1
В господі панства Турковських чималий рух сьогодні. Оце тільки задля обідньої години трохи втихомирилось, хоч і не зовсім, – у сусідній кімнаті чистять підлогу, і через те там панує чималий шарварок. Та й у тій кімнаті, де обідають пани, теж нелад: сюди знесені деякі стільці, старі навіски та різні дріб'язки. Потрави подаються нашвидку, абияк, бо слуги не мають часу, то за прибиранням, то за іншими клопотами. Пан сидить трохи понурий, однак нічого не каже, не свариться за те безладдя, бо знає, що тепер справді не час вигадувати вигадок: адже сьогодні у них "вечір", – має бути великий збір гостей, та ще яких гостей! Вже ж треба господиням господу причепурити.
Пані та обидві панночки, дочки, зовсім мало вважають на обід; та не який там той обід: собі картофльова юшечка та якась там печеня, не конечне дбано за той обід. Воно-то в кухні порання чимало сьогодні: печуть, варять, смажать, та все то не на обід, а на вечерю. Ох, та вечеря ще завдасть клопоту господині! Пані схоплюється не раз посеред обіду та біжить у пекарню довідатись до чого.
– Ах, коли б мені не зіпсувались тістечка! Що я тоді робитиму? – клопочеться пані.
– Ну що ж, пошлеш купити, – відрікає пан байдуже.
– Ет, тії куповані вже всім обридли! Ні, краще піду нагляну, а то там справді попсують.
– Та ти б уже перше скінчила обід, чи що.
– А, що там обід! – і пані зникла.
– Хоч би ти, Софійко, помогла мамі справлятись, а то вона зовсім з ніг збилась сьогодні, – каже пан старшій дочці.
– Ох, татку, я сама тепер так не маю часу! Та й що там я можу помогти? Я на тому зовсім не знаюся!
Але панночка, говорячи се, не зовсім правду казала, бо перше всього не через те не хотіла вона йти до кухні, що не мала часу (час би ще знайшовся), але хто ж може вимагати від вродливої, тендітної панночки, щоб вона перед таким вечором ішла смалити своє личенько та рученята в пекарні? Одначе й не зовсім неправду сказала, бо справді не мала вільного часу: не розміркувала ж іще одної дуже пильної справи: досі не зважила, яку сукню має надіти увечері – чи блакитну, чи кремову? Блакитна сукня дуже зграбненько пошита і, здається, їй до лиця, але кремова по свіжішій моді зроблена, і Софії здається, що вона має в тій сукні "поетичніший" вигляд.
– Надю! Чи пішов Павлусь до столярні довідатись про канапку? – спитала Софія в молодшої сестри.
– Адже бачиш, що Павлуся нема за столом…
– Чом се її не несуть! От іще й не поспіє вона сьогодні на вечір. І що було раніш казати її зробить?
– Та чого ж ти так журишся? – розважав Софію батько. – Ще до вечора далеко.
– "До вечора далеко!" То що ж? Власне й треба, щоб її раніш принесли, а то ще так буде, що канапку в одні двері нестимуть, а гості в другі йтимуть. Та що вже там!.. Пізно розпочали теє все, то пізно й буде.
- Леся Українка — Зимова ніч на чужині
- Леся Українка — Мій шлях
- Леся Українка — Прощання
- Ще 204 твори →
– А я б на твоєму місці уже б мовчала, – обізвалась Надя, – через твою канапку (потрібна вона дуже!) тепер у хаті холоднеча така, що аж руки подубіли: мама казала, що мало дров купила, бо дуже багато грошей стратила на тую канапку.
– От тобі й маєш! – покликнула Софія. – А як же буде сьогодні? Гості теж будуть мерзнути, чи що?
– Ну, вже ж для гостей напалять! – відказав пан Турковський.
– А завтра будемо зубами цокотіти! – вкинула прикро Надя.
Хтозна, до чого дійшла б тая розмова у двох сестер, якби не надійшла мати з кухні. Вглядівши матір, Надя змовкла, не змінила, однак, зухвалого виразу лиця. Софія, ображена, закусила губку і зсунула темні брови; встала, підійшла до вікна і почала виглядати, чи не йде Павлусь від столяра.
– Іде, іде! – і Софія побігла братові назустріч. – Ну, що? як? Що вони тобі казали? – Готова? принесуть? швидко?
– Та пожди, пожди! не даєш і слова сказать! Мамо, дайте мені, на милість бога, їсти! – говорив, роздягаючись, молодий хлопець.
– Ах, який-бо ти, Павлусю! – защебетала знов Софія. – Кажи-бо вже скоріш! готова?
– Та… не знаю… я її не бачив, – відказав Павлусь, уже сидячи за столом і з великим смаком заїдаючи картофльову юшечку, трохи застиглу.
– От тобі й маєш: "Не знаю"! Добре сказано! Пощо ж ти ходив, коли так? – приступала до нього Софія.
– Та стій-бо. Я прийшов, – хазяїна не було вдома.
– Ну, а ти і пішов?! – перебила Софія.
– Я сів і почав дожидати хазяїна. Лихо його знає, куди він подівся. Прийшов хазяїн, я зараз і спитав у нього, чи готова канапка? Він мені сказав, що забувсь, про яку я канапку говорю…
– Як забув? Се що таке?!
– Ну, так він сказав. Потім сказав, що згадав, яка то канапка, тільки не знає, чи вона готова. Потім пішов подивився, вийшов і сказав мені: "У половині восьмої увечері вам принесуть канапку".
– А багато ж там треба кінчать? – спитала мати.
– Та я не знаю.
– То чом же ти не спитав у нього?
– Що ж там я мав питать, він же сказав: "принесуть", ну, то чого ж! Мамо, нема ще юшки?
– Нема.
– Мамо, ну що ж то буде? А як вони не принесуть у половині восьмої? – розпачливо питала у матері Софія. – Тії майстри завжди тільки дурять… – їй в голосі бриніла досада, навіть сльози.
– Та чого ж ти, справді, Софійко, в таку безнадійність вдаєшся? А може, й не одурять, – розважала дочку пані Турковська. – От іди лишень вбиратись, бо вже пора, – поки се та те, а воно вже й не дуже рано.
– Ох, не рано! – зітхнула Софія…
– Та йди вже, йди! – мовила мати.
Софія пішла.
– А мені пора одягатись? – спитала Надя.
– Тобі?.. та… як хочеш. Або пожди, ще поспієш! От пішла б помогла Марії фортеп'яно витирати, а то вона не дуже тямить, то щоб чого не зіпсувала.
Надя з великою неохотою пішла до салону. За кілька хвилин було чути, як вона била по клавішах і тріпала стиркою по струнах фортеп'яно.
Софія тим часом уже вбиралась у своїй кімнаті. Вона стояла перед великим свічадом і кінчала причісування: злотисті кучері були вже врихтовані, майстерно-зальотно підшпилені над чолом і притримані гребінцем-діадемою; скілька кучерів на плечі недбало спускалось. Ох, всі ті кучері завдали панні Софії немало роботи! Ще й тепер вона не зовсім певна, чи так вони лежать, як би слід. Вона граціозно схиляє своє кругленьке свіже личко, поетично-невинний усміх грає на рожевих устах, блакитні очиці трошки скоса, трошки немов здивовано, наївно дивляться в свічадо. Так, так, сії кучерики над чолом бездоганні.
Софія ще раз дивиться в свічадо, очиці блиснули огнем утіхи, і вона тихо відступила від зеркала, не зміняючи пози і виразу лиця. В сю хвилину увійшла Надя, швидко, скоса поглянула на сестру й почала мовчки собі вбиратись.
А Софія все поралась; вона покладала велику увагу на свій туалет сьогодні. Адже сього вечора має бути у них сам князь, господар того дому, що ним управляє її батько. Чи ж не варто подумати о собі?
От Софія вже і вбрана. Знов стоїть вона перед свічадом, поправляючи на собі зграбненьку кремову сукню. "Як то багато значить, коли сукня зроблена у доброї модистки, не то що у якої-небудь нещасної швачки або, крий боже, вдома!" – думав Софія.
Софія не дуже висока, ще б трошки, і її можна було б назвати навіть низькою, – тим вона тримається завжди просто і ходить на високих корках. Вона не зовсім рада з свого зросту, – їй хотілось би бути трохи вище. Зате вона дуже зграбна, а своїми рученятками навіть дуже втішається, дарма що Надя називає їх котлетками.
От обидві сестри виходять з своєї кімнати, щоб показатись матері. Вони стоять поруч: на старшій сукня штучна, ясної барви, старанно добрана до лиця; на меншій убрання не конечне свіже, якоїсь міньонної барви, либонь, перешите з маминої сукні, та й пошите не дуже зграбно: трохи коротке (се дуже дражнить Надю!) і якогось дитячого крою; не видно, щоб те убрання шилось у дорогої модистки.
Пані Турковська, вглядівши дочок, підійшла зараз до Софії й почала її оглядати з поважним видом і критичним, дуже пильним поглядом.
– Ти б, Софійко, наділа на шию рожеву синельку: треба, щоб у твоєму убранні було щось рожеве, а то трохи вже одностайно виходить. Пожди: я тобі ще принесу нову брошку… Так буде добре. Ти сьогодні гарненько причесана, тільки – Надю, принеси лишень гребінця! – і пані Турковська почала поправлять на чолі Софії дрібно фризовану гривку.
Потім, оглянувши Софію ще раз, вона поглянула на Надю.
– Нічого собі. Добре. От тільки – нащо то завжди настрембичувать теє волосся? Наче така вже доросла особа! До чого то дівчині в тринадцять літ такі куафюри?!
– Мені, здається, вже чотирнадцять! – мовила Надя ображено.
– Ну, нічого, нічого там сперечатись. Іди причешись гладенько.
Надя пішла надувшись.
– Слухай-но, Софійко: як тобі здається моя наколка? Не спортила її швачка?
– Ні, нічого; і вона вам, мамочко, дуже до лиця!
– Ну, що там вже мені добирати до лиця! Я так тільки питаю, чи варто купувати у тому магазині.
Пані скінчила свій туалет.
– Слухай, Софійко, – обізвалась пані Турковська знов до дочки, – я піду в свою хату та трошки там поприбираю; а то ті панії завжди ходять по всіх хатах. Я б тобі радила трохи і в твоїй прибрати. Поклич Марію.
– Добре.
Софія увійшла в свою хату. Наді вже не було там. Давши трохи лад, Софія сіла й замислилась: "Який то буде сей вечір? Мама казала, що князь обіцяв прибути… Кажуть, він старий, той князь… А яка в нього карета гарна! Я бачила, як він їхав раз вулицею… Він дуже багатий. Татко казав, що в нього, опріч будинку, єсть ще й маєток десь там… Багатий!.. О, добре бути багатим!.." Софія глибоко задумалась. Вона навіть не чула, як принесли канапку.
Канапка вже стояла в салоні, – новісінька, модного фасону, оббита рожевим атласом. Отже, Надя, що була на той час у салоні, власне, ще хотіла випробувати пруткість пружин, – сиділа на канапці і гойдалася, здіймаючи руки та весело всміхаючись.
Якраз у ту хвилину увійшла Софія, глянула і руками сплеснула.
– Ну, скажіть, на милість бога, що се ще таке? – покликнула вона до Наді. – Тільки що принесли канапку, а вона вже й розсілася!
– Чого ж ти розкричалася? Що я зроблю твоїй канапці? Золота вона, чи що?
– Золота чи ні, а псувати нової речі я не позволю!
– Заспокойся, прошу тебе! От, не бачила твоєї канапки! Думаєш, як уже твоя канапка…
– Авжеж моя, звичайно, не твоя.
– Ну, добре, добре, втішайся собі нею, а я на неї й дивитись не хочу!
І Надя, розгнівана, вийшла з салону, гримнувши дверима.
Софія зосталась сама і любувалася новою канапкою.