Часто навіть утікала з гімназії під час перерви, аби з двадцяти п'яти вільних хвилин п'ятнадцять віддати вихованцям сиротинця. Тоді поміж дітлахів панувала цілковита тиша — поводились як ніколи чемно, жадібно дослуховуючись до кожного слова маленької гімназистки-українки.
Усе навчання в теребовлянській гімназії велося польською мовою. Для Гані то спершу було великою проблемою, бо ж виросла в українській родині й досі по-польськи ні з ким не розмовляла. Директорка класу пані Равська була дуже вимогливою й суворою, особливо ж — до українських дітей. Анна завжди боялася, що її можуть викликати на уроці, а вона нічого не знатиме, тому просто заучувала напам'ять усе, що задавали додому. З часом це допомогло їй розвинути здатність до швидкого запам'ятовування: варто було лише кілька разів прочитати текст, як одразу ж могла з легкістю його відтворити. Так вивчила чимало творів класичної польської літератури, зокрема, й поему Адама Міц-кевича "Ґражина". Проте коли на уроці давали завдання написати твір на якусь тему, мало не кожне польське слово виходило в Анни з помилками.
— То є зле, — казала пані Равська, перевіряючи написане.
— Прошу мені не вказувати, сама бачу, що зле! —не витримала якось Музика.
— О, дитино! — обурилася на таку відповідь учителька. — Та в тебе амбіції, як у Наполеона! Дивись, залетиш так само високо, як Наполеон... але ж можеш і так само низько, як він, упасти.
Ці слова лише розсмішили зухвалу дитину.
Насправді польська мова Анні зовсім не подобалася, видавалася надто складною для вимови, а тому на перервах вона завжди розмовляла з дівчатами-польками по-українськи. За це пані Равська дуже сварила дівчинку, а одного разу на уроці наказала їй наставити руку й боляче вдарила по пальцях лінійкою:
— Це тобі за те, що не розмовляєш по-польсь-ки! — пояснила гонорово.
То було в другому класі гімназії.
"Ось вони які, поляки, — подумала, дивлячись просто в очі пані Равській, — ні, я не маю з ними нічого спільного, я — українка!". Дівчинка мужньо стримувала сльози образи, не хотіла показувати іншим свою вразливість. Лише мовчки міркувала: як мусить поводитися далі.
А пані Равська скоро усвідомила, що припустилася помилки, і для того, аби зробити з Анни Музики польку, слід виховувати її не "кнутом", а "пряником". Відтак несподівано змінила до українки своє ставлення: почала запрошувати її до своєї вчительської кімнати, пригощати какао, вести "дружні" бесіди... Анна слухала пані Равську й не переставала почуватися українкою, радше навпаки — з кожним разом це відчуття загострювалося в ній усе дужче.
У гімназії вже добре знали про хист Музики до організаційних справ, тож по суботах та неділях її відправляли до навколишніх сіл, аби організовувала вечори в читальнях "Просвіти". Анна з величезним задоволенням проводила з місцевою молоддю різні заходи, ставила вистави, привозила й читала книги. Сільські дітлахи страшенно любили Ганю, щоразу, як вона їхала від них, плакали й просили повертатися знову.
А якось Ганя вирішила організувати у своєму рідному селі дитячий хор. Зібравши охочих до спі-
■
ву хлопців та дівчат, призначила їм першу репетицію. І оскільки сама страшенно полюбляла співа-ти, то з нетерпінням чекала того дня, коли нарешті збереться на першу пробу її хор. Але сталося так, що напередодні репетиції Ганнуся сильно занедужала. Спершу засмутилася була такою несподіваною прикрістю, а потім усе ж вирішила ні на що не зважати. Тихенько одягнулася й уже хотіла виходити з хати, як почула суворий батьків голос:
— Куди це ти зібралася? Ану мерщій лізь до ліжка під теплу ковдру!
— У читальні сьогодні збирається хор, я маю бігти на першу пробу, — відповіла Ганнуся. її оченята світилися передчуттям радості.
— Із такою сильною застудою мусиш кілька днів відлежуватися вдома! — озвалася схвильована доньчиною впертістю мати.
— Мамо, запевняю тебе, я вже чуюся добре, —збрехала матері Ганя, аби лише її відпустили на репетицію.
— Гаразд, — спокійно відповіла мати, — зараз я випробую, наскільки ти здорова. Помий начиння! Якщо перемиєш усе — значить, справді здорова й можеш іти на пробу.
Що залишалося робити дівчинці? Насправді вона дуже слабувала й мала високу температуру, але не хотіла виказувати свого стану перед батьками. Хоч і крутився їй світ перед очима, хоч і ледве стояла на ногах біля того клятого брудного посуду, а проте зібралася з духом і перемила геть усе. Бажання піти на репетицію таки перемогло!
Коли Анна вже була в старших класах, довідалася, що в гімназії запровадили курси військової підготовки для хлопців та дівчат, які мріють навчитися володіти зброєю. Ганнусі закортіло записатися на ті курси, але вчителька сказала їй, що на військову підготовку дозволено ходити тільки дітям-полякам.
— Хіба що котрийсь із греко-католиків чується поляком, то також може відвідувати ті заняття. В іншому випадку це суворо заборонено. Отже, подумай добре, ким чуєшся, і прийдеш завтра мені скажеш, — додала пані Равська.
Цілу ніч Ганнуся не могла заснути. "Як так може бути, — міркувала, збунтована, — що коли не почуваю себе полькою, а лише українкою, то не маю права чогось навчатися?.. Чому так у світі склалося, що одні народи завжди гноблять інші, невже не можуть жити в рівному братерстві?.." Мимохіть згадала про свого брата Михайла — він навчався у Варшавській військовій академії, але поляки посадили його до в'язниці за те, що був членом Організації Українських Націоналістів. "Яка несправедливість, яке приниження людської гідності!" — по-думки продовжувала обурюватися Анна.
Тож уранці наступного дня вона вирушила до вчительської кімнати. Хоч і була впевнена в тому, що все чинить правильно, та все ж, що ближче підходила до дверей, то дужче калатало її серденько. Постукала і, обережно зазирнувши до вчительської, побачила, що там також сидить професор Ратушняк — гімназійний викладач німецької мови. Учителі-поляки його дещо побоювалися, адже він воював колись в Усусусах, уже був дуже старим і поважним чоловіком.
^ Угледівши свою ученицю, пані Равська піднялася й вийшла назустріч:
— Я тебе слухаю, Анно.
— Прийшла сказати пані, що не почуваюся полькою. Я є українка! — схвильовано випалила з порогу.
Ці слова почув і професор Ратушняк. Тож одразу відклав свої папери, звівши зацікавлений погляд на дівчину. У тому його погляді прочитувалися і захват, і подивування. Але не сказан нічого, лише усміхнувся ледве помітно крізь довгі сиві вуса. Пані Равська встигла вловити професорову уважність до несподівано сміливих слів її учениці й... перелякалася.
— Іди, дитино, іди, я скоро прийду до класу, іди..., — лагідно звернулася до Анни й тремтячими руками провела її за двері.
Опісля тієї сцени в учительській пані Равська більше не чіплялася до Музики за її впертість. Щоправда, до військового вишколу дівчинку так і не допустили. "Ну й не треба, — вирішила Ганя, —обійдуся!".
Коли інші дівчата-українки довідалися про цей випадок, вчинили так само, як Анна, відмовившись від військових курсів. А невдовзі охоче пристали на Ганину пропозицію організувати в гімназії спеціальний таємний гурток. Вони збиралися або в чиємусь будинку, або ж, як була тепла пора — у лісі, разом учили правдиву історію України, тоді ч; розбивалися між собою на так звані "п'ятірки" або "трійки" і ходили по сільських школах, розповідаючи молодшим усе, що засвоїли самі.
— Ми маємо поважати самих себе, тільки тоді з нами рахуватимуться інші народи, — говори-
" ла Ганнуся, і малеча, пороззявлявши роти, слухала захоплено, зворушено. І хоч Анна Музика, по суті, сама ще була дитиною, її слова звучали зовсім не по-дитячому.
Високо над селом саме пролітала зграя птахів. "Цікаво, куди вони летять, — подумала дівчинка, звівши погляд до ясного неба, — може, на Схід?.."
Історія людини в історії людства
Слава Стецько (пізніше ім'я Анни-Євгенії Музики) стала видатною політичною діячкою XX ст. а також однією з найпомітніших жіночих постатей у політичному житті незалежної України.
У вісімнадцятилітньому віці вона вступила до Органзації Українських Націоналістів, присвятивши своє життя підпільній боротьбі за звільнення України від чужоземного панування. Під час Другої світової війни Слава Стецько була ув'язнена німцями у Львові, а після звільнення продовжила активну роботу в ОУН — у жіночій та молодіжній мережах.
Пізніше політична діячка тривалий час мешкала за кордоном, де разом зі своїм чоловіком вела активну діяльність, спрямовану на визволення України від радянської окупації. Власне, Славою Анну Музику назвав її майбутній чоловік Ярослав Стецько — коли на чолі мобільної групи вона викрала його, тяжко пораненого, з чеського шпиталю. Відтоді вона завжди називала себе саме цим іменем.
Слава Стецько закінчила правничий факультет Мюнхенського університету, стала магістром політичних наук. При цьому досконало володіла сімома іноземними мовами, працювала журналісткою та головним редактором українських видань в екзи-лі. Вона була президентом Антибільшовицького блоку народів, учасником міжнародних антикомуністичних конгресів, співорганізатором Європейської Ради Свободи.
Коли Україна нарешті стала незалежною державою, пані Слава повернулася на рідну землю, де створила й очолила політичну партію Конгрес Укра-
їнських Націоналістів, стала депутатом Верховної Ради України.
Славою Стецько, як надзвичайно працьовитою та сильною духом особистістю, чуйною й лагідною жінкою, інтелігентним, мудрим і принциповим політиком захоплювалися навіть її політичні опоненти.
"Усіх нас може об'єднати лише одне — любов до України", — таким був духовний заповіт пані Слави.