Після того, як всі його чотири крила зробили один повний оберт, вітряк зник, а Сокко і Неллі опинилися – серед алеї білих ялинок, що простягалася – вгору.
– Чудасія! – дивувалася Неллі, побачивши, що ялинки – живі і білі-білі не від снігу й інію.
Далі, десь угорі, алея білих ялинок змінилася малесенькими тополями. Їхні стрункі крони були червоно-блакитними від того, що на їхніх рясних гілочках сиділи червоногруді і синьогруді снігурі. Вони не боялися Неллі і, коли вона простягла до них рученята, прилетіли до неї.
– Дзінь-здінь-здінь! – привітно продзвеніли вони, і дівчинка впізнала у цьому: "Добрий день!".
– Ой… Які ви привітні… і схожі на пухнасті сині та червоні листочки, – промовила вона.
Далі тополі змінилися двома рядами золотих тюльпанів.
– Справжні золоті квіти! Оце диво! – раділа Неллі, вдихаючи малиново-медові пахощі живих золотих тюльпанів… І тут вона поглянула вгору. А там – прозорим шатром розвіваються зграї сизих, бузкових і фіолетово-білих казкових створінь, що скидалися на велетенських бабок. Це були небограви! Колір їхніх лискучих крилець змінювався від яскравого до прозорого, і навпаки.
– Як чарівно! – замріяно видихнула Неллі. Вона була в захваті!
Небограви святково вальсували у небі… Сокко і Неллі милувалися ними і неквапно продовжували свою мандрівку.
Дівчинка не відчувала втоми. Їй було легко та радісно.
Незабаром за хмарками чарівних небогравів ген вдалині показалися гори. Із-за їх могутніх кам'яних плечей визирала прозора веселка, море і невеличке містечко.
– Сокко, дивись!
– Це містечко зветься Уява! Саме туди ми з тобою і прямуємо.
Містечко Уява було несхожим на те, у якому дівчинка народилася і жила, поки вони з мамою не оселилися в будиночку на узгір'ї. Усі ці вулички і провулки нагадували кола мальовничого лабіринту. Будиночки були схожі один на інший – гостроверхі, зі срібними стріхами – з'єднані між собою низками дзвіночків… У цих домівках жили принци і принцеси, для яких ці дивні ниті з безліччю маленьких мідних дзвоників слугували чимось на кшталт телефонного зв'язку.
Вдалині, серед усіх цих заплутаних вулиць, височів палац. Навколо нього росли балакучі червоні, схожі на соняхи, квіти.
Двоє пухнастих жовтих ведмежат качалися серед них і придавлювали їх до землі.
– А давай, Неллі, заберемо їх з собою, бо так вони знищать усі квіти! – голосно і суворо промовив Сокко, і ведмежата принишкли, затихли…
– А ми не хочемо з вами, – тихо озвались ведмедики, поглянувши на мандрівників зляканими очима.
Та ось з палацу вийшла дівчина – гарна, зеленоока, з розкішним срібним волоссям, одягнена у величезний зеленавий капелюх…
– Це Увайя – господарка цієї країни, – стиха промовив Сокко.
Увайя підішла до них. Подякувала, що змогли зупинити неслухняних ведмедиків. Її посмішка була такою ясною... а миловидне обличчя, шию, руки прикрашали перламутрові блискітки, схожі на дрібнесеньку риб'ячу луску.
– Відтоді, як ведмежата з'явилися тут, мої квіти не знають спокою, – зітхнула вона.
– А звідки вони тут взялися? – поцікавилась Неллі.
– Їх… А також все, що ти бачиш, дівчинко, створила бурхлива дитяча фантазія, – сказала господарка Країни живих фантазій, посміхнулася й додала: – У мене безліч клопотів: розселяти новеньких, знайомити їх з усіма жителями Країни живих фантазій… Я невпинно дбаю, щоб усі жителі
моєї країни почувались щасливими, а ще турбуюся крапельками роси, що спершу з'являються тут, а потім уже проявляються у земному світі – як наступає світанок... і тоді вся трава вкривається холодними прозорими намистинками.
Несподівано над містом почувся страшенний гуркіт. Вони підвели очі вгору і побачили чудернацький живий квінтокрил. (Щось водночас схоже і на літак, і гелікоптер, але з п'ятьма лопотями – і зверху, і з боків. Він кружляв і кружляв... Зачувши нестерпний шум, всі мешканці містечка Уява повиходили з будиночків.
– Що воно? Що воно таке прилетіло і так гуркотить? – запитували вони одне одного і налякано вдивлялися в небо.
Покружлявши вволю, квінтокрил приземлився перед палацом.
– Воу! Воу! Воу!.. Як тут гарно! – вигукнув він гучно.
– Зрозуміло… – зітхнула Увайя, – це "шумке чудо" вигадав один кмітливий хлопчик. Минулого разу він вигадав шиплячий, схожий на гадюку, потяг, що цілий тиждень (і вдень, і вночі) кружляв навколо нашого міста… Врешті йому це набридло – і він рушив далі. А в мене ще кілька днів від його обертів і шуму паморочилася голова… Ох…
Сокко уважно обдивився незвичайний літаючий апарат і сказав:
– Гарна техніка! У майбутньому цей хлопчина стане винахідником.
– Я теж так думаю! – погодилася Увайя, а потім поглянула на Неллі. – Як тебе зовуть, миле дівчатко?
– Неллі…
– Неллі?.. – перепитала господарка і повела їх за місто – до веселкового моря… Там височів загадковий маяк. Він нагадував ніжні долоні... Сповнені живих рожевих фіалок, вони тяглися до неба.
– Їх створила уява цієї дівчинки! – мовила господиня, показавши на них.
– Це – долоні моєї мами… – пояснила Неллі. – Фіалки – це улюблені мамині квіти.
Неллі і самій було дивно від того, що її фантазія стала дійсністю. Вона дивилася вгору на цей казковий маяк, а потім задумливо поглянула кудись дак далеко і прошепотіла: – Цікаво, як там моя матуся?
– Ти сумуєш за мамою?
– Трішечки… Ось стілечки! – показала на пальчиках Неллі, впізнаючи в Уваїних очах щось ніколи незнане і водночас знайоме. – Мені подобається це місто. Тут так цікаво!.. – промовила Неллі, всміхнувшись, а потім подивилась на Сокко.
– Я ж повернуся до мами?
Сокко був задумливим, трохи загадковим… Нічого не казав, дивився у її радісні оченята, а потім поглянув на небо. Крізь легку, таємничо-неозору блакить пробивалося зелене сяйво. Неллі відразу його помітила, коли також підвела очі вгору.
– Зелене світло! – замріяно сказала вона.
– Це незвичайне сяйво сходить від далекої небесної країни, – пояснив Сокко…
Широко розкривши здивовані очі, Неллі дивилася на небесне зелене диво.
– Хочеш потрапити до тієї країни?
– Хочу! Хочу!
І вони, попрощались з господаркою, взялися за руки і здійнялися у небо.
Чим вище Сокко і дівчинка піднімалися над Країною живих фантазій, тим все ближчим і яскравішим ставало чарівниче зелене сяйво.
***
І ось вони дісталися іншої небесної країни. Її пишні, вкриті листяним лісом простори були такими могутніми, потайними, весняними…Неллі здогадалася, чому від цієї країни сходить зелене сяйво: це через незвичайне зелене сонце, що напоює, звеселяє, леліючи, огортає кожну гілочку, кожну травинку своїм теплим яскраво-зеленим промінням.
Дуби, липи, вільхи, клени розправляли соковиті молоденькі листочки… Внизу, довкола них, квітували ніжні конвалії… З глибини лісу чулася тиха пісня, що, ледь торкаючись віковічних дерев, опускалась на духмяні біленькі дзвіночки конвалій, що підхоплювали її ласкаву мелодію і співали: "День-день! Тінь-тінь! Даль-даль!"…
Неллі заслухалась. Мелодія цієї пісні була їй знайомою. І десь… у глибині цього зеленого раю, серед духмяної лісової розкоші, чувся лагідний голос її матусі.
– Моя мила матуся! – зраділа дівчинка і побігла у глибочінь лісу – до мами.
– Куди ти?.. – спиняв її Сокко.
– Це співає моя матуся… Вона десь тут!
У гущавині лісу пісня чулася краще.
– Мамо… Мамочко! – кликала Неллі.
– Твоя мама не тут… – випередив її Сокко, пояснюючи. – Вона вдома… Хоча ти й справді чуєш її пісню.
– Що ж це за країна така, де я чую свою маму, тоді як вона чекає мене удома?!
– Це – Країна завітних мрій… Тут живуть мрії!
– Мрії?! А чому ж ми їх не бачимо?
– А ти, Неллі, бачу – нетерпляча! Не думав, що ти така…
Сокко сказав це не через те, що образився… Він хотів відволікти дівчинку від спогадів про маму… Бо знає: попереду так багато незвіданого, цікавого, таємничого… Адже Неллі так хотіла дізнатись: що знаходиться вище за небо…
Вдалині виднівся ярок. Його схили були встелені травою і чебрецем… Внизу жебонів струмок, що напоював вологою кущики ліщини.
І вони спустилися до струмка. Його прохолодна вода виявилася дуже смачною... Освіжившись, напившись досхочу, дівчинка і крилатий юнак піднялися ярочком… і вийшли на іншому боці лісу.
– Неллі… Як гадаєш: що знаходиться далі?
– Мабуть, там сила-силенна білих конвалій, – весело відповіла дівчинка.
– Авжеж! Та я не про квіти, – зауважив загадковий Сокко.
Клени, буки, дуби були вкриті оксамитками моху. Друзі прямували між їх кремезних віковічних стовбурів, повз квітучих конвалій… А потім помітили величезну липу, що росла серед лісу, в оточенні рясних білих конвалій…
Прямо над самісінькою її верхівкою сяяло зелене сонце. А на могутніх гілках сиділо багато білих голубів… Ці голуби не схожі на тих, що Неллі доводилося бачити вдома… У них обличчя дітей!
– Сокко, ти тільки поглянь… Які незвичайні птахи!
– Ось це і є – заповітні птахи-мрії.
– Як дивно... У них такі ясні і глибокі очі! І вони посміхаються, раді, що ми до них завітали! – з трепетом мовила Неллі. А потім Сокко простяг їм назустріч долоні, і вони дружно, одна за одною, прилетіли до нього, сіли йому на руки, на плечі і тихесенько заспівали… Ця пісня була так схожа на ту, що дівчинці часто співала мама!
– Мрій, мрій кожну мить…
Мрій, скільки тобі заманеться…
І щастя озветься, і серця торкнеться
Висока безкрайня блакить…
Висока безкрайня блакить…
Вір, вір і люби…
Вір палко, і спиниться вітер.
Затишно і вільно із вірою жити…
А в небо летять голуби…
А в небо летять голуби…
Знай, знай і неси…
Твій вогник ніщо не погасить.
Він виросте… й зробиться сонечком з часом…
О, скільки у мріях краси…
О, скільки у мріях краси…
– А до мене мрії летітимуть? – поцікавилась Неллі.
– Так… Тільки простягни долоні!
Коли Неллі випростала перед собою долоні, мрії прилетіли й до неї. Вони раділи, вільно тріпотіли крильми, сідали їй на голівку, на руки, на плечі... У їхніх виразних очах можна було побачити те, як вони народилися, як зміцніли і прилетіли сюди.
– Які ж ви легкі і прекрасні, мрії! – прошепотіла Неллі, вдивляючись у їхні довірливі очі… Там, у очах, вона бачила хлопчиків і дівчаток… ті мріяли… Їхні мрії були такими світлими… щасливими… земними… І до того ж не схожі одна на одну. Одні діти мріяли про те, щоб до них частіше приходили гості, і щоб поскоріш у їхньому житті з'явилися вірні друзі… Інші мріяли, щоб їхні батьки ніколи не сварилися… Дехто з дітей мріяв про те, щоб ніколи не бачити кривди і болю… не знати голоду… А якісь дітки мріяли зростати здоровими, і щоб поруч завжди були тато і мама.
Неллі милувалася мріями, що лагідно її обсіли… дивилася у їхні щирі довірливі очі… Аж раптом… упізнала в одній білій птасі свою заповітну мрію… У її виразних глибоких очах вона вбачала постать Могутнього чарівника…
О, як їй нетерпілося побачити те, що має здійснитися… і вона б без кінця дивилась у вічі щасливої білої горлиці… Але та… здійнялася… і полетіла у небо.
– Куди ж ти?! – вигукнула Неллі і промовила з жалем, що це була її мрія.