Ближче до ранку заснули вони у наметах в обіймах тих, кого потай вважали обранцями, з ким бажали поєднати життя і долі. Холодно ще було вночі, от закохані і гріли обіймами одне одного. І тільки одному з них, як завжди, не знайшлося пари.
Довго дивився Остап на згасаюче багаття, гралися багряні відблиски в його потемнілих очах, ніби згадки про пожежі, чий попіл давно змішався з землею. А коли почало розвиднюватись, пішов хлопець на озеро.
Мов у гладенькому дзеркалі відбивалися у воді ніжно-рожеві вранішні хмаринки, які зникнуть, щойно зійде сонце. Остап сидів на березі озера, слухав чисті переспіви птаства.
Та раптом стукнуло копито, зачепившись об камінець, зблиснули золотаві іскри, падаючи у соковиті трави, а по озеру розійшлися кола. Напувала свого чорного коня панночка з довгим русявим волоссям.
Підхопився Остап, побачивши диво на іншому березі озера. Майже не змінилася вершниця з того часу, коли бачив він її серед снігових просторів, тільки наче трохи старшою та вищою стала. Від хвилі ще не пізнаного почуття запаморочилася голова.
Панночка погладила свого коня і вже збиралася скочити в сідло, і в цю мить Остап гукнув до неї:
– Не їдь!
Замовкло птаство у передчутті появи сонця. Налетів вітер, холодний, передсвітанковий, від подиху якого серце вмить крижаніє. Та не зважив хлопець на цю пересторогу, і дівчина теж не зважила.
– Не їхати? Чому? – розсміялася вона, і срібним сміхом веселощів сипнуло з її спокусливих вуст.
– Бо я кохаю тебе... – прошепотів Остап.
Прошепотів, не крикнув, та вклав у шепіт усі свої почуття і надії, всі свої сподівання на диво, що зустрілося йому знову, що має або змінити життя, або відібрати.
Він прошепотів, та вона почула і, дивлячись на гордого хлопця, відчула, як сповнилося серце невідомим почуттям, і від того почуття млосно і спекотно водночас. Але дівчина засміялася знову, і срібло сміху потьмарила темрява її вдачі.
– Кохаєш? Якщо кохаєш, то все, що побажаю, для мене зробиш?
– Все зроблю, – пообіцяв Остап, та байдужість, що запанувала у блакитних очах красуні, лякала серце.
– То йди до мене, любий! – веселилася молода панночка, чиєю старшою подругою і заступницею була Ніч. – Йди до мене по воді! Йди до мене по світанковому дзеркалу її застиглих хвиль!
Відсахнувся хлопець, та лише на мить. Шугнули непокорою його очі, освітилися лихими свавільними вогнями. І знав він, знав напевно, що зможе зараз перейти озеро, доки сонце не визирнуло з-за виднокраю. Зможе, якщо не прокинуться в його душі страх чи сумнів.
Ступив Остап на воду, і дзеркальне полотно озера втримало його, тільки легкі кола розходилися від обережних кроків. Ішов хлопець, розуміючи, що і дівчина з чорним конем незвичайні, і він сам, і це озеро, що зараз не має дна. Як засумніваєшся – впадеш у безодню і згинеш...
Більше не всміхалася дівчина, очам своїм віри не йняла і від почуттів байдужістю захищалася. А за спиною у неї сходило сонце.
Вдарив золотий промінь Остапа по очах, згасив дивні вогні. Спіткнувся хлопець, не встигнувши перейти від берега до берега, відчув затамований подих безодні, яка втілилася у цьому озері в передсвітанкову годину, і, як ніколи, захотів жити.
Схопила Остапа за руку дівоча рука, не віддала безодні. Летів чорний кінь, ледь торкаючись землі. Остап сидів за вершницею, обіймаючи її за талію, відчуваючи тепло людського тіла і стукіт наляканого серденька. Йому було так добре зараз, неначе знайшов втрачену половинку, неначе тепер нічого лихого їм у житті не зустрінеться, коли залишаться разом. А вона шепотіла: "Ми втечемо... втечемо від сонця...". І гнала коня на захід, на захід, на захід...
Ніби крізь марево сну, бачив Остап, як вони минали місто, як виростали попереду береги широкої ріки. Вода кипіла під копитами чорного коня і ярилося золото сонця, яке намагається наздогнати втікачів...
А ще у тих світанкових туманах він бачив іншу чорну вершницю із нелюдськими мінливими очима і співучим голосом. Щось запитала вона, а дівчина так само мелодійно їй відповіла.
Сонце гналося за ними, та хмари єдналися з маревом, і швидко світило вкрило туманом. Вони спустилися на землю, залишили коня, а самі, взявшись за руки, пішли до урвища.
Сиділи двоє над кручею, дивилися, як у мареві скипає вода, розбиваючись на порогах, кидає бризки на скелі тьмяними жменями стародавніх коштовностей. І там, над прірвою, але живою, не потаємною, сказала дівчина, що звуть її Галиною й розказала і про засніжений ліс, і про панночку Ніч. Остап теж розповідав їй про своє життя, про школу, про продовження навчання в університеті, і тільки співати тут не насмілився, пам'ятав, що давно немає на Дніпрі порогів – все сховала змертвіла вода водосховищ, отруїла і землю, і воду, і повітря, і весь світ. А тут, у цьому світі чи спогаді, пороги ще були, гриміли нижче за течією, чекаючи на сміливців, що не побояться наблизитися до них, всі страхи свої долаючи.
Так вони і сиділи понад Дніпром. Остап обіймав Галину за плече, а дівчина роздивлялася шкіряний браслет з яшмовими камінцями на руці Остапа і тихенько всміхалася, відчуваючи, як лагідним болем калатає власне серце.
***
Остап і Галина зустрічалися часто. Майже все літо подорожували вони рідним краєм на чорному коні, що тікав від світанків, й іноді здавалося Остапу, що завозить їх той кінь і в минулі часи, й у зовсім далекі землі. А коли хлопцю вже час було повертатися в місто на навчання, розповіла дивна подруга панночки Ночі йому таємницю, як і надалі їм не розлучатися. Блищали її очі, вигравали барвами почуттів, і все більше закохувалася Галина у хлопця, який вперше побачив її ще в дитинстві.
Дивною була розповідь Галини, найдивнішою за всі їхні зустрічі, та вже наступного дня Остап прокинувся вдосвіта і, торкнувшись браслета з багряної яшми, прошепотів ім'я коханої... і зустрів. Зустрів Галю на автобусній зупинці! Дівчина стояла, тримаючи сумку з книжками, наче теж збиралася до університету. Вони поїхали разом.
Так і повелося: прокинеться Остап раніше за сонце, покличе, й обов'язково зустріне кохану біля будинку, в транспорті або після занять. Вона приходила завжди різною, але посмішка квітла на дівочих вустах, й Остап розум втрачав, якщо з якоїсь причини кілька днів не бачив тої посмішки.
Разом Галина й Остап гуляли в парку, годували голубів біля фонтану, каталися на ковзанах у розважальному центрі, а іноді, темними ночами, летіли проти вітру на чорному коні, чиї копита вибивали з землі коштовне каміння. У ті ночі бували закохані і в горах, і в степу, і на морському узбережжі. А ще Остап співав для коханої, співав натхненно, вже не боячись, що зрушить щось у такому прекрасному і небезпечному світі.
Та зачарованих ночей ставало дедалі менше, бо все більше розчинялися одне в одному Остап і Галина, все міцніше прив'язував їх до себе людський світ, і вже не мовила до Галі чорнокоса панночка Ніч, тільки спостерігала і берегла закоханих від усякого зла, що криється у вечорових і передсвітанкових тінях.
Так минула золота тепла осінь, сніжна зима і запашна весна. Настало літо, а з ним і свято Купайли. Молодь вбиралась у розшитий одяг своїх пращурів, дівчата плели вінки і вишивали пояси для коханих, хлопці збиралися на пошуки квітки папороті. Вогнища здіймалися до зоряного неба, молодь танцювала, розважалася, веселилася, а ближче до ранку пари почали стрибати через прогоріле багаття.
Остап і Галина перестрибнули через вогонь, узявшись за руки, а тоді, сором'язливо усміхаючись, відійшли від гурту і пішли на берег річки. Разом хотіли вони зустріти світанок, Остап назвав Галю своєю нареченою, знайшов вустами її вуста, і дівчина відповіла на поцілунок.
Та був серед гарно вбраної молоді і дивний чоловік у темному одязі. Не стояв він у колі разом з усіма, ніхто не кликав його на свято, ніхто не вказував стежину до галявини, та він і сам міг знайти будь-яку стежку. Високий, чорноволосий, погляд пронизливий, а в темних очах, у самій глибині, жевріють бурштинові відблиски, наче душа проглядає назовні.
Ніким не помічений, пішов чоловік за закоханими, стояв неподалік від них під вербами, захований вранішніми тінями від стороннього ока, і сумно дивився на молодих. Почулися позаду нього кроки, і поряд стала жінка, теж вбрана у темну сукню, тільки зараз волосся її було розпущене, повноводними хвилями лежало на плечах.
– Не зачіпай їх, – попрохала Ніч. – Залиш у спокої. Залиш одне для одного.
– Ні, – похитав головою чоловік, і чаклунські вогні в його очах заяскріли. – Вона віддала себе людському світу, хоч обіцяла бути від нього вільною.
Осміхнулася Ніч, лиховісно, із попередженням, та чорнявий чаклун до неї не озирнувся і посмішки тої не бачив.
– Не тобі їх судити, друже. Вона винна мені. Але і ти винен, що став таким, яким мріяв.
Чаклун стрімко обернувся до чорноволосої панночки, зухвалий виклик пломенів у його гордих очах.
– То забери всі свої дарунки! Забери і змусь пам'ятати про втрачене, щоб шкодував щиросердо. Або прикуй мене відчаєм до кургану в степу... Ще можна й у цьому часі знайти хоч один незруйнований курган... Прикуй і залиш там умирати.
Відступила Ніч, причарована його пристрастю, мужністю і сміливістю.
– Зроби так, та від задуманого я не одступлюся. Ти караєш за вчинки, а не за думки, – усмішка на мить торкнулася вуст чаклуна. – Я ж іще нічого не зробив.
– Залиш їх, – знову попрохала Ніч, попрохала, а не наказала, замислена і якась дивна.
– Ні. Вона порушила слово. А він її і такої слабкої не вартий.
Ніч пішла і швидко зникла у передсвітанковому мареві, а чаклун ще довго дивився на закоханих, що шепотілися, сидячи на березі під вербами. Річка розливалася і губилася у плавнях нижче за течією. Сходило золотаве рожевощоке сонце.
***
Нічого не знали про ту розмову Остап і Галина, а якби й знали, невідомо їм було, чого треба боятися. Літні дні коротшали, канікули Остапа добігали кінця. Наближалася ще одна річниця Незалежності, яку відзначала Україна два десятиліття поспіль – свято свободи, відлік нового часу для цілого народу, день здобуття омріяної волі. Та не було досі миру в тій країні і свобода іноді здавалася несправжньою, а молодь у цей день часто втікала з великих міст, щоб вшанувати незалежність, сміливість і волю у своєму дружньому колі.
Остап і Галина поїхали у Гуляйполе, подалі від пишних торжеств, оркестрів й одноманітного офіційного національного вбрання.