Відчуваючи дитячу наївність Ані, він би не мав надавати цим словам якоїсь вселенської значущості, але йому чомусь стало тепло і комфортно, ніби прибився до берега своїх мрій.
Якось дружина на тиждень поїхала до свого брата, а потім він у неї запитав: "Ти хоч думала про мене ці дні?". Ніби жартома, вона відповіла: "Не мала роботи – ще думати про тебе". Він тоді усміхнувся, але йому стало боляче. Якщо чесно, він теж мало думав про неї, але хотів, щоби дружина думала про нього.
Аня вже знала його смаки і підготувала двісті грамів "Ромашки" виробництва фірми "Світоч". Ці цукерки він полюбив давно, ще за Радянського Союзу. Ось якось щось полюбиш – і вже не можеш від цього відцуратись.
Поки він шукав гроші, щоб розрахуватися, бовкнув:
– А в мене сьогодні день народження.
– Вітаю! – усміхнулась Аня і грошей не взяла. – За рахунок закладу.
Він став заперечувати.
– Чоловіче, не затримуйте чергу, – сказала вона весело, хоча за спиною в нього нікого не було. – Поставите мені каву.
На цьому й порішили. В'ячеславові Павловичу здалося, що на нього дивляться всі присутні в магазині, хоча насправді кожний був зайнятий своїм.
Цілісінький день він думав про Аню.
Відбув на роботі день народження. В обідню перерву відсвяткували. Головний редактор і молодь для годиться побули з ним, але допивав і доїдав із головною бухгалтеркою.
Дружина вдома накрила неювілейний стіл. Прийшли сусіди згори, з якими вони підтримували дружні стосунки, а також колежанка дружини. Сиділи до години десятої вечора.
В'ячеслав Павлович думав, як це він має запросити Аню на каву.
5
Аня чекала чоловіка до дванадцятої ночі. Очі злипались, але мужньо не засинала. Той любив загуляти з п'яною компанією. Сердився, коли дружина телефонувала. Але саме до дванадцятої завжди повертався додому. А тут нема. Таки зателефонувала. Операторка байдужим голосом повідомила, що абонент знаходиться поза зоною досяжності.
Ну, і дідько з тобою! Повернулася до стіни з твердим наміром заснути. Але сон не йшов. Прокрутилася до другої години. Спалахи якихось думок залітали до її бідної голівоньки, але нічого конкретного. Знову зателефонувала. Та ж відповідь байдужої операторки-робота.
Може, з чоловіком щось трапилось? Давно його не кохала. Була байдужою. Але ж чоловік. Штампик є у паспорті. Шлюб брали в церкві.
Здавалося, час зупинився. Дивилася на годинник у мобільному телефоні. Та ж година і ті ж хвилини. Що за маячня?
Відкинула мобілку на ліжку подалі від себе, щоб не можна було досягти рукою. Аж тоді до її бідної голівоньки почали залітали викристалізовані в слова думки. Здавалося, що мобільний телефон, поки був поруч, блокував їх.
Подумала про В'ячеслава Павловича. Дівчата в магазині називають його її кавалером. Усміхнулась. Який же він кавалер? Старий. За роками, мабуть, як її тато покійний. Ну, може молодший. Чимось його нагадує. Не зовнішньо, а манерами, поведінкою. Скромний, скутий у діях, ніби боїться когось зачепити, принести незручності, сором'язливий. Ображається з дрібниць, хоча цього не показує, але ж видно. Такий собі маленький хлопчик, обділений любов'ю матері, мовби зупинився у своєму розвитку в часі й просторі.
Ще декілька днів тому Аня зауважила, що часто думає про В'ячеслава Павловича, виглядає, чи не з'явився він у магазині. Ось ті декілька хвилин, коли перемовляться між собою нічого не значущими фразами, робили, що називається, її день. Потім забувала про нього, заклопотана роботою, особливо якщо було багато покупців, а ввечері він знову зринав у її бідній голівоньці у вигляді якоїсь випадкової думки, спочатку не пов'язаної з ним, але всі шляхи неодмінно вели до В'ячеслава Павловича, і потім заспокоювалася й засинала.
Ян! Аж присіла на ліжку. П'ятнадцяте число. Це ж сьогодні третя річниця його смерті. Шостого травня, в день народження, і п'ятнадцятого вересня, коли вмер, ходила на його могилу. І думала про це всі попередні дні. А тут забула. Він нагадав з тамтого світу.
Чоловік з'явився вдома десь біля третьої ночі. Аня вдала, що спить. Був обережним, мов кішка, боячись розбудити. В інші рази, коли напивався, неодмінно ліз до неї, але вона відбивалась, бо не любила п'яного сексу. Мовчки ліг і відразу відвернувся від неї.
Густий запах жіночих парфумів заповнив кімнату. Це щось новеньке в його репертуарі. Захлинулась від образи. Головне, не розплакатись. Дочекалася, поки чоловік заснув. Ніколи не відчувала себе мстивою людиною, а тут щось найшло.
6
В'ячеславові Павловичу ніяк не вдавалося вирватися на цвинтар. Сьогодні татові виповнилося би вісімдесят п'ять, але він помер у свої п'ятдесят три. Дивним було відчувати себе старшим від батька на п'ять років.
Він не хотів нікому казати про татові роковини. Зазвичай вдавалося вислизнути із редакції, коли зникав головний. Це був знак, що того дня він уже не повернеться. Журналісти не були прив'язані до свого місця, вели, що називається, вільний спосіб життя, але головного редактора все-таки боялись – і не тому, що міг їх звільнити. Якраз нікого за ці роки не звільнив. Хіба що літкоректорка, хоча й була незаміжня, пішла у декретну відпустку. Але поки головний редактор сидів у своєму кабінеті, ніхто не наважувався кудись піти. Сиділи, щось читали у комп'ютері, бавились в ігри чи безкінечно пили каву.
В'ячеслав Павлович міг би відпроситись. Та й причина поважна. Не кожного дня ходиш на цвинтар. Але як ніколи не хотів потрапляти у залежність від людей, так тим більше не бажав бути хоч чимось зобов'язаним головному редакторові. Цю нелогічну логіку, чимось подібну на жіночу, В'ячеслав Павлович сам вибудував у своїй бідній голівоньці. Навряд чи був би він залежний від головного редактора, якби відпросився у нього на цвинтар. У чому тут залежність? Той змусив би його щось зробити таке, що не входило до обов'язків В'ячеслава Павловича? Маячня! Тоді що? А нічого. Просто постановив собі не бути залежним від будь-кого. Ну, то й сиди собі, чекай, поки головний редактор кудись вшиється.
В'ячеслав Павлович і сидів, ні про що особливо не думаючи. Статті, над якими працював, завершив, некрологи написав, а більше ніхто із дрогославців навіть і не думав помирати.
Знаходився ніби в стані невагомості, хоча, звісно, і не міг знати, що це таке. Подібні відчуття бували з ним тоді, коли до його бідної голівоньки залітали думки про Аню. Здається, це не кохання, бо він пам'ятав, що з ним було, коли кохав свою майбутню дружину, а потім ще двічі швидко закохувався і так само швидко розкохувався. Тепер же думки про Аню були світлими й ніжними, без тіні еротики чи чогось поганого з наліпкою забороненого. Ніби завітав сюди із паралельного світу і побачив щось незвично-космічне.
Незчувся, як почав писати про це. Паралельний світ. Молода жінка. Невідоме почуття, яке охопило прибульця. На їхній планеті не відчував нічого подібного.
В'ячеслав Павлович розумів, що це щось інше, а не реальні історії, художньо оброблені, як це в нього виходило раніше, але продовжував писати, хоча головний уже давно вшився із редакції.
7
На могилі у Яна вже хтось сьогодні був. Аня побачила свіжі квіти. Дружина? Донька? Чи коханка, про яку Ян розповідав, але не сказав, хто це?
Звісно, тішило самолюбство, що Ян кинув коханку заради неї. Але коли він був живий, Ані не кортіло побачити її. Після смерті Яна це бажання виникло і наростало всередині неї з космічною швидкістю і в геометричній прогресії. Але кого має шукати в Дрогославі? Не знає навіть її імені. Брюнетка чи блондинка?
Інколи була зла на Яна, особливо після його смерті. Якось він сказав, що розповів колишній коханці все про Аню. Думала, що пожартував, але, знаючи характер Яна, від нього всього можна було очікувати.
Ані часто здавалося, що жінки пильно вдивляються в неї. Не всі ж вони були лесбійками. Хтось із них міг бути колишньою коханкою Яна. Дуже незатишно себе почуваєш, коли хтось знає, ким ти була Яну, а ти не маєш про цю людину ні найменшого поняття.
Ані хотілося зустрітися з цією жінкою, особливо після смерті Яна, сказати їй, що їм вже нема кого ділити. Але потім до її бідної голівоньки залетіла думка, що ця жінка ще більше кохає Яна після його смерті, як і Аня, так що нема про що розмовляти суперницям, які були ними за його життя, а тепер, мабуть, стали непримиренними ворогинями.
Дружина і донька зробили Янові гарний пам'ятник. Фотографія бравого воїна-афганця. Здається, таким молодим Ян залишався все життя, окрім останнього року, коли рак безжально пожирав його сильне тіло. Ян не хотів, щоби Аня бачила його таким, а вона вперто щодня приходила до нього в лікарню. І навіть ненависть дружини і його доньки до неї не могли її спинити. А потім, коли стало зрозуміло, що Янові не виборсатись із лабет смерті, дружина і його донька змирилися з її присутністю, ніби відчували себе членами однієї банди, винної у смерті цієї людини.
Тоді жодного разу Аня не бачила в лікарні колишню коханку Яна і подумала, що той міг вигадати її присутність на білому світі, а, значить, нікому нічого про Аню він не розповідав, це вже його дружина і донька самі здогадалися, ким насправді Аня була для Яна.
Того дня, коли Ян помер, Аня не змогла прийти. Привезли новий товар, треба було його розфасувати, поставити на полиці. Директор був на когось чи на щось злий, тому Аня не наважилась у нього відпроситись. А коли прилетіла до лікарні, побачила заплаканих дружину і доньку Яна і все зрозуміла. До сьогоднішнього дня звинувачувала себе в тому, що не застала останні хвилини Яна. Здавалося, що він мав сказати їй щось дуже важливе, без чого нема сенсу жити.
8
В'ячеслав Павлович якраз закінчив оповідання, коли зателефонував син із Чехії.
– Коли їдеш на цвинтар?
– Якраз збираюсь, а що?
– Там діду привіт передай. І привітай від мене з вісімдесятип'ятиріччям.
В'ячеслав Павлович не думав, що син пам'ятає такі дати. Ось дружина нічого зранку не сказала. І він не розповість, що був на цвинтарі. Майже сорок років спільного життя ще не означають, що люди повинні пам'ятати одне і те ж. Ось і В'ячеслав Павлович не пам'ятав ні дні народження, ні дні смерті її батьків, і, мабуть, в ті дні вона ходила на цвинтар до них, а він про це не знав. Нема найбільш чужих, ніж рідні люди.
Сьогодні не було перше листопада.