У хлопців же не спостерігалось особливого смутку. ВсЯни переглянулись і мовчки зрозуміли один одного. Надворі було так гарно, так невимовно гарно! Стояла чудова погода, на полях у самому розпалі жнива, починалась возовиця снопів, у садах стигли фрукти. А скільки радості чекало їх у діда в лісництві, куди вони збирались усією родиною до кінця вакацій! Нічого не трапиться, коли ці вакації будуть продовжені.
Микола пригадує, як, будучи в третьому класі гімназії, він раптом засумував за волею, лісом, полями, за селом, де в нього минуло стільки радісних днів> за домом і написав до батька, щоб той забрав його зі школи, бо він і хотів би, але не може вчитись. Своє слізне прохання він по-дитячому мотивував тим, що за цей рік все одно дістане двійку, то краще йому повернутись додому і тих зайвих два місяці просидіти вдома, а з нового року вже з самого початку візьметься до роботи. Переляканий батько ледве переконав його, що вчитись доконче треба, і то зараз, і в жодному разі кидати школи не можна. І допомогло. Тоді він залишився в школі і в кінці року перейшов у вищий клас. "І це було добре,— думає Микола,— інакше я сьогодні атестата зрілості не мав би. Але цією додатковою, непередбаченою волею, що дарувала доля, нехай і через війну, не треба нехтувати. Хто знає, що чекає попереду?"
Микола не любив довго задумуватись.
— Значить, йдемо до Могильниці?
— Ідіть,— була відповідь батька.
— А ви? Чей же і вам треба попрощатись з дядьками?
— Обов'язково. Ми приїдемо надвечір. Тепер коней не дістати.
— А де мама?
— Певне, на кухні.
Хлопці пішли попрощатися з мамою. Застали її в сльозах. Сумна, з блідим, матовим, мов із білого мармуру обличчям, яке зараз особливо відтіняло чорне волосся, рівні чорні брови і карі очі, струнка, висока, мати була прекрасна в своїй печалі. Вона поцілувала синів, і ті побігли. За ворітьми Євген захоплено сказав:
— Яка наша мама гарна! Другої на світі такої нема! Микола був тієї ж думки.
З
Дорога до лісництва, де працював їх дід і де зараз перебували дядьки, вела через два села, що лежали майже поруч, і невеликий ліс. Уже в своєму селі бачили брати рух, незвичайний у такий час. Із полів вертали додому люди, переважно парубки і молоді чоловіки, чий вік підпадав під мобілізацію. їх уже встигли покликати кінні поліцаї, що разом із війтом роз'їжджали верхи по полях. На подвір'ях вештались господині, плакали малі діти, кричали сполошені кури, валували потривожені собаки. В двох сусідніх селах, через які доводилось переходити, зустрічались уже перші обози з мобілізованими. Вози піднімали хмари куряви, через яку майже не видно було самих пасажирів, тільки чути було їхні п'яні крики, плач, пісні. Бачили двох жандармів, що звідкись появились у селі. В їх присутності ще швидше забігали сільські поліцаї з грубими ціпками — єдиною ознакою їхньої влади і обороною від собак, яких доводилось дратувати майже у кожному господарстві. На дзвіниці, як і в їхньому селі Довгім, монотонно балам-кав одинокий дзвін.
Над селами чорною хмарою нависла тривога. День з ясного зробився понурий, здавалось, що ніколи не блисне сонце.
— Ходім швидше звідси,—просив Євген,—тут страшно.
І справді, було страшно. Хлопці прискорили ходу і через кільканадцять хвилин спинились перед стіною густого грабового лісу. Це володіння графа Борковсь-кого.
Дорога пішла спершу вгору узліссям, звідки ще було видно село, куряву від возів, чувся тривожний гамір. Нарешті і він затих, як тільки хлопці заглибились у ліс. Відразу повіяло приємною прохолодою, запахло знайомою лісовою вологістю, повіяло терпким запахом торішнього бурого листя, грибницею. Брати зітхнули на повні груди.
— Спочинемо? — спитав Микола.
— Можна трохи,— погодився Євген.
Брати знайшли два суміжні пеньки і посідали. У лісі панувала якась урочиста тиша.
— Про що ти думаєш? — спитав Микола брата, що посумнішав раптом, опустивши голову.
Євген стрепенувся.
— Я думаю,— сказав він по хвилині,— які нещасливі ці люди, що їх оце поженуть на війну.
— Велике лихо впало на народ, — промовив, зітхнувши, Микола.
— Уяви собі: прокинувшись уранці, вони ще нічого не знали,— продовжував Євген снувати вголос свої думи.— Кожен з них мав якісь плани, принаймні на один день. Тепер жнива, кожний збирався на роботу, чи на свій шматок поля, чи на панський лан. Усякий кудись прямував, і ось раптом кидай, людино, все і йди невідомо куди, і вже ніхто з них не знає, де сьогодні буде спати, що буде їсти...
— А скільки з них не повернеться ніколи! — вставив Микола.— Скільки стане каліками! Ще добре, коли той, що повернеться, знайде вцілілу хату і її мешканців А що, коли ворог вдереться в край і знищить його, сплюндрує, попалить села, збурить міста? Так уже не раз було і за часів татарщини, і пізніше. Тоді в полон брали навіть жінок і дітей, а потім із дітей яничар виховували.
Євген стрепенувся.
— Не може бути, щоб до нас ворог дійшов! — сказав він переконано.— Де-де та Сербія! А крім того, Австрія більша за неї, і вона переможе.
— Ти так думаєш? — засумнівався Микола.
— Я певний.
— А що таке ворог?
— Як-то що? Ти ж знаєш!
— Я то знаю, а хочу чути, чи ти знаєш?
— Ну, от Сербія — ворог?
— Ні.
— Чому?
Євген не міг зрозуміти.
— Чекай, я поставлю питання інакше,— почав Микола.— Поляки — вороги наші чи ні? Як ти думаєш?
— Вороги.
— Чому?
— Не дають нам, українцям, розвиватися, сидять в усіх урядах, не дають нам ходу.
— Хто не дає розвиватись? Наші сусіди Майовський чи Марцінів?
— При чому тут Марцінів? — здивувався Євген, не розуміючи, куди хилить брат.
— А хто?
— Пани, що сидять у Відні, у Львові, графи там усякі, ксьондзи.
— Отож-то! Вони і є наші вороги, а не Марцінів. Антін Майовський був твоїм найбільшим приятелем у дитинстві, так же? Разом гуси пасли. Який же він тобі ворог?
— То правда.
— Бачиш, те саме і з сербами. Властиво, ще гірше. Ні я, ні ти, ні наші батьки, ні наші селяни сербів в очі не бачили. Вони, так як ми, хотіли розвиватись, а їм не давала ходу Австрія, вони й обурились проти неї. Усю Австрію вбити не могли, то вбили її цісаря чи наслідни-ка. Ось як стоять справи.
Євген розгубився і не знав, що казати.
— Ти говорив напочатку, що ворог може вдертися до нас. Ти мав на увазі сербів? — спитав по хвилині.
— Я вже казав тобі, що серби бувають різні, як бувають різні українці, поляки, росіяни, німці. Ясно, що всі вони мають своїх майовських і марцінових... Але... тобі ще, мабуть, цього не зрозуміти.
Микола в гімназії належав до таємного гуртка, що складався із гімназистів старших класів. Цей гурток ставив собі за мету підвищувати політичну освіту своїх членів. Гуртківці мали досить велику бібліотеку, що містилась у помешканні голови гуртка. Гімназист-голова, кінчаючи гімназію, передавав головування і помешкання з бібліотекою молодшому. Так воно тягнулося десятиліття. В бібліотеці, крім української класики, були деякі праці Маркса і Енгельса в перекладах на українську і польську мови, Дарвіна, брошури українських письменників Франка, Павлика і Драгоманова, книги польських прогресивних письменників-демократів, взагалі твори, офіційно заборонені в гімназії. Кожен гуртківець мав обов'язок раз на рік підготувати і прочитати в гуртку реферат на літературну або політичну тему. Після реферата йшли обговорення, дискусії. Частина гуртківців виносила велику користь з приналежності до гуртка, більшість же трималась його тільки заради самої романтики підпілля, заради таємничості усієї справи. Микола не належав до керівного ядра, але читав книжки і акуратно відвідував збори. Прочитавши в п'ятому класі "Боротьбу віри з наукою" Дреппера, він став завзятим атеїстом, а наслухавшись рефератів про додаткову вартість, про діалектику природи, а вдома пі# час вакацій — різних соціалістичних гасел від дядька Віктора, студента віденського лісного інституту, Микола вирішив, що він соціаліст. Одначе у нього не було ще глибокого розуміння цієї великої ідеї. І саме це було причиною, що він так і не закінчив як слід розмови з братом, бо не міг докладно пояснити, чому виникають війни і чому одні люди примушують інших воювати і умирати на війні, а самі залишаються збоку.
— Ну що ж, ходімо,— сказав Микола.
Євген негайно погодився. Він ніколи не перечив старшому братові і дорожив його дружбою.
4
Лісничівка, до якої поспішали хлопці, лежала серед невеличкого чотиристаморгового 1 лісу, що належав зубожілому польському графові, після смерті якого управління рештками майна перейшло до рук кузена його вдови, шляхтича Смяловського, пияка і скандаліста, людини без професії і певних занять. Він поволі доводив усе господарство до повного занепаду.
Щоб зрозуміти, що собою являла лісничівка та її мешканці того часу і яке значення вони мали для родини Гаєвського, треба про це розповісти докладніше.
Лісничівкою називались два житлові будинки: стара, крита соломою, ліплянка, що складалася з трьох кімнат,
1 М о р г — 0,5 га.
кухні, комірки, сіней і ганку, в якій починав свою службу лісничого і уже дослужував сороковий рік дід Миколи та Євгена, батько їхньої матері Іван Яворенко, і новий будинок, цегляний, недавно побудований, куди мала переселитись із старої ліплянки родина Яворенків і яку несподівано зайняв шляхтич Смяловський. Між цими двома домами виникла і тривала тепер прихована війна. Перед старою лісничівкою росли три величезні груші. За будинком був невеличкий сад, збоку до нього тулився город, за городом — пасіка. Навпроти дому оддалік стояла велика кам'яна стайня, у якій дід тримав четверо коней, кілька корів та свиней. В ній доживав віку і старий кінь Смяловського. В одну лінію із стайнею стояла стодола, за стодолою — тік і другий город, на якому сіяли звичайно коноплю. Проти стодоли — комора, за коморою кошниця на кукурудзу. В одному куті пасіки стебник для зимівлі бджіл, в другому, під грубезним дубом, невеличка дерев'яна хатка пасічника з віконечком у ліс і дверима на пасіку, що називалась будкою. Оцю будку і облюбували собі дідові сини для житла під час вакацій. В ній і застали їх племінники Микола й Євген.
Хлопці були зустрінуті радісними окриками, які швидко змінились здивуванням і смутком. Дядьки просили хлопців докладно розповісти все, що ті знали про війну.