Зітхнув радісно.
.— А ти? — заглянув у вічі Орисі,
І я чекаю,8^ вимовила тихенько, але в голосі її чоловік не відчув твердості.
— Ти батька пам'ятаєш? — добивався правди, йому хотілося почути, що дитина тужить за батьком, чекає його, як і мати.
Дівчинка мовчала.
— Не пам'ятаєш? — спитав удруге. Сказала, що трохи пам'ятає.
— Певне, на руках тебе носив? Зраділа.
— Носив.
— Який же він? — спитав, уважно придивляючись до дівчинки. Питання було надто складне, щоб на нього відразу відповісти, але дівчинка знайшла відповідь.
— На фотокарточці бачила. Є на ній тато, мама і я. Івасика ще не було, а я маленька, така смішна, зараз сама себе не впізнала б,— помовчала хвилинку, а потім: — Чого ви тут сидите? Чому не йдете до хати? Холодно.
— Я вже сказав, що не маю хати.
— То йдіть до нас,— повторила радісно.
— Боюся,— сказав чоловік.— Може, мама не впустить такого безногого.
— Впустить. Вона вчора казала, щоб я вас привела, хотіла спитати, чи не чули ви що про тата.
Чоловік хотів сказати цій милій рідній дитині, хто він, але стримався.
— Зайду до вас обов'язково,— промовив, заспокоївшись.
— Дорогу знайдете? — спитала Орися.
— Допитаюся, доню.
— А чому ви мене весь час називаєте донею? Хіба я ваша доня? — хитро примружилася дівчинка.
— Я усіх малих дівчаток так називаю,— знайшов відповідь.— Може, сама мене відведеш до свого дому? — сказав, схвильований питанням дитини.
— Ой, мені в школу пора,— заперечила Орися.— Я і так вже запізнилася. Буде мені!
— То біжи. Я ще трохи посиджу і піду. Повернувшись зі школи, Орися застала в хаті таку
картину: за столом сидів чоловік, не подібний до того незнайомця, а чисто вимитий, без бороди і без чорних окулярів. З-за столу, накритого обрусом, не видно було дерев'яної ноги... Орися стала в дверях, здивована.
Не впізнала? промовив усміхаючись чоловік. По голосу впізнала, але не сказала цього. Чогось такого вона не сподівалася. Симпатії до того бідного, самотнього чоловіка в окулярах були, мабуть, більші. Зараз вона трохи розчарувалася.
— Це твій тато, Орисю, привітайся,— сказала мати. А сама весела, щаслива, прибралася як на свято і хустину вбрала святкову.
Орися немов прикипіла до місця.
— Який це тато? — спитала по хвилині, все ще не відходячи од дверей, щоб була змога втекти, якщо щось буде не по її.
— Твій рідний, твій.
— Той, що на фотографії? — перепитала дівчинка.
— Та той самий, той, що тебе на руках носив. Він один у нас— Вона взяла дочку за руку і підвела до столу. Дівчинка пішла, злегка опираючись.
— А чому ви не призналися вранці, що .ви мій тато? — спитала Орися, все ще не підходячи.
— Думав, що, може, в тебе є другий тато,— відповів ие зовсім удало.
Орися знала з оповідань, що є другі тати. Ось і подруга, що сидить з нею на одній парті, має другого батька, бо перший загинув на війні. Але подруга не хоче другого татом звати.
— Ходи, ходи до мене, я твій перший батько, а ти моя перша доня.
До приходу Орисі Іван розповів дружині все про себе: як жив без неї, як тужив, скільки разів брав участь у боях, як в останньому його, пораненого, забрали з поля американські санітари.
— Коли я, поранений, опритомнів, зрозумів, що опинився в якомусь не нашому лазареті, бо розмовляють тут по-чужому. Подумав, що в німецькому і тут мені кінець. Та виявилося, що шпиталь американський — ніби союзницький. Полегшало трохи на душі. Значить, є ще надія вижити. А так хотілося вижити! Перемога вже близько, поговорювали про капітуляцію німців... Ні, міркую собі, мушу ще побачити жінку, дитину, рідне село, мушу!
Марія з ніжною любов'ю дивилася на чоловіка. Уявляла собі все те, про що він розповідав. Бачила, як ішов за танком у наступ, як лежав напівмертвий на полі бою...
Оповідач тим часом запалив цигарку і продовжував свою сумну оповідь:
— Рану в грудях залікували швидко. Куля пройшла наскрізь, не зачепивши, на щастя, легенів і серця. Гірше було з ногою... Не хотіла гоїтися. Коли я приходив до пам'яті, якісь люди у білих халатах випитували мене, чи не поїхав би я до Америки? Не добившись від мене ствердної відповіді, вони перестали звертати на мене увагу. Рана гнила. Мені загрожувала смерть. Тоді я зчинив крик, що в Радянському Союзі лікарі однаково лікують і своїх, і ворогів. Це їм ще більше не сподобалося. Назвали мене більшовиком і відрізали ногу. Не знаю, що було б далі зі мною? Але одного разу зайшла в лазарет наша радянська комісія — кілька лікарів і вищих офіцерів. Вони розшукували своїх громадян. Я зголосився, і мене відразу перевели в Східний Берлін, у радянський шпиталь. Довго ще гоїлася моя рана, бо запустили її союзники, але свої лікарі таки вигоїли, і ось я з вами. Правда, без ноги, але голова і руки є, і це головне. Мені все одно вже не танцювати. Я і молодим танцювати не любив.
Останні слова він намагався проказати якось трохи веселіше, та ні йому, ні жінці не було весело. В сумних очах Марії бриніли сльози.
— Скажи,— почав уже зовсім іншим тоном,— чого ти плачеш? Чи того, що я без ноги, багато натерпівся і тобі жаль мене, чи себе тобі шкода, що доведеться свій вік занапастити з калікою. Скажи правду.
Глянув на дружину, а в неї враз висохли сльози, брови стрілами збіглися докупи, лице зблідло.
Вона здивовано глянула в очі чоловікові, збентежена його несподіваним і безглуздим запитанням.
— Ти що? — ледве протиснулося їй крізь горло.— Як ти міг таке сказати? Я тебе стільки чекала, а ти?.. Ех, Іване, Іване...
Вона відвернулась і відійшла до дверей, а він почав .виходити з-за столу і, вистукуючи дерев'яною ногою по підлозі, пошкандибав за нею.
— Пробач мені, рідна, пробач, кохана. Я сказав не подумавши. Я і сам не знаю, як це вийшло, що, побачивши твої сльози, таке прийшло на думку. Пробач.
Марія побачила, що сам він мало не плаче, і серце "м'якло.
— Ти для мене не гіршим став,—промовила вже спокійно.— Ти ногу втратив на війні, а не у бійці йняних. Ти герой. Я тебе ще більше люблю.
Сказала і затулила лице кінцями хустини — засоромилася свого признання.
— Чого ти, мила?
Не промовила ні слова...
— Ми починаємо нове життя,— почав Іван.— Як молодожони,—додав, а по хвилині: — Ходи ближче.
Він цілував її очі, що знову звогчіли від радості, тулив до себе.
За вікном вечоріло. Осінній день добігав до краю. Вітер кидав у вікно жмені обледенілого дощу і снігу, а в серцях двох людей, що зустрілися після тривалої розлуки, розцвітала весна.