Але тоді безлика орда перейшла межу. Вороги кинули у наступ всі свої сили. Люди залишали барикади, відступали до Майдану. До нічного неба здійнялася вогненна стіна, висока і тріскуча, – остання перешкода для ворогів, остання барикада.
Плавився камінь, потьмяніли небеса, та люди не відступали. Це була найдовша і найстрашніша ніч у їхньому житті. А вранці, коли розвиднилось, почорнілий від кіптяви і гару сніг видавався вкритим лячними письменами, які пророкували нові тортури, неволю і смерть усім, хто матиме сміливість не схилитися перед безликою ордою. Смерть чи довічне ув'язнення не тільки тут, у серці Києва, а й по всій Україні...
Того сірого ранку юні і літні, бідні і заможні, одинаки і ті, кого вдома чекали родини, пішли вперед. Назустріч ворогу. Вулицею, що вела вверх від Майдану до будівлі, яка є символом найвищої влади в країні. Беззбройні і майже не захищені. Та й хіба можна захиститися від куль тих, що звикли вбивати без жалю?..
Снайпери вибирали найкращих, найвродливіших, найсвітліших, найсміливіших... А часто підстрелювали когось, підманюючи пораненим інших, що намагалися витягти побратимів з поля бою.
Десятки таких різних і водночас єдиних у прагненні волі людей з усієї країни віддали свої життя, щоб зламати ворожу силу й оселити прадавній страх у тих, хто ховав свої обличчя.
І Майдан переміг. Пішов у наступ, розігнав орду, зламав її, змусивши частину тих, що приєдналися до безликої сили, згадати, що вони теж люди. А люди слабкі, коли не об'єднані.
На виднокраї бриніли переспіви весни і надії, та народ розумів, що перемога не остаточна. Що після тризни бій продовжиться, хоча й буде іншим.
Але сьогодні Майдан переміг. Переміг жертвою. Переміг завдяки тим, що пішли у Небо. І я це бачив, бо мене не встигли відірвати від моєї колони. Я бачив усе, що пережив Майдан, і того ніколи не забуду.
Я – камінь, та нині не я твердь землі, не я криця. Бо криця, основа і суть буття – вони. Ті, що стали болем, світлом і надією. Небесна Сотня на сторожі майбутнього землі, яка прийняла їхні тіла, їхню кров, а душі віддала безкрайому небосхилу. Вартові світла, чиїм ім'ям твориться історія.
А я просто камінь, який пам'ятатиме про все те, доки існую на світі.
Дев'ятко Н. Я – Камінь // Степова Еллада: Альманах письменників Придніпров'я. – Дніпро: Журфонд, 2017. – С. 126-128.