До того ж ми весь час брали участь в українському культурно-громадському житті наших громад, викладали в українських суботніх школах, а я ще й тепер викладаю, а там скрізь потрібна наша мова . . .
— То в Австралії є й українські школи?
— Єй школи, й громади, й церкви в більших містах та околицях, є й три українські газети, й театри, танцювальні ансамблі тощо.
— О, ваші танці я бачив у Канаді, — згадав він, — українці чудово танцюють . . .
— А у вас же в Канаді теж є до пів мільйона українців, навіть є й міністри та сенатори українці, — продовжую я, — є там і українська Академія Наук і видавництва та багато організацій?
— Це правда, є і в нашому університеті українці, — погоджується він, — але я, на жаль, з українським життям не дуже обізнаний.
Далі питаю, чи знає він кількох наших відомих письменників, поетів, науковців, називаю їхні прізвища.
— Чув ці прізвища, зустрічав у пресі, але особисто не мав нагоди бачитися.
Тим часом пересідаю в інше, менше авто, й їдемо до готелю. Гарна двоповерхова будівля, відразу при вході ресторан і кіоск. Швидко дістаємо кімнату на другому поверсі й розташовуємось. Мій земляк часто кашляє, а потім лягає на просторе ліжко, щоб відпочити з дороги й каже:
— Я думав, що в Порт Моресбі мене винесуть з літака на носилках, але якось вийшов сам .. . Так мене душить і ґрипа, і бронхіт. Ще в Аделаїді почалось . . .
— Я теж мав ґрипу, — кажу я й собі — але ще трохи кашляю. Та в цій соняшній і теплій країні, я думаю, ця біда скоро мине . . .
Я теж ліг на хвильку на своє просторе ліжко, але цікавість до всього навколишнього підвела мене й погнала до кіоску та на вулицю. В кіоску відразу надибав цікаві листівки з людськими постатями та краєвидами Папуа Нової Гвінеї й купив на шість кіна1). А біля са-
1) Кіна — майже дорівнює нашому долярові.
мого входу до готелю просто на хіднику розшатувались, кілька старих папуасів з своїми ремісничими виробами: намиста з насіння різних рослин та дрібних мушлів, ікла диких свиней, кам'яні сокири та молотки й різні інші прикраси. Папуаси напівголі, лише в коротеньких штанцях, босі, без капелюхів, пеареважно невисокі на зріст. Біля них крутяться й кілька дітей.
Аж ось вперше бачу тут, на цій землі, дівчину з відкритими грудьми, лише в трав'яній короткій суконці. Має гарної форми груди, і я пошкодував, що немає тут фотоапарата. Боса, на шиї висить кілька разків їхнього намиста. Отже дитина тутешньої природи.
Лише перед самою вечерею з'явився доктор Яськевич. Його чомусь взяли на інший літак, мабуть, тому, що в нашому були всі місця зайняті, і він опинився в іншому місті, а звідти привезли його сюди. А тому йому дали окрему кімнату.
Нарешті, сідаємо за кругленький столик в ресторані готелю. Притемнене світло, на стінах різьблені крокодили, папуаські списи, атріли, у вазонах якісь тутешні квіти, рослини. Гарно, затишно, зелено. Кельнери, мов чорні балерини, ходять до пояса голі, а від пояса нижче, ніби кольористі спідниці, а справді шматки матерії, якими вони пообгортались, заткнувши кінці за пояс. У декого тіло перехрещене місцевим намистом, а в кучерявих шевелюрах заткнуті квіти чи якісь пташині пера. На столах уже лежить надруковане меню, багатий вибір, кожен собі бере, що бажає, але чимало назов, які вперше доводиться чути
Перед тим, як замовити вечерю, мій недужий земляк купує келех холодного пива і з смаком випиває, а потім — і другий. Я був трохи заскочений цим і озвався до нього:
— Ви ж недавно кашляли й стогнали?
— Та мені вже трохи полегшало, — відповідає він. Після смачної вечері знайомимось ближче з нашим майбутнім провідником, папуасом Ґері. Середнього росту, міцної будови, з малими бакенбардами, добре розмовляє англійською мовою. Він повідомляє всіх нас, дванадцятьох туристів, які належать до однієї групи, що завтра вранці, о дев'ятій годині, він чекатиме тут, біля входових дверей.
Мої спільники йдуть до кімнати, а мені цікаво ще глянути навколо, на людей, на околицю. Надворі вже поволі починає смеркати, але біля готелю ще вештаються люди, бігають діти і аж якось дивно, що всі чорні, всі кучеряві і досить привітні.
Ліворуч від готелю та позад нього півколом підносяться досить високі гори, вкриті лісом, який підступає аж до самої будівлі. Йду ліворуч на ріг готелю й чую якийсь гомін чи шум. Помічаю, що з причілка нашого будинку є двері, через які весь час входять і виходять люди. Підходжу ближче й бачу, що там міститься просторий бар. Там повно папуасів, але жінок немає. Тут все молодші й старші люди. Всі босі. Одні сидять з келехами пива попід стінами на лавах, інші — просто гуртами на підлозі, а галас від їхніх розмов і вигуків, п'януватих голосів лине аж назовні. Оглянувши цей шинок, де гинуть в келехах і пляшках їхні нужденні заробітки, виходжу знову на вулицю. Власне, це тільки пів вулиці, бо відразу напроти стоїть густий ліс, а крізь нього побігла вузенька дорога. Десь далі маячить серед дерев кілька дахів хаток.
Повертаюсь до своєї кімнати. Велике подвір'я готелю обсаджене деревом і квітами. Трава покошена. Дерева простягають своє гілля аж до другого поверху. Тут стрункі пальми, листаті банани та ще якісь незнані дерева. В кімнаті застаю пана Вакуленка. Він лежить на м'якому ліжку й курить цигарку. Я не витримую й кажу:
— Ну, ви ж і шибеник, земляче! Кажете, бронхіт, а отруюєте себе пивом та тютюном! Та ви ж забуваєте, що
Наша група туристів. Фото В. Вакуленка
ви в дорозі можете злягти в любий час і опинитися в лікарні!
Та мій земляк щось муркнув, але не виправдується. А я тим часом згадав, що це не "мій 'бізнесе — можу набриднути людині та ще й дістати доброго одкоша.
Вранці після снідання, справді, приїжджає невеличким автобусом наш провідник Ґері. Помалу збираються всі дванадцять туристів, складаємо через вікно в задню частину автобуса всі наші валізи, займаємо собі місця й їдемо.
Сьогодні в Ґороці починається річний фестиваль, на який з'їжджається не лише місцеве населення, а при-
Ці жінки теж приготувались до фестивалю. Село Роґая
їздять туристи та кореспонденти й фоторепортери з інших країн. Це вже помітно було ще вчора, бо по вулицях сновигало забагато людей, а сьогодні зранку цей рух посилився. Багато папуасів йдуть пішки в напрямку якогось місця, де має відбуватися фестиваль.
Проїхавши зо дві-три милі, зупиняємося, виходимо з автобуса й ідемо в той напрямок, де будемо свідками цьогорічного видовища. Та ось і згадане місце. Велика площа обнесена високим дротяним парканом. Всередині чималий стадіон, теж обнесений звичайним невисоким дротяним парканом. Навколо нього між цими обома парканами розташувались численні ятки, кіоски, крамниці, будівлі виставок то круглих, то довгастих, вкритих, ніби соломою, травою та пальмовим листям, як і всі сільські хатки Папуа Нової Гвінеї.
Більшість наших туристів озброєна фотоапаратами, а пан Вукаленко захопив два фотоапарати та ще й фільмовий. Темношкірого населення щораз більше, а біля воріт та барачку, де стоїть кілька полісменів та продають квитки, ціле стовпище в кілька сот людей. Серед цього люду, що вже рухається то в один бік по дорозі навколо внутрішньої нижчої огорожі стадіону, то в другий, раз-у-раз натрапляємо на цікаві групи або окремі постаті. Ось іде гурт папуасів, розмальованих кольоровою глиною та сажею, їхні голови прикрашені перами райських птахів. Всі вони босі, чоловіки мають лише коротенькі штанці або ляп-ляпи. В одних цей кольоровий ляп-ляп часто дуже брудний, бовтається на очкурі спереду і ззаду, в інших — висить лише спереду, а "задній фасад" закриває жмут гілочок з листям, що висять заткнуті за очкур чи пояс. Жінки та дівчата в кольорових сукнях або коротких трав'яних спідничках. Деякі з них вище талії голі, лише часто груди перехрещені разками їхнього намиста. Кіс у них немає, що мають кучеряву шевелюру, чорною шапкою прикрашує толову, часто підперезану кольоровою стрічкою та ще й з квіткою в густому волоссі. Чимало з жінок ідуть з дітьми на руках або несуть їх, посадивши на шию чи на плечі. Все це цікаві об'єкти для наших фотографів, і вони раз-у-раз беруть когось "на приціл".
Іноді ми просто зупиняємо цікаву постать, просимо дозволу взяти на плівку, а за це хтось із фотоаматорів дає по дві-три цигарки, і вони задоволені з цього мізерного "гонорару". Правда, вони англійської мови не розуміють, але догадуються про що йдеться, коли бачать людей з фотоапаратами.
— Ставайте між них, — гукає мені мій земляк, побачивши двох жінок, що йшли поблизу. Вони зупиняються, помітивши наші наміри, і за хвильку в вже на плівці серед двох "красунь", одна з яких лише в трав'яній спідничці.
Автор книжки в товаристві папуасок з племени кука-кука. Фото П. В.
— А ви знаєте, — каже хтось із нашої групи туристів, — це з племени куку. Це ті, що донедавна різали і вбивали, нападаючи на сусідні племена.
— І як ви не побоялися ставати між них фотографуватися? — сміючись, запитує мене молодий наш австралієць.
— Життя — це щоденний ризик ... — відповідаю йому в тон.
Опівдні весь цей ярмарок навколо стадіону майорить барвистими одягами.
Зустрічаємо раз-ураз гурт жінок та дівчат з голими грудьми.
— За часів Миклухи-Маклая, та навіть і доктор Сірко писан, що багато жінок ходять голі, — кажу я Вакулен-коні, — а сьогодні таких небагато трапляється, більшість одягнута, та ще в кольористих спідницях та сукнях
— Бо в них іде закономірний культурний прогрес, — стверджує мій супутник, — а в Австралії та й в іншому світі, де живуть білі, іде протилежний процес — починають повертатися до кам'яної доби і, коли б можна, то добрі 10°/о дівчат та жінок ходили б голі, принаймні до пояса.
Тут уже тисячі люду, деякі з них якось добралися за 100-200 кілометрів, хоч залізниць тут немає, вантажних авт теж негусто, а літаками для їхніх заробітків дорогувато. Хоч, правда, в літаку, коли ми летіли до Ґороки, добра половина серед пасажирів була з папуасів.
Доктор Яськевич десь відбився від нас, пішовши оглядати якусь виставку, і ми з Пилипом Вакуленком вирушаємо, щоб оглянути всі ті "курені", що розташувалися на цьому терені. А небо майже без хмаринки, сонце гуляє по нас з притиском, трохи парить, але треба ж все побачити, бо по обіді вже маємо їхати далі.
Заглядаємо до різних цих крамничок, кіосків, яток.