І як ми її з домівки виманимо? — запитав молодий верховод. Кожна риба вносила свою пропозицію, бо не була байдужою цього вечора. Тож визрів непоганий план дій.
Знову Рак-Неборак попросив сороку рознести новину по селу аж до найдальшої домівки, що у ставку щук повно. В останній хаті жив дід Петро, який до ставка з онуком Івасиком також цього разу прийшли. Він — саме той дід, що колись берегом їхав і бараболю розгубив. Риби знали, що в торбинку Івасика турботлива бабуся обов'язково картопельку на обід покладе, та ще й не одну. Тож вичікували влучного моменту.
Закинув дід вудку. А онук постійно на поплавець поглядає.
— Не клює, діду? — запитує.— Ні.— Не клює? — знову цікавиться.— Ні! — каже дід Петро. — Якщо будеш щохвилини допитуватися, ніколи не клюне. Тільки всю рибу мені перелякаєш. 
Раптом на другому краю берега ціла зграя риб із води як випірне, ще й у сорочки вишиті вбрана і гопака так гарно витанцьовує. Дід одразу всі бабусині молитви пригадав і побожився, що більше в шинок ні ногою, вина й краплі до рота не піднесе. А Івасик одно усміхається:
— Діду, а ви казали, що я всю рибу розжену! А вона он там під вербою в холодочку зібралася й витанцьовує. Перебазовуємося! Ходімо туди її ловити. Перемістившись на нове місце, дід знову закинув вудку. А Івасик одно переймається:
— Не клює, діду?— Нічого і тут не клює!— Ну то я вже їсточки хочу!— От біда мені з тобою, таким помічником! Морока одна! Діставай з торбинки обід, що бабця налагодила. Тільки-но дістав Івасик картопельку, як уся риба підпливла до берега й почала такі викрутаси з вихилясами на воді вишивати. Усе, як домовлялися між собою за планом.
— Діду, а давай на картоплю спробуємо ловити?! Дивися, що ця риба, як її почула, виробляє!— Твоя правда! — підмітив дідусь Петро. — Щось вона сьогодні шаленіє від неї. А тим часом молодий спритний линок, той, що найшвидшим у ставку був, підплив до щучиної оселі та й затягнув жалібно прямісінько Злюці у вікно:
— Ой лишенько мені, як я наївся! Живіт так болить, ледь не лусне! Хай йому грець! Почула це Щучка-Злючка і каже:
— Ти дивися, доцю! Невже їжа сама до нашої оселі прибилася?— Що тобі з мене за наїдок? — каже малий линок. — А он там під вербою в річку цілий віз картоплі впав. За рік не перетягати! Тітка Сомиха величезний баняк наварила й усіх охочих частує, — сказав він і шмигнув в очерет від гріха подалі.— Пішли, Кусючко! Хоч поласуємо. Там риба як понаїдається, ми ще й нею закусимо! — зраділа Злюка. Де й сили взялися. Від радощів злодійка із донькою за мить були вже під вербою.
Івасику з дідусем так кортіло першими щуку зловити, що вони щедро насадили бараболі на гачок, і від того він став непомітним. Закинув онук вудку у воду, а дідусь і свою. Рак-Неборак одразу під водою до них підплив. Щоб приховати від Щуки волосінь, пісочком її присипав, а сам за каменем сховався.
Припливли Злюка з донькою на це місце. 
— Ненажери! Одні недоїдки нам залишили! — гримала вона розлючено, побачивши картоплю. Цього разу щука ні про що не здогадалася, тому наживку хутко заковтнула. А як зрозуміла, вже пізно було. Хотіла доньку попередити, та не встигла. Кусючка б і не послухала, бо дуже вередливою була. Так удвох на юшку й пішли. Чи на щось інше, ніхто не знає. Але відтоді їх у ставку більше не було.
А мудрий Карась повернувся із сином додому, і зажили вони спокійно вдвох, як раніше. Про нову господиню вже й чути не хочуть.
Отак поради слухати і давати. Тепер Карась усім каже: "Найкраще — своєю головою думати, щоб потім її з халепи не витягати!"
БРЕХЛИВА КСЕНЯ
Водному селі жила собі брехлива дівка Ксеня. А до того була ще й ледача! І в кого вона така вдалася? Ну ні за що не хоче братися ні в хаті, ні на городі. Через брехливість ту хворобливу нічого в неї не допитатися. Завжди як навигадує... Як кажуть, бреше, мов дихає. 
От лежить її бабця на печі та й запитує:
— Онуко моя рідна, котра година?— Дев'ята вже, бабусю, — відповідає брехуха. А насправді ще і шостої немає. Старенька лягла спати, бо вірить дівчині.
Прийшла мати зморена після праці й дивується:
— А що то наша бабця спить так зрання? Чи не захворіла? А Ксеня лише посміхається.
Дізнався про це татко, розсердився. Пішов до чаклунки, яка жила край села, і запитує:
— Що нам із дівкою робити? Управи на неї знайти не можемо. Вислухала чаклунка й зробила так, що за кожну брехню у дівчини бджоли з рота вилітатимуть.
Тільки Ксеня рота відкрила, щоб неправду казати, ті комахи як полетять із нього! Усю родину пожалили. Навіть худобу в хліву! А та лиха дівка сміється, та ще більше брехати взялася і, як і раніше, байдики б'є. Бідні люди ще більше зажурилися.
Знову пішов до чаклунки батько. Просить, чи може вона на щось друге брехню перетворити, бо від тих бджіл спасу вже немає.
Вирішила тоді чаклунка зробити так, щоб Ксеня через брехню геть балакати забула.
Прийшов батько додому. Так тихо, аж незвично. Мати порається, а до старенької ніхто навіть не заговорить. Плаче Ксеня, а за нею — усі жінки в хаті. 
— От горе мені! — каже до мами татко. — Краще б зовсім до чаклунки не ходив! Як почула це Ксеня, враз зрозуміла, що й до чого. Вдяглася і вночі, як усі позасинали, до старої відьми побігла. Знайшла ту хату край села, стукає-грюкає у двері з усієї сили, бо покликати не може.
— Хто ти? Чого прийшла? — перелякалася сонна чаклунка. А дівчина тільки мукає у відповідь. Стара й здогадалася, що це Ксеня завітала, бо та німота — її рук діло. Впустила пізню гостю до себе.
— Добре, — каже стара. — Лишайся в мене. Як відробиш чесно без брехні тридцять діб, зніму з тебе чари! Але будеш працювати вдень і вночі, бо в мене й кіт задарма не їсть, мишей ловить, — сказала стара і зняла німоту з Ксені, але натомість іншу напасть на дівку, як та збреше, потайки накликала.
Нічого не вдієш. Залишилася Ксеня в чаклунки. Навіть почала працювати, але як піде стара з хати, дівка вмоститься на ліжку і спить. Швидко забула про договір ледарка.
От приходить відьма додому та й питає:
— Що ти сьогодні, Ксеню, робила? А та тільки почала брехати, що мила й прибирала і лише щойно трішечки прилягла, як умить з її рота жаби так і посипалися, так і повистрибували! 
"Що мені з тих жаб?— Уже вся хата ними забита!" — подумала чаклунка, набрала їх повні мішки й віднесла на болото. А потім змінила чари, щоб із рота дівчини, щойно вона збреше, рибка маленька виплескувала.
Повернулася наступного дня до хати і запитує Ксеню: що робила, чим займалася. А дівчина знову за своє, нумо вигадувати, що сапала на городі. Від тієї неправди цілий улов карасів із брехливого рота вийшов. А бабця радіє. Насмажила рибки. Такі карасики добренні, аж солодкі, зі скоринкою хрумкою. Дівчині жодної рибинки не дає. Сама ласує і приказує:
— Хто не працює, той не їсть! Хто неправду каже, той також не їсть!
Розсердилася дівчина на чаклунку, що та її не погодувала, а у роті тільки сморід від риби залишився, і припинила брехати! А ще так занудьгувала без діла сидіти, що почала потроху працювати.
Непомітно місяць і пролетів без брехні у праці та злагоді. Навчилася Ксеня не брехати та й звикла. Що чаклунка не спитає, вона правду каже, що не попросить, дівчина те й зробить.
Повернулася через тридцять діб Ксеня додому, а батьки її й не впізнали. Така чепурненька, усміхнена, гарна. А на руках роботящих мозолі понатирала. Мама жаліє, а татко не натішиться. Зажили 
щасливо, ніби нічого й не було. Не дарма кажуть, що після чорної хмари завжди сяє сонечко.
А як будете їхати край того села й побачите хату біленьку, городик ладненький, то не помилитеся, як зайдете в гості. Не цурайтеся, бо там справжня господиня Ксеня живе. Тільки так її усі тепер і кличуть.
А ще по ній можна годинника звіряти, така пунктуальна і чесна стала!
ЧОРТ І СОЛОВЕЙКО
Водному темному лісі серед гір високих жив молодий кремезний і норовливий чорт Зудя. Подейкують, що ніякий він не чорт, а звичайний хлопець, підкинутий до лісу. Бо й хвоста, як у чорта, він не мав. А от звідки тоді роги взялися? Дідько його знає. Увесь час Зудя старався щось таке утнути, щоб прославитися. То дуба величезного викорчовує, то валуна до місяця намагається закинути. Як то кажуть, "високий до неба, а дурний як не треба".
Якось завітав до лісу соловейко. Сів на гілку і почав щебетати. Чорт так зачарувався, що й сам захотів такий голос мати.
"Оце вже точно прославлюся!" — подумав. А замість того, щоб чемно попросити пташку навчити його співу, як жбурне камінням від заздрощів у соловейка. Добре, що не влучив.
— Ану, малий, швидко навчи мене тьохкати, як ти! У тебе так гарно виходить! Чому ж я, як хочу пісню затягнути, тільки вию, мов той вовк? У чому твій секрет-
Образився гордий соловейко, що прилетів до лісу красу дарувати, а той чортяка його камінням хотів почастувати, та й відповідає: 
— Не маю зайвого часу, щоб на такого дурня витрачати! Нехай тебе півні вчать! — і полетів.— А й справді! Чому б і ні? — вирішив Зудя, пригадавши, як щоранку півня спів із селища лунає. От і визрів у рогатого план. Щойно стемніло, узяв він мішок на плечі й до села подався. Дійшов до найближчого курника, став і думає, як того півня непомітно поцупити, щоб господарів не збудити.— Що тут гадати?! Діяти треба! — сказав чорт та тільки двері прочинив, а вони як заскриплять — на все село! Звісно, хто ж їх коли змащував? Та ще й тиша навкруги така недоречна. Була тиша, доки пес не прокинувся і не почав гавкати! Чорт із переляку у той курник заскочив, першого півня, що під руку попався, вхопив, у мішок кинув і нумо тікати. Біжить, через гілляки перечіпається, захекався. А вже вдома розкрив мішок та як зарепетує:
— Матінко рідна! Щоб мені своїх рогів ніколи не бачити! Це ж курка! Що ж мені з нею робити? Хто мене тепер співати навчить? От знесла курка яйце.