Діяріюш найбагатшого чоловіка Мукачівської домінії", "Горянин. Води Господніх русел"
Ганна Чубач, Книга "Радість висоти"
Петро Кралюк, Книга "Шестиднев, або Корона дому Острозького".
Літературознавство та мистецтвознавство
Дмитро Степовик, "Наслідуючи Христа: Віруючий у Бога Тарас Шевченко"
Ірина Гаюк, книга "Ілюстрована енциклопедія вірменської культури в Україні"
Публіцистика і журналістика
Володимир Качкан, книги "Постаті: Студії. Есеї. Сильвети. Рефлексії" у 2-х томах
Віктор Жадько, Раймундас Лопата, "Ідемо за Шевченком", "Шевченків Вільно"
Валерій Бебик, Цикл фільмів публіцистичного телевізійного проекту "Цивілізація INCOGNITA"
Роман Коваль, "Михайло Гаврилко і стеком, і шаблею"
Володимир Корнійчук, книга "Маестро Анатолій Авдієвський. Портрет хору з мозаїки"
Микола Лисенко, книга "Коріння Шевченкового роду"
Олег Романчук, книга "У пошуках універсуму. Статті, публіцистика, прогнози і спостереження (1990-2011)"
Олександр Михайлюта, книги "Відкриття Миколи Руденка", "Святий Петро із Дивина"
Василь Базів, книги "Кінець світу: до і після. Сага про космологічну долю людства" т.1, т.2.
Як бачимо, є тут, як кажуть, на будь-який смак. Мої симпатії на боці Щербака, Лиса і Дочинця. Але ж премію дадуть іншим…
4 листопада 2013 року
БЕЗПРИТУЛЬНІ ПСИ З ЛЮДСЬКИМИ ОЧИМА
Це фраза з роману Олеся Ульяненка "Пророк".
І справді – безпритульні пси мають людські очі. Ми щодня бачимо цих нещасних тварин, але лише Ульяненко помітив, що у них людські очі.
У домашніх собак й очі собачі. Можливо, вовчі або хижі. А ось у безпритульних – людські.
Парадокс ситуації в тому, що, коли людина стає безпритульною, в неї зникає людський вираз обличчя. Натомість безпритульні пси з їхньою жорстокістю й вічним голодуванням тягнуться до людського. Людські сум і безвихідь навічно застигають у їхніх очах.
Письменник бачить те, на що пересічна людина не звертає уваги. Ульяненко звертає увагу на те, що не помітить кожний письменник.
4 листопада 2013 року
ОПТИМІЗМ МАЙБУТНЬОГО БЕЗ БОГА
Книгу Мічіо Кайку "Фізика майбутнього", яка стала фаворитом на нещодавньому книговидавничому форумі у Львові, я би назвав "Оптимізм майбутнього без Бога".
Не тому, що автор сміливо прогнозує технічні нововведення, які очікують нас у найближчі сто років. А тому, що він не робить похибки на імовірні катастрофи, які можуть бути спричинені відсутністю людського розуму, а це перекреслюватиме всі нововведення.
Іншою особливістю книги Мічіо Кайку "Фізика майбутнього" є невіра автора в Бога. Він ще готовий віддати належне фантастичним древнім богам, але для нього це радше міфологія.
Досвід показує, що всі серйозні вчені були людьми віруючими, причому еволюція їхніх поглядів здійснювалась упродовж усього життя. Наука без віри в Бога у викладі Мічіо Кайку виглядає привабливою і пізнавальною, як свого часу науково-популярні телевізійні передачі легендарного Сергія Капіци, але не переконливою з точки зору об'єктивного розвитку.
5 листопада 2013 року
ДЕ ШЕВЧЕНКО?
Ви помітили, що наш інформаційний простір існує без Тараса Григоровича Шевченка, 200-ліття від дня народження якого ми хочемо святкувати наступного року?
Я розумію: саміт у Вільнюсі на носі, проблема Тимошенко не розв'язана, скарбниця (чи то пак казначейство) і пенсійний фонд порожні й таке інше. Але, але…
Шевченко для абсолютної більшості не став тим Національним Пророком, за яким слід звіряти життя. Ми лише в останню мить готуємося до урочистостей, здебільшого використовуючи їх для чергового політичного протистояння. А Шевченко з його невичерпним пластом мудрості й націленості в майбутнє залишається поза дужками.
З владою зрозуміло. Режим Януковича вже три роки намагається загальмувати у свідомості українців революційний дух Шевченка. На імпрезах дозволяють танцювати в шароварах, співати у вишиванках, але забороняють читати вірші Шевченка, особливо ті, які можна проектувати на нинішню ситуацію в Україні.
Але що заважає громадськості чи тій же опозиції взяти, що називається, владу в свої руки і дійсно проголосити рік Шевченка – не лише президентським указом?
Абсолютна більшість населення, яке так і не стало нацією в формально незалежній Україні, стосовно Шевченка мислить ще радянськими категоріями. Потрібен час і дбайлива просвітницька діяльність, аби показати Шевченка таким, яким він є насправді, а не таким, яким нам його нав'язували упродовж десятиліть і продовжують це робити й далі. Шевченко – пророк всесвітнього масштабу. Не даймо владі його приватизувати!
7 листопада 2013 року
ЗАПОВІТ ХВИЛЬОВОГО
Загальновідомою є фраза Миколи Хвильового "Геть від Москви!". І зовсім мало людей знає, що продовженням були слова "Дайош Європу!".
Нині це звучить актуально, як ніколи, хоча в часи Хвильового був дещо інший сенс і зміст.
Хвильовий покінчив життя самогубством, хоча, як на мене, це красива версія радянських спецслужб.
Нині ми мало звертаємося до творчості цього письменника, хоча в його творах можна знайти стільки аналогій, прозрінь, суголосних з нашим часом.
Антимосковська лінія українського письменства завжди була дуже виразною. Можливо, вона не відзначалась активною про-європейськістю, але тут уже справа не в художніх смаках, а в ментальності.
І все-таки, може, справді "Геть від Москви! Дайош Європу!" ?
7 листопада 2013 року
СЕРЕДНІЙ КЛАС УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Абсолютна більшість видавництв, премій і конкурсів орієнтовані на літературу, яка матиме комерційний успіх. Виключення лише підтверджують правило.
Література ж у нас загалом націлена на такого собі середнього читача, який може читати в електричці, одночасно слухаючи музику чи пліткуючи з сусідами. При цьому не йдеться про культуру читання — з олівцем у руках, з перечитуванням і осмисленням тексту. Поп-культура, культура масового споживання, вимагає і відповідного читача, поп-читача.
Я розумію видавців і спонсорів. Якщо одні заробляють на нафті чи виробництві сільськогосподарської продукції, то вони – на книгах. Причому це не прибутковий бізнес, і якщо не було би комерціалізації, то він би однозначно став збитковим.
Ми можемо говорити про добротну літературу, яка ніколи не стане класикою, про добротних письменників, які варяться у власному соку і зійдуть з літературної сцени – хто раніше, хто пізніше, а згадуватимуть про них здебільшого літературні критики та вдячні читачі з минулого. Зрештою, цих письменників порівняно не так і багато. Якщо не в сотню, то в дві сотні їх можна втиснути. Вони завжди мають своїх читачів на п'ятсот, тисячу чи трохи більше екземплярів книг. Це так званий середній клас української літератури, навколо якого крутиться сучасний літературний процес.
Так було завжди, і новітня українська література не вигадала нічого нового. Потрібен час, аби з висоти пташиного лету – чи з ще більшої висоти! – виокремити важковаговиків і аутсайдерів, які зараз злилися в загальному потоці, причому останні здебільшого намагаються задавити справжніх лідерів кількістю видань, та ще й цим хизуються.
За великим рахунком, загальний рівень української літератури є низьким. Інакше й не може бути, адже абсолютна більшість письменників орієнтується на певного читача, а не пише для себе. Рівень читацької культури в Україні, де далеко не кожне містечко має книгарню, ще нижчий, і честь і хвала письменникам, які намагаються підняти читацьку планку. Але вище голови не стрибнеш.
Ще однією особливістю є те, що графоманство гальмує літературний поступ в Україні. Достатньо мати гроші, аби в будь-якому видавництві надрукувати свій опус. Це дезорієнтує читача. За відсутності кваліфікованої літературної критики йому важко розібрати, що ж справді є вартісним, а що макулатурою. За таких обставин середній клас української літератури просто розчиняється в літературному процесі, а його питома частка з кожним роком стає все меншою.
Деколи кажуть, що якщо вартісна книжка, то вона все одно проб'є собі дорогу в літературний світ. Можливо, але доволі часто це стається вже після смерті автора. А може й не статися, бо ті ж літературні критики просто не помітять варте уваги.
Слід також зауважити, що біля керма літературного процесу стоїть зазвичай сірятина, яка на дух не переносить не лише важковаговиків, а й середній клас української літератури, хоча здебільшого годується саме з них.
Хибною є думка, що чим більше різних книжок, тим краще. Для тих, хто займається комерцією в літературі, може й краще. Але не для середнього класу української літератури, якому стає за таких обставин усе важче пробитися на книжковий ринок, наводнений графоманською макулатурою, а тим більше для читача, який вже не відрізняє вартісного від друго— і третьосортного.
Український читач фактично загнаний у глухий кут, бо може й тисячу книжок проковтнути, але так і не виховати в собі літературного смаку, щодня споживаючи графоманське чтиво.
Організаторам літературного процесу, видавцям, членам журі конкурсів і натхненникам премій, які відчувають відповідальність не лише за сьогодення, а й за майбутнє української літератури, слід насамперед подбати про дві речі.
Треба підтримувати середній клас української літератури, плекаючи самородків і виводячи їх у вищу лігу. Причому слід дбати не лише про комерціалізацію літератури, а про її художню цінність і якість.
А друга складова, яка, можливо, важливіша на даному етапі за першу, — це плекання літературних критиків, які би не просто вихваляли чи ганили письменників і поетів, а вели за собою читача, допомагаючи йому розібратись у складному літературному процесі.
Лише за таких умов можна буде говорити про майбутнє, нехай і не світле, української літератури.
9 листопада 2013 року
КНИГА ДЛЯ ОЛІГАРХА
Нещодавно побував у гостях в одного олігарха. Почував себе незручно серед розкоші. Але найбільше мене вразила відсутність книжок.
Можливо, у спальні в олігарха на тумбочці є книжки, які він читає на ніч. А, може, навіть і цього нема. Принаймні олігарх щирий у своєму невігластві.
Але ж є такі, будинки яких заставлені дорогими фоліантами, продертися до яких крізь фарфорових слоників та ікон із зображеннями святих практично неможливо. Схоже, їх лише раз тримали у руках, коли ставили у книжкову шафу, а потім надійно сховали – насамперед від себе.