Зробив крок назад, щоб дременути від дивакуватої бабусі, та зачепився за скуйовджену споришину і впав. А бабуся… пройшла повз нього – до своєї кози.
– Мекка! Моя Мекка... Чому ж ти не озивалася? – примовляла старенька, гладячи тварину… Сіла. Поставила відерце і стала її доїти.
"Чуднота! Це виходить… кликала бабуся козу – Мекка, а я не розчув і подумав, що мене – Жека… Оце й так!" – засоромився Женя.
Після того, як здоїла козу, бабуся, підвелася… Глянула на нього здивованого і питає:
– Що, ніколи не бачив, як доять козу?
А він як сидів мовчки, так і сидить.
– Що це з ним, Катеринко?
– Мабуть, перегрівся на сонці! Женя з міста і не звик до жарких сонячних променів, – скоренько відповіла дівчинка.
– И-у-и, – прогудів хлопець замість "Хто не звик?".
Потім підвівся. Він намагався не подавати виду, що не розчув ім'я кози і надумав собі казна-що.
– Євгенку, якщо будеш приїздити до нас у село частіше, то неодмінно звикнеш до сонця, – з посмішкою сказала бабуся і пішла до свого двору, що зачаївся у затінку розлогої черешні... Відчинила хвіртку та й каже:
– Ідіть, мої хороші, напою вас козячим молоком! До молока є смачні медові коржі.
Катруся, не вагаючись, побігла до бабусі... Женя пішов теж.
Дуже смачним, солодким виявилося тепле, з пухкою пінкою козяче молоко, що пахло літом, сонцем і квітами.
Діти подякували старенькій і попростували додому.
Тільки зайшли у двір, як Катеринка відразу повідомила своїй мамі, мовляв: – А Женя перегрівся на сонці!
– Невже перегрівся?! – хвилювалась вона, потім доторкнулась його чола і сказала: – Схоже, що так! Іди, Женю, в дім, приляж на канапі…
Євгенку не хотілося йти, та він мовчав.
Кожного разу, коли Катя вимовляла його ім'я, хлопцеві не терпілось сказати: "Зви мене Жека!".
Та сказати це він так і не наважився… Він згадував пригоду з бабусиною козою, усміхався і примовляв:
– Кумедна ця бабуся… у білому капелюсі… Це ж треба було так назвати козу – Ме-е-к-ка!
20.05.15 р.
Пастушок
Тривало сонячне літо…. Євгенко гостював у родичів… Тато і мама попервах телефонували щодня – дізнатися, як він. Незвично було їм без нього. Хлопчик теж сумував за ними, а тоді перестав… Інтерес пізнати тутешні місця виявився сильнішим, аніж бажання повернутись додому: до рідного міста, до батьків, до друзів…
– Женю, допоможеш відпасти череду? – якось увечері запитала тьотя. Катрусин татко вже який рік, з весни до пізньої осені, працював у столиці
будівельником… Тож управлятися по дому та господарству їм більше доводилося самим.
– А чому б і ні!.. – відповів Женя, коли почув, що корів випасають під лісом. "Заодно прогуляюся", – подумав, оскільки і так хотів сходити до соснового лісу, що мрів вдалині.
– От і добре, – сказала тітонька і, поглянувши на годинник, продовжила: – Тобі треба гарно виспатися... Бо прокидатися вдосвіта.
– А Катеринка з нами буде? – поцікавився він.
– Ні, вона зостанеться вдома – приглядати за господарством. У нашому селі корів не багато – удвох впораємося.
"Чудово! – зрадів Женя. Хоч там, на пасовиську, Катя не стежитиме за кожним моїм кроком… Якщо пощастить, то у лісі побачу, або знайду щось цікаве".
Якби ж то Євгенко знав, як йому тяжко буде прокидатися спозарана! Вдягатися. Вмиватися. Снідати, коли ще зовсім не хочеться, і на весь день іти пасти корів.
Зранку було прохолодно. Сонце врочисто котилось з-за обрію… Воно ще не встигло обігріти росянисті простори… Повітря пахло вологою свіжістю, снагою шовкової паші… деревієм і будяками, що колючими квітами дивились у небо, промовляючи грайливим рожевим поглядом: "Ось нас… зірве не кожний…".
Корівки наближались до пасовиська, збиваючи на травах росу, обходячи кущі будяків… Женя ішов позаду і, хрюпаючи калошами, спав на ходу.
– Женю! Підганяй, а то ці два десятки корів розбредуться луками, – гукнула тітонька, йдучи попереду череди.
Долаючи сон, хлопчик згадав, що у його торбинці є вода. Дістав пляшечку, умився… Збадьорився і прискорив кроки.
Череда згуртовано йшла все далі й далі, і вони скоро опинилися біля річки, від якої до лісу було рукою подати. Корови зупинились, охоче запаслися... Тітонька придивлялась за ними з одного боку, а Євгенко – з іншого, щоб жодна з них не перейшла річку і не прибилася до іншої, величезної череди, що вервечкою ішла від ферми.
Хоча корів у тій череді було значно більше, ніж у їхній, Женя цим не переймався. Його цікавило інше: чи є в лісі ягоди? І сам, не знаючи чому, він згадав бабусю у білому капелюсі.
"Цікаво, чи ходить вона у цей ліс?.." – подумалося йому, коли він кинув погляд у золоту далечінь – на обриси лісових красунь-сосен, що таємничо виринали з вранішнього серпанку.
Корівки, попаски, йшли у бік лісу, що, немов задумливий вартовий, оглядав з пагорба луки. Напасшись, вони, полягали у затінку: яка корова – спала, а якась – просто лежала і спостерігала за тим, що коїться на іншому березі річки.
З лісу ще віяло прохолодою місячної ночі, хвоєю, чебрецем, суницями та грибами. Тьотя Ніна розстелила ряденце і зі своєї торбини на рушничок виклала: хліб, сало, молоко, варені яйця та квашені огірочки.
– Женю! Ходи сюди… – гукнула вона і, коли він підійшов, мовила: – Корівки хай відпочивають, а ми під'їмо трохи.
– А я не хочу їсти… – відказав хлопчик і замріяно подивися на ліс. – Хотілося б погуляти в лісі.
– То йди, пройдися. Тільки далеко не заходь, щоб не заблукати.
– Дякую! Дякую, тітонько! – зрадів Женя і побіг.
У лісі було казково! У його таємничій зеленій тиші чарівничо щебетали пташки… Поміж сосен, які, йому здавалось, сягали сонця, він стрімко піднявся на лісовий пагорб. Звідти, як на долоні, було видно все: і луки, і річку, і сусіднє село, навколо якого розстелились широкі зелені поля.
– О… – затамувавши подих, видихнув він. Такої краси Женя ніколи не бачив… і йому захотілось сказати про це на весь край:
– Еге-ге-ге-ге-е-е-й! – розкотилось луною.
Щасливий, він стояв на пагорбі… оглядав обціловані сонцем мальовничі простори, злеліяні небом і духмяним ранковим вітром… як раптом неподалік у кущах почувся шурхіт.
"Мабуть, це якийсь звір… щось там шукає, а можливо, й живе" – подумав Женя і став потихеньку підходити, щоб подивитись.
"А якщо там вовк… Чи зможу я утекти?.." – раптом промайнуло в його думках і він зупинився… Та потім відігнав цей несподіваний страх: він чув, що вовки на тих, хто їх не боїться, не нападають.
Та ось… з-під кущів показався білий капелюх... Женя упізнав бабусю, яка теж його помітила.
– Дивись, не скотися із пагорба! – гукнула вона, складаючи у пучечок якусь дрібнолисту, заквітчану золотавим цвітом, траву.
– А що це за така трава? – поцікавився Євгенко, як бабуся підійшла до нього ближче.
– Це звіробій. Його сушать, щоб взимку заварювати чай і подумки линути в літо.
– Невже від цієї трави з'являються крила?
– Можна сказати і так…
Почувши це, хлопчик став і собі рвати звіробій. І, зробивши гарний пучечок, перев'язав його тонкою стеблиною.
– Бабусю, а чому ця трава так зветься? Звіробій... Вона що, може вбити звіра?
– Ні… – посміхнулась бабуся. – Тим більше, що звірям не подобається її смак, і вони її оминають. Щодо назви цієї незвичайної трави, то під словом "звір" давні знахарі розуміли інше: хворобу, яка знесилювала людину, а іноді забирала і її життя.
Женя з цікавістю слухав бабусину розповідь, роздивлявся дрібненькі листочки, квіточки звіробою… Як знов зашелестіли кущі.
– Що це?
– Мабуть зайчик… або їжачок, – сказала старенька.
Невдовзі з кущів показалася руда мордочка… спинка… А потім довгий пухнастий хвіст. Доросла лисиця, виграючи своєю розкішною яскравою шубою, прямувала до них.
Женя спершу занервував… Потім подивився на усміхнену бабусю і заспокоївся.
– Не лякайся… Вона і сама тебе боїться. Бачиш, спинилась… Вагається: йти… чи не йти... – спокійно сказала старенька і додала: – Це моя подруга. Я зву її Цариця!
– Як це – подруга? – не розумів хлопчик.
– А так… Одного разу, коли ця красуня була ще маленькою, то потрапила у капкан. Я знайшла її випадково... Принесла додому… І, коли її лапка загоїлася, віднесла назад – туди, де і знайшла її… Відтоді, коли вирушаю до лісу, беру для неї гостинчик… Іноді стрічаю її на галявинах, а іноді – й ні, бігає десь лісовими стежками.
– Іди, Царице… Іди до мене… Не бійся. Це хороший хлопчик!
Коли бабуся дістала з кишені грудочку цукру, лисиця змахнула хвостом, підійшла ближче… Обережно взяла її з бабусиної долоні і з'їла.
Старенька гладила лисицю по спині, а вона задоволено дивилася їй у вічі.
Євгенко з подивом стежив за лисицею, а потім мовив:
– А я… пасу корів.
– От молодець! Але… тебе, напевно, чекають.
– Напевно… Та я ще хочу нарвати суниць…
– То чого ж ми тут стоїмо?! Неподалік є чудова галявина! А ти, Царице, біжи! Біжи!
Лисиця послухалася. Побігла, спустилася з пагорба і зникла у соснах.
Бабуся з Євгенком теж пішли і невдовзі опинилися на великій рясній галявині. Довкола з-під лапатого зеленого листя визирали, поблискуючи на сонці, що текло крізь пухнасте зелене верхів'я, червоні ягідки.
– Та їх тут… – дивувався хлопчик. – А пахнуть як! – приказував він, зриваючи суниці в долоню і потім, коли вона була повна, ласував ними і рвав ще.
– Суниця – диво соснових лісів! – сказала бабуся. – Її листочки не менш корисні й пахучі, ніж ягідки. Їх сушать і взимку заварюють чай.
Бабуся не стільки рвала суниці, як милувалася лісом. Наче до когось рідного, вона горнулася до високої сосни, задивлялась на її помережаний зморшками стовбур, пухнасту крону…
– Бабусю, а лосі живуть в цьому лісі? – несподівано запитав Євгенко, згадавши, як цікаво розповідала про них на уроці вчителька.
– Живуть! І лосі… і кабани, і косулі, і зайчики, і єноти…
– А вовки?
– І вовки живуть...
Почувши про вовків, хлопець згадав про череду… Йому здалось, що минуло дуже багато часу відтоді, як він відправився в ліс.
– Певно, мені пора… Піду! – сказав він.
– Зажди! Підемо разом. Самому тут не довго і заблукати.
– А Ви? Ви ж не заблукали?!
– О, хлопчику… Я знаю цей ліс, як своє подвір'я… Хоча… коли була ще маленькою дівчинкою, то заблукала. Плакала! Кликала!
– І Вас знайшли?
– Знайшли… Хоч і довгенько шукали, а все ж знайшли! – посміхнулась бабуся і вигукнула:
– Обережно! Не наступи…
Женя схаменувся, придивився… і побачив блискучі шляпки грибів, що, наче руді курчата, розбрелися у тонкій шовковій траві.
– Це – маслюки! – сказала бабуся, нахилилася і стала їх рвати.
– А нічого, що ви їх так… з корінням… викручуєте.
– Саме так і треба рвати гриби… І тоді ліс довго-довго радуватиме, всіх, хто їх знає, – зауважила вона і віддала йому маслюки.
Невдовзі вони з бабусею прийшли на знайоме Жені узлісся.
Під високим літнім сонцем, поблискуючи павутинками, розімлівали луки.