"Грище таки буде,— подумала дівчина.— Це Стрибо-
жі внуки кружляють... кружляють, як беркути, над пралісом... кружляють у хмарах і лише нехотячи зачіпають крилами голови найвищих дерев. І тоді вилунюється з верховіття протяжний свист. Так і поясню батькові".
У хижі смеркалось, і Любана запалила скіпку.
Стрибожі онуки цибали галявинами й заростями, мов хмільні гості з чужих земель на галицькому Підгородді: нікого не минали. Брали вони тиса за плечі, термосили і струшували з пагілля сніг; реготали сороміцько з голих беріз, боляче пощипуючи їх біле тіло, і скубли роз-
пущені коси; били вітри крилами в груди дубів; доокруж молодої смерічки, граючись, насипали сніговий вал, і вона тіпалася в сипучому білому піску, як підбита птаха. Вітри найняли галасливих скоморохів, і вже не один, не два, не десять, а цілі сотні крикливих ріжків, труб, сопілок, схованих у дуплах, у щілинах спорохнявілих пнів, у густому плетиві хмелю і дикого винограду, наповнювали праліс свистом, ревом, калатанням.
Дерева прокидалися поволі, солодкий сон під білою периною. Дуби потягувались, як мужі, спросоння, хрумтіли їх віти, немов розпещені на лежанці кістки. На грудях дубів, як пластинки лат, дзвонило лите з черленої міді листя. Смереки позіхали, перешіптуючись... шепіт поплив лісом, як хвиля на ріці. Осики дрібно трепетали; чи боялись осики льодового подиху вітрів, чи трусила їх дівоча нетерплячка перед танцем?
А лісові музики не вгавали:
— Ух!.. Ух!.. До танцю, дерева, до танцю! Раз живемо на цьому світі.
Першою не витримала лісова юнь — дубові сини і березові доньки: "Гей, у коло, гей!"
Хтось з них тріщав, хтось гнувся, хтось ламався навпіл і вмирав. Та хіба в лісі жаліють кволих і слабосилих?
Слідом за дітлахами рушили в танок дуби; дуби по-боярськи побралися за руки, хитнулися вправо-вліво, вперед-назад, Стрибожі внуки додавали охоти, і дуби хміліли...
Добрий приклад, як вогонь у соломі. Ось вдарили закаблуками стрункі буки і дзвінкі тиси, ось гойднулися в танці смереки. На праліс западала ніч, дерева не помічали пітьми, дерева стогнали у захваті.
Хижа потріскувала в підвалинах, мов^и рвалися жили, що в'язали її з землею.
Дрімота заколисувала Бояна і Любану:
— Спіть, людове, до ранку. Спіть...
І, мабуть, заснули б, якби поблизу не озвалися сіроманці.
— У-у-у-у!!!
Вовки вили і в цьому і в тому кінці пралісу, вили поодинці й хором, виття заморожувало кров і навівало сум. Здавалося, що вони скаржились своєму вовчому богові Полі-суну на злиденне життя в зимовому пралісі. Та що міг порадити братії бог Полісун? Натравити їх на обори смердів? Вовки і без божої поради щоночі пробували поживитися вівцями, що так звабно пахли за дубовими дверима. Траплялося, їм щастило, і вівці конали у зубатих пащах. Але пир випадав зрідка, частіше діти Полісунові мусили відступати до лісу: в ратаїв люті собаки, гострі вила і рогатини.
Цієї ночі Полісун пожертвував сіроманцям двох людей, які блукали пралісом. Люди ще вранці звернули з санного шляху під Тисменицею. Один з необачних подорожніх був плечистий муж похилого віку, який кульгав на праву ногу. Його важкий руський меч, що висів при боці, глибо* кою борозною краяв сніг. Муж опирався на спис і зичним голосом підбадьорював супутника — молодого молодця.
Вовки спали в гущаках, очікуючи ночі. Полісун же не спускав з подорожніх ока. Деякий час люди брели снігами рівно, немовби тримались уявної лінії польоту стріли. Коли ж праліс обступив їх гуртно, до них підкрався Блуд. Старий хитрун водив мандрівників колами, туманив голови, поки кульгавий муж не забідкався:
— Лихо, Йванку, втрапили ми на Блудову стезю. їм треба було перепочити, видобути кресалом вогню,
обігрітися, але кульгавий муж нетерпеливився:
— Пахне димом, Іванку. Десь поблизу людське житло, займанка.
Боянова хижа, справді, була майже поруч, але Блуд, лісовий біс, що вмів замотеличити людину і між чотирма смереками, знову водив подорожніх колами, люди потопали в заметах, марнуючи силу. Тим часом розгулялися Стрибожі внуки, усе перемішалось, небо і земля... І в цю якраз пору Полісун засурмив збір.
Стрибожі внуки дразнили вовків людським потом; оскаженілі від голоду звірі билися в переметах, гуртувалися в тічки і знову розбігалися поодинці. Тільки потім, коли завірюха ослабла, Полісунові сини натрапили на слід.
Сіроманці взагалі бояться людського духу, досвід поколінь, вкраплений у кров, підказував: двоногі сильні і хитрі, їх мечі гостросічні, рогатини б'ють у саме серце, рідко який сіроманець у борні з людиною виходить переможцем. Проте голод був сильнішим од перестороги крові, вовки кружляли навколо людей... люди вже ледве повзли: сніги випили з них силу.
Вовчий обруч звужувався.
Подорожні, пізно помітивши небезпеку, стали плечи-
ма до стовбура віковічного дуба, кульгавий муж вихопив меч, отрок ощетинився списом. Ногами вросли в дубове коріння.
— Хай спробують нас узяти,— говорив муж. Він підбадьорював себе й отрока, хоч у душі каявся, що необачно рішився правцювати через тисменицький праліс, піддавшись жаданню швидше потрапити у рідні, давно не бачені Братишани. Отрок рахував зелені вогники за кущами... і не міг їх порахувати.
Тим часом темрява густішала, вовки взяли людей в облогу, але жоден не зважувався напасти першим. Врешті, вожак, спонуканий голодом, виплигнув з гурту. Людський дух зачемеричив памороки, він метнувся наосліп, клацнувши зубами, і впав, поранений мечем.
Тоді Полісун .послав другого. Цей теж упав. Тоді третього... четвертого... п'ятого.
Бог Полісун гнівався.
Свіжа кров кликала до помсти, сіроманці забули про обережність, їжа, вимріяна і бажана, пахтіла поруч. І бог Полісун посилав на смерть шостого... сьомого... А якби спробувати гуртом, га? Бо людина з мечем поодинці перерубає усіх. Ну, братове, спільно, тічкою, ну! Меч не встигне падати на ваші хребти... сьогодні повечеряємо ситно.
Вовки злітали в повітря, як крилаті птахи, з пащек бризкала піна, меч плавав у крові, і меч рубав, колов, ранив. Сіроманці вили, скавуліли, гарчали, сказ засліпив їм очі, вони кусали один одного, гризли, задні натискали на передніх. Під дубом клекотів лемент і храп. Тіла звивалися, переплітались, пашіли смородом. Отрокові здавалося, що не витримає нерівного герцю, впаде у вовчу хвилю. Та пам'ятав: падати не має права, його спис — велика поміч мечеві Бавила.
Вавило ж покрикував:
— Тримайся ж, Іванку! Від дуба ні на крок. Іванко тримався, але сила в'янула, слабли руки також
у Вавила. А Полісун не шкодував крові своїх дітей, на місце обезсилених і поранених кидав у брань нових — праліс кишів вовчим братом.
Люди під дубом прагли хвилини перепочину, щоб бодай стерти з лиця піт і кров; вовки перепочину не давали, і у Вавила майнула думка, що Морена їх сьогодні не обмине. І в той момент, коли він перекидав меч з правої руки у ліву, два вовки, як з пороків жбурнені, плигнули на нього. Один вхопив зубами за рукав і стримав смертельний змах меча, другий, великий, як теля, лапами вдарив у груди. Вавило зовсім близько зобачив вовчу пащу, щось гостре, ікласте впилось йому в горло. Зразу перехопило дух, світ гойднувся... світ почервонів. Вавило з вовком упали долі. Лісом покотилося переможне виття. Іванко, не пам'ятаючи себе, з криком, повним розпуки і бажання перемогти, кинувся Вавилові на поміч... кинувся і періщив списом по вовчих хребтах, поров животи і спини, хижаки шматували одежу, кусали за ноги, а він бив, бив, бив...
І хто знає, чи Полісун врешті-решт змилосердився над своїми дітьми і наслав у їхні серця страх перед дзвінкоголосим двоногим, чи просто звірі не витримали юначого натиску, досить того, що вовча орда відхлинула, поповзла в кущі зализувати рани і поїдати трупи своїх побратимів. Іванко, скориставшись з передишки, нахилився над Вавилом. Той лежав обличчям униз і постогнував:
— Підійми мене... Дай меч...
Іванко посторцював Вавила, прислонив до дуба. Під Вавилом гнулися ноги, на голову падали дерева і чорне небо.
— Лізь, Іванку, на дуба,— хрипів.— Я тут сам... Юнак сердився: за кого муж Вавило його має?
— Лізь,— просив Вавило. — Я... — 3 горла хлинула кров, рука безсило випустила меч, він хитнувся і впав горілиць.
— Лізь... жити, Русине, мусиш... Бачиш, скільки на світі вовків... і у ромеїв... і на Русі.— Вавило мав багато чого сказати живим, але Морена не вділила ні хвилі життя, кістлявою рукою вийняла душу, і Вавило стих.
— Вавиле, Ва... — термосив мертвого отрок. Іванко не вірив у цю смерть, не міг повірити. Тисячі
небезпек щасливо обминули роба, якому волю дав Продром, і прийомного сина константинопольського золотаря Діонісія Івана Русина. Мандрівники держали путь у землю вітців своїх і пращурів. У дорозі траплялося різне, Вавило при потребі пускав у діло меч, інколи хитрість, інколи золоту монету. На них чатували болгарські гори і крутохвилі Дунай-ріки. Шлях стелився довгий — від великодня аж до сьогоднішньої ночі. Вони перетерпіли усі незгоди, бо у грудях зрілого мужа і зеленого отрока горіла велика любов до отчої землі. І після пережитого-вистражданого суджено вмерти отут, вдома, коли під підошвою чревія чуєш груди землі отців? Та ще як вмерти! Від вовчих зубів...
А мабуть, таки доведеться. Вавилова душа вже полетіла на суд божий, тепер Іванова черга, бо вовки, напевно, не покинуть місце, яке пахне трупом і кров'ю.
То, може, спробувати вихопитися на дуба? Правда, і там чатує Морена, мороз скує тіло, приголубить солодким сном.
Дуб-велетень, стовбура його не обіймеш, гілля високо — не досягнеш. Та спробувати треба. Марниця.
Сили в руках ні краплини. Коліна поранені. Лишилося одне — вмерти. Отрок намацав під ногами слизький од крові меч. Очікував сіроманців. Веретено часу оберталося ліниво, вовки не поспішали, нерви напружились струнами... струна раптово урвалась, і Йванко закричав:
— Рятуй-те-е-е!!!
III
Княжич Ярослав натягнув тугу тятиву... тятива подзвонювала тонко, як на гуслях струна, і, цілячись у волову шкуру, припнуту до двох дубчаків, пустив стрілу. Стріла фиркнула пером, жила тятиви боляче вдарила по тонкій рукавиці. Отрок прикусив губу. Не поцілив! Стріла впилась вістрям на добру п'яду від накресленого вуглиною кола. Котрийсь з гриднів, які оддалік стояли біля коней, зареготався.