякую за інформацію!
— Дзііінь!
У дверях з'явився худий, високий панок із сивими вусами.
— Пробачте, тут живуть панство Рябенки?
Панок стояв добру хвилину мовчки, а вираз його лиця говорив, що він чогось не може зрозуміти. Роман уже хотів повторити питання по-англійськи, коли нараз той обернувся в коридор:
—Танічко! Всеволоде! Українці до нас прийшли! Таки справжні українці! Виходьте мерщій!
Він стояв безпорадно і раз-у-раз повторював:
— Боже милосердний! Таки українці! Тут, у цій пустелі!
Вгорі на сходах появилася тендітна жінка, а з-за її рамен визирнула пара окулярів.
— Так чого ж ти в хату не просиш?
Міма і не зчулася, як Рябенкова збігла по сходах і схопила її в обійми.
— Вітаємо, вітаємо вас! Ігоре, поправ скатерть на столі! Всеволоде, твої книжки знов по всій хаті! Гості ж, гості прийшли! Коли б я була знала, так щонебудь була б зготовила! А то й Тамарочка якраз в кіно пішла...
Роман переможно поглянув на Міму.
На стіл рівненько лягла полтавська вирізувана скатерть, усі засіли кругом, тільки Тетяна Гнатівна стукотіла тарілками в малесенькій кухонці, раз-по-раз викликаючи Всеволода і пошепки даючи йому якісь вказівки.
—Алеж, пані добродійко, просимо не клопотатися. Ми тільки так, на хвилинку...
— Як це на хвилинку! Ні, ми вас так швидко не відпустимо!
Думалося: так і не почуємо більше рідної мови. Аж нараз...
— В місті є ще кілька українських родин...
— Та невже? (Міма і Роман переглянулися). А ми з Ігорем Павловичем, так і сидимо тут, мов у Сибірі. В мене ось дві роботи: одна ранком на заводі, а вечерами ще прибираю в банку.
А ви ж як, мої милі, влаштувались?
Тетяна Гнатівна пожаліла Міму, що вона теж мусить працювати на заводі, а професор зацікавився Романовими студіями:
— Так значить — студент філософії! От і рідні ви мені!
Скільки я таких, як ви, вивчив у Харкові! Та що з того... І не знаю, скільки їх у війні погинуло. А що перед війною бувало!
Говориш одного дня з таким, як ви, літературу радиш, пояснення даєш. А завтра — вказівка з спецвідділу: виключити з університету! І не питай, за що, щоб самому в біду не попасти!
— Ой, натурбувалась і я за Ігоря Павловича! Якщо на десять хвилин після лекцій забариться, так я уже мов в огні...
І вона знов вибігла в кухню.
— Еге ж, а тут мені ще й на визначений час працю пиши.
Щодня якісь мітинги, а до того ще і страх, бо мій покійний батько був петлюрівець. А Тетяна Гнатівна з дрібними дітьми... А ти пиши працю, та ще й так, щоб їм догодити! Я, знаєте, тепер, на лихо їм, почав вдруге писати! На ту саму тему: "Історія Києво-Могилянської Академії". Ще трохи матеріялів призбирав був у Німеччині. Але — попрацюєш вісім годин, покрутиш мотузи на шістьох машинах одночасно, прийдеш додому, думка не клеїться... А задумаєшся на роботі, шнури рвуться, наставник лається, а я його не розумію! Читав я, було, і Мілтона, і Шекспіра в оригіналах, а от цього Біла не розумію, особливо тоді, коли він лається...
Де не взявся на столі холодець, і Міма з Романом забралися до нього з почуттям, що після кави та солодкого печива у пані Боринської вони мають жертвувати собою в ім'я ідеї.
На ліжку лежала книжка, що її забрав Всеволод з стола, коли вони прийшли.
— Ти це якраз читав? Ми тобі перебили?
— Та нічого.—Білявий хлопчина уважно глянув з-за окулярів на Романа.
— Ов, німецька! Ти вмієш німецької мови?
— Говорив, коли ми їхали сюди.
— О, Всеволодик уміє! Сам якось навчився в Діллінґені. І англійську добре опанував. І днює, і ночує за книжками. От Тамарочка вже не те. Та вона в нас співуча. Вчитель згодився вчити її без оплати, щоб тільки співала! — цокотіла Тетяна Гнатівна.
— "Затоплений дзвін"?
— Еге ж! — Всеволод прямився при кожній відповіді.
— Подобається?
— Непогано. Біда тільки, що шлезької говірки добре не розумію... Тільки чого в цього Гавптмана стільки злости?
— А читав ти "Лісову пісню"?
— Так і не читав...
— У нас у Харкові ціла бібліотека була, яку ми для дітей придбали. Та все пропало, — доповідала Тетяна Гнатівна.
—Я позичу тобі. Там побачиш подібну проблему, насвітлену з зовсім іншого аспекту. Ти правильно підмітив, що в Гавптмана багато злости. Він просто вважає, що мистець аж тоді може бути собою, коли зважиться на злочин. А в Лесі Українки — не те. В неї і мистець добрий, і природа добра: "Що лісове, то не погане, сестро!" Сам побачиш. Я принесу тобі цю книжку...
— Нащо вам трудитися! Я й сам до вас зайду по неї...
Міма побачила, що Всеволодові виступили на лиці червоні плями.
— Всеволод до вас зайде, обов'язково. Але, не зважаючи на це, ви зайдете до нас! На другу неділю... Ні, чого ждати аж до неділі, заходьте в суботу! Я дістану з скрині фота, — щебетала Тетяна Гнатівна.
***
— Н-ну?
— Відкликаю все, що сказала давніше!
— Я ж казав!
—Але таки не розумію: люди, що двадцять один рік прожили в режимі мовчання, нараз розговорюються з чужими, мов би знали нас здавна!
— Це неважко пояснити.