Було дивно, що левову частку оповіді мала становити гола правда. При цьому мене чомусь не цікавило, чи сподобається це читачеві і чи матиме мій новий роман успіх. Чомусь стосовно Петровича мені не хотілося брехати – тобто вигадувати про нього щось несусвітнє на догоду смакам читача. Взагалі-то це найогидніше, що може бути: йти за читачем, а не вести його за собою. Письменник тоді, здається, віддає свою душу Лихому, і втрачається сама сутність літератури.
3
На парастасі, коли слово священика вдарялось об мене і відлітало в порожнечу часу й простору, не залишаючи нічого ні в серці, ні в душі, я подумав, а що ж могло поєднувати Петровича й Якова Марковича Зінгера. Майже нічого не знав з їхніх минулих життів, де можна було знайти ці точки дотику, так що домислюй собі до безкінечності. Я цього не хотів робити. Петрович не виглядав на такого собі школярика, який цікавиться буквально всім, що потрапляє йому під руки. За моїми попередніми оцінками, він належав до типу людей, які вознеслися на неймовірну вершину, аби могли опуститися до страждань простих людей. Зазвичай ці оцінки власної величі сильно завищені, але потрібно розуміти внутрішню логіку думок олімпійських богів. Це якраз та складність людської душі, якої, очевидно, остерігався Творець. Руйнація душі починається з чогось простого, непомітного. Парадокс полягає в тому, що чим складніша душа, тим легше її зруйнувати. Це важко осмислити людині – і навіть з висоти пташиного лету не розібратись. Але закони природи універсальні й обговоренню не підлягають.
Петрович підвів голову й уперся поглядом у мене. Мабуть, я став його випадковою жертвою, хоча вже не раз переконувався у житті, що немає нічого більш закономірного, ніж випадковість. Він ще не відійшов від своєї молитви і, мабуть, не бачив мене як такого – в особі конкретного чоловіка. Щось космічне й неприродне стояло в його очах, ніби позаземні цивілізації намагалися передати мені якийсь сигнал про найважливіше у житті. Звісно, я не був готовий до цього. Так часто буває з абсолютною більшістю людей, які втрачають один-єдиний шанс, що зміг би кардинально змінити їхнє життя. Ми не готові до змін і ладні краще вмерти, ніж відчути щось нове і незвідане. Мабуть, ця перша мить, коли я інстинктивно відсахнувся від Петровича, і врятувала мене, бо, знаходячись ще в полоні свого спілкування з Богом, він не побачив мене.
Парастас закінчився. Священик покинув вузеньку квартиру Якова Марковича Зінгера. За ним потягнулись люди. Залишились обрані. Я – серед них. Петрович виявився останнім, хто стояв на колінах, але й він підвівся. Його погляд, повний скорботи, був націлений на покійного. Спочатку в мене не було наміру залишатися тут. Після парастасу я хотів відразу поїхати додому. Але Петрович однозначно перекреслив усі мої плани. Я розумів, що справа не в ньому самому, а в тому романі, який почав зароджуватися в моїй голові. Поштовх був – і цього достатньо для моїх подальших фантазій. Але Петрович зі звичайного літературного героя перетворювався на щось більше, змагаючись з реальністю і навіть перевершуючи її. Тобто реальність нікуди не зникала, але наповнювалася рисами паралельного світу, який претендував стати новою реальністю в моїй уяві, а відтак – і в уяві моїх майбутніх читачів.
Отже, ми залишились. Ми – це я і Петрович, хоча в кімнатці навколо труни з тілом Якова Марковича Зінгера сиділо ще чимало людей. Але в контексті мого майбутнього роману ці люди були нікчемно мізерною величиною, щоби суттєво впливати на хід подій. Увесь цей час, про який моя розповідь, я справді ніби знаходився в якомусь паралельному світі, намагаючись наповнити його реаліями нашого життя. Але з цього нічого не виходило. Паралельний світ спокійно витримав мою атаку, а потім перейняв ініціативу в свої руки і став нахабно наповнювати собою наше реальне життя. Я відчував, що нічого не можу протиставити йому.
Петрович пильно вгвинчувався поглядом у мене, ніби хотів зсередини розкласти на атоми, а потім ретельно вивчити кожний. Така лобова атака викликала у мене супротив, але я навіть не смів глянути у його бік. Щось запекло у серці, ніби Лихий поставив печатку: ти мій, друже!
4
Сусідка зліва розповідала історію про вихрещення Якова Марковича Зінгера. Зробив він це демонстративно, коли в Дрогославі відремонтували ще довоєнне приміщення синагоги. В різні часи чого там тільки не було. Років п'ять тому в синагозі був розміщений меблевий магазин. Єврейська громада домоглася від міської влади перенесення його в інше місце. Але людей було малувато, щоби зібрати потрібні кошти на реставрацію синагоги. А минулого року в Сполучених Штатах Америки знайшовся багатий єврей – внук вихідця із Дрогослава. Його дід дивом вцілів у місцевому гетто під час гітлерівської окупації. На чужі грошенята запали євреї зі всього Дрогослава й околиць, навіть ті, хто раніше не признавався до юдейського племені. Ось тоді Яків Маркович Зінгер демонстративно вихрестився і пристав до українських православних. Щоправда, кликав його до себе московський піп, але адвокат убив його запитанням: "А що Кремль робить в Україні?". Тоді якраз Росія відібрала Крим і почала зворохоблювати людей на Донбасі. Кажуть, ніби московський піп вилетів як ошпарений із вузької квартирки Якова Марковича Зінгера, який уже лежав прикутим до ліжка. Кремлівський служка оголосив анафему адвокатові. Але тому вже було все одно, бо в Бога він і так не вірив, а перехід до українського православ'я став актом відчаю й помсти місцевим євреям, які не були помічені в українському патріотизмі, а лише в любові до чужих грошей, значна частина яких незмінно осідала в їхніх кишенях. Коли я потім досліджував стосунки московського попа й адвоката, то не виявив слідів кремлівського служки у вузькій квартирі Якова Марковича Зінгера. Та й анафема адвокатові нехай залишається на совісті тих, хто любить плескати язиками. Втім, може я помиляюсь, адже не секрет, що московське попівство напряму зв'язано зі спецслужбами – російськими, звісно, а тому вміє майстерно замітати сліди.
Я не почув, щоби того дня сусідка зліва розповіла і про своєрідне продовження цієї історії, про що мені довелося почути раніше від інших людей. Єврейська громада через якогось депутата міської ради звернулася з пропозицією присвоїти звання почесного дрогославця меценатові зі США, який зафундував реставрацію синагоги. Вибухнув невеличкий скандал, який загрожував перетворитися на звинувачення дрогославців у антисемітизмі. Ситуацію врятував Яків Маркович Зінгер. Газета "Дрогославська зоря" опублікувала інтерв'ю з ним, в якому адвокат, ніби між іншим, зауважив, що згідно положення про почесного дрогославця ним не може бути громадянин іншої країни. В цій суперечці була поставлена крапка, а євреї, чи ті, що відносили себе до них, вдесятеро збільшили розмір зуба, який мали на Якова Марковича Зінгера.
5
Зрештою, я вирішив: що має бути – те й збудеться. Підвівши погляд на Петровича, побачив, що його на попередньому місці вже нема. Крісло було порожнім, і на нього чомусь не наважувався сісти хтось інший. Можливо, це було випадковістю, але виглядало на те, що Петрович тут авторитет, і навіть за його відсутності не можна робити чогось такого, що ішло би врозріз чи то з його принципами, чи налаштуваннями, чи взагалі з тим, що він сповідує на білому світі. Якщо чесно, то тут я трохи забігаю наперед, бо саме в той момент я такого не подумав, але впродовж наступних декількох днів, коли спілкувався з Петровичем, зробив саме такий висновок.
Сусідка зліва скористалася моментом і прочитала коротесеньку лекцію про те, ким насправді був Петрович. З'ясувалося, що до останнього часу він учителював. Коли запив, його витурили зі школи. Дружина померла. Син шляхом махінацій переписав квартиру на себе. Петрович опинився на вулиці. Де він жив, ніхто не знав. Ходить на кожний парастас і похорон, які відбуваються в Дрогославі, – і з цього живе. Я не відразу второпав, як таке можливе. Звісно, було соромно запитувати, але сусідка зліва все зчитала з мого обличчя. Вона терпляче пояснила мені, як школяреві, що не вивчив урок, подробиці цієї справи. Петрович залишався сидіти вночі з покійником. Зазвичай розносять таці з канапками і горілкою. Не оминають, звісно, і Петровича. Після похорону його спеціально не запрошують на поминки, але він іде – і його не виганяють. Оскільки Дрогослав – місто велике, і, мабуть, нема такого дня, щоби не було похорону, а то й декількох, то без їжі і ста грамів Петрович не залишається.
Здавалося, мені тут уже більше нічого робити. Все, що я мав з'ясувати, зробив. На роман цей сюжет не тягнув. Лише на невеличке оповідання. Та й то напишу його згодом, коли закінчу більш важливі речі. До того ж, зателефонувала дружина і запитала, коли я буду вдома. Відповів, що зараз помолюсь і йду.
Але мої плани полетіли шкереберть, бо на своє місце повернувся Петрович. Здавалося, він тепер не звертав на мене жодної уваги. Я набрався нахабства і спеціально спостерігав за ним, роблячи, однак, вигляд, що він теж байдужий мені. Петрович зверхньо озирав присутніх, ніби знав зсередини кожного і не знаходив у будь-кому нічого видатного, але його погляд оминав мене. Це вселяло певний оптимізм. Мабуть, я ще не такий пропащий, коли не удостоївся уваги знавця людських душ. З іншого боку, не слід було й дуже тішитись, бо Петрович у будь-який момент міг сканувати мою душу і видати неприємний для мене присуд.
Я, мабуть, уже мав доходити до свого будинку, але незборима сила тримала мене біля покійника. Я розумів, що все через Петровича, через його чари, але не міг протидіяти цьому. Інтуїція підказувала мені, що все цікаве ще попереду, а мій висновок про те, що з цієї історії вийде не роман, а маленьке оповідання, був хибним. Пікантності ситуації додавала й присутність Нишпорки. Я начитався детективних романів, перш ніж почав творити свої, і знав чимало історій, почерпнутих із різних джерел, про розкриті ним справи. Все це дивним чином перемішалось у моїй голові. Прийшло до голови, що серед присутніх міг бути убивця Якова Марковича Зінгера. Не зварганив нічого кращого, ніж те, що це – Петрович.
Дружина ще двічі телефонувала мені, запитуючи, де я зник і коли насправді прийду додому.