Вони не уважають, що важко
потомились, поблідли від сидні в душній хаті за марудною роботою, що в хаті тхне фарбою та клеєм, аж дихати важко, — їм нема часу на це уважати. Аби робота йшла хутко, аби їм більше зробити, бо яка робота, така й плата! Та якби ж так, а то плата ще й менша від роботи. А он біля дівчат походжає найстарша робітниця, вона наставлена, щоб глядіти, аби хто чого не зіпсував чи не вкрав, аби робота йшла сквапно та справно,— треба статкувати.
В кінці стола дві дівчини, схилившись над роботою, стиха розмовляють, бо найстарша далеко, не почує.
— Ой, серце Катрусю,— говорить одна, вправляючи дріт в зелений листок,— ой, як мені хочеться їсти, просто аж руки трясуться!
Тож-то від самісінького ранку нічого не їла! Прийшла я сьогодні пізно на роботу,— і сама не знаю, як се я так спізнилась! Та от, мене не пустили обідати, та ще й кажуть, що не заплатять за сей день нічого. Нащо, мовляв, спізнюєшся! Ой, біда, та й годі...
— Правда, що біда,— відповіла друга дівчина,— а от я, то вже ніколи не спізнюся на роботу, хіба що вже...
Ой, мені лишенько,— скрикнула раптом і оглянулась на той куток хати, де була найстарша.
— Що тобі, Катрусю? — запитала товаришка.
— Цить, цить, а то ще почує. Ой лихо, що я наробила,— та я ж миску з фарбою перекинула, скільки шмаття поплямила! Що ж мені тепер буде? Пропала моя плата. Мовчи, серденько, нікому не кажи, може, воно так минеться !
Але найстарша побачила, що там в кінці стола щось не гаразд, і вже біжить до дівчат.
— А що тут уже накоїли? Га!..— гукнула вона, та так грізно та голосно, що Павлусь аж затремтів.
— Ой, Леліє,— скрикнув він,— неси мене звідси, я не хочу тут бути. Тут погано, бридко, страшно. Лелія миттю спустилась на землю.
— Може, хочеш знову на квітки подивитися, на ті, що у вікні виставлені? — спитала вона.
— Ні, ні, не хочу, я зовсім тут не хочу бути, в цьому місті, не треба мені цих бридких квіток, я хочу додому, до мами!
— Ну добре, додому, то й додому, а от тільки я ще хотіла би полинути до своєї молодшої сестриці, що росте у селянки в садочку,— як-то вона там мається!
— Мені, Леліє, вже не хотілось би нікуди летіти, але, як вже ти так хочеш... Тільки не будьмо там довго!
— Ні, ми туди ненадовго.
Лелія полинула швидко, швидко. Павлусь бачив, як миготіло світло по вулицях міських у нього під ногами, як поспішалась та метушилась юрба людей... Хвилиночка — мить — і вже зникло місто. Здається, хутко летіли, однак Павлусь
побачив, що вже день займається і світло рожеве ранньої зорі бореться з блакитним світлом місяця. Лелія тихо спускається додолу біля якоїсь маленької, низенької похилої хатинки. А се ж хатина знайомої дівчини Мар'яни,— Павлусь зараз пізнав. Се ж його рідне село, а дівчина — їх сусідка.
Павлусь не раз у неї бував. Он і грядочка з квітками — така малесенька, а чого там тільки нема: і чорнобривці, і тоя, і любисток, і рута, й канупер, і м'ята кучерява, ще й повної рожі кущик невеличкий, та все те барвінком хрещатим обплетено.
Посередині росте біла лелія.
Видко, що господиня за лелію дбає, — обполола чистенько, ще й прутиками обтикала для захисту. А лелія ж то розцвілася,— напрочуд!
Онде ж і господиня сама, вона походжає поміж квітками, Мар'яна-дівчина, а за нею ходить її братик, білоголовий хлопчина, і носить збан з водою, Мар'яна показує йому, де поливати, а він поливає. Могла би вона й сама теє зробити, та знає, яка то утіха для малого брата, коли вона дозволить йому помагати.
— Слухай, Івасю,— озвалася Мар'яна до брата,— ти ж добре полий оцю білу квітку. Вона зветься лелія — знаєш? Її треба добре поливати, бо вона недавно пересаджена, то треба, щоби прийнялась. Та тільки ти помалу, щоби не зломив часом. Або дай, краще я сама поллю!
Івась не хотів було дати збанка, але Мар'яна таки полила сама свою дорогу квітку.
— А правда, Івасику, чи моя лелія хороше пахне? Правда, хороше?
— А невже ж ні! — мовив хлопчик, нахиляючись обережно над квіткою.— Вона краще пахне за всі квітки.
— Ото ж то,— втішно сказала Мар'яна,— отже слухай, Івасику, я от зараз піду на роботу, як поснідаємо, а ти тут наглядай, щоби кури в квітках не греблися та щоби хлопці часом не зламали моєї лелії. Будеш глядіти?
— Буду.
— Ну, то добре ж, як будеш глядіти, то я тобі яке пуделочко або цукру від панів принесу, а як не глядітимеш, то буду гніватися на тебе, бо ти знаєш, яка то квітка! Як цю зломлять, то де я другу дістану?
— Добре, добре, буду глядіти. Мар'яна з братом, розмовляючи, пішли в хату снідати. Тоді Лелія з Павлусем
приступили до білої лелії.
— Здорова, люба сестрице Леліє,— забриніла вона, вгледівши їх,— де ти літала, де ти бувала? Чи моїх сестричок не видала?
— Видала, видала і про тебе розпитала.
— Як же вони маються, мої сестриці, мої любі жалібниці? Чи згадують про сестру молоденьку, про лелію біленьку?
— Згадують, згадують, щодня плачуть по тобі.
— Нехай же не плачуть, нехай не ридають, тільки нехай добрим словом спогадають. Я ж тут маю таку вигоду, як ще не мала зроду. Що мені в дівчини краще, ніж у княгині, мені в цій квітниці краще, ніж цариці,— красую, пишаю, лишенька не знаю! Моя люба Мар'яночка краща мені, як сестричка,— як на неї подивлюся, мов до сонечка всміхнуся. А дівчинонька Мар'яна щовечора і щорана мене підливає, поле, доглядає. Ще сонце не сходить, а вже моя господиня з хати виходить. Вийде, моє серце, ухопить відерце, біжить до криниці,
набере водиці, щоби було чим поливати квіточки в квітниці. Як нас поливає, то кожного ранку співає веснянку:
А в тому саду чисто, метяно,
ще й хрещатим барвіночком
дрібно плетяно.
Бринить голосочок, як срібний дзвіночок, по садочку лунає, та вже й соловейко, що співа раненько, так співати не здолає. Пісня до роботи додає охоти, а Мар'яні вдень не до гуляння,— на роботі з ранку до смеркання.
На чужому полі ніжки натомила, на чужій роботі ручки натрудила, на чужих городах цілий день полола, бур'яном колючим руки поколола. Ой то ж натомилась, як прийшла додому, то аж похилилась. Стала приступать їй до серця досада...
Глянула на мене: "Ти ж моя відрада! Ой, ти ж моя мила, лелієчко біла, як же цвітеш пишно, як я подивлюся, так мені з тебе втішно! Я ж то тебе, квіточко мила, за свою працю заслужила, на свою долю посадила, — рости ж, леліє, розкішна, красна, щоб була моя доленька щасна".
Лелія слухала та всміхалася радісно, так-то вже вона раділа, що її сестриця така щаслива і така мила своїй господині.
Приступила вона до сестри, торкнула її своєю квіткою, що мала в руках, і промовила:
— Рости ж, леліє, розкішна, красна, щоби була доля щасна!
Раптом та молоденька лелія виросла висока, висока, квітки на ній дивно розцвіталися і спалахнули світлом сріблясто-рожевим, на листі засвітилася діамантова роса і різними барвами замиготіла, заграла і зникла.
Павлусь глянув, аж він у своїй кімнатці, лежить на ліжку.
— Леліє! — скрикнув він.— Я ще не хочу додому, я хочу знову у той садочок, неси мене!
Лелія стояла перед ним рожева, мов хмарка на сході сонця.
— Ні, любий,— мовила,— нехай іншим разом, на сей раз досить, мені ніколи, ще маю багато роботи. Он вже день. Прощай, будь здоров!
Лелія торкнула квіткою, потім нахилилася, поцілувала, кивнула голівкою і зникла. Павлусь простяг до неї руки, хотів голосно гукнути і... прокинувся.
Дивиться, аж сонячний теплий промінь падає просто йому в очі, а над ним стоїть його мама і цілує його в чоло, промовляючи:
— А ти вже встав, прокинувся! Моя люба дитино! Ну, як же маєшся?
— Добре! — відповів Павлусь, обнімаючи її,— зовсім добре... А знаєш, мамочко, який мені гарний сон приснився? Мені снилася Лелія.