І тепер пан отаман питається вас, бути нам чесними борцями, чи ватагою бунтовщиків? Я все сказав! — закінчив Гонтаренко свою промову.
— Ах, ось як? — здивувався Супоня. — Коли так, то я радо згоджуюся, але, все ж таки, в цій справі необхідно негайно поїнфурмувати робітників.
— Про це ми потім, — промовив Зелений, — а зараз мусимо кінчати.
Взявшись руками за шаблю, як в початку своєї промови, голосно спитався:
— Так чи згодні ви чесно й завзято послужити справі визволення Рідного Краю під єдиним прапором?
— Згодні! Згодні, тільки щоб наш, мужицький, порядок був! — голосно залунало в лісі.
— Чи всі так кажете? — знов спитався Зелений.
— Всі! Всі, тільки, піоб наше, мужицьке, право було! — загуло ще голоснійше.
— Присягніться, що ніхто з вас нічого иншого не буде бажати! — зняв з голови шапку Зелений.
Тисячі шапок метнулося в гору і голосне — "присягаємо!" — затрясло деревами.
— Присягаюся й я, — твердим голосом проказав Зелений, — що до кінця свого життя буду для вас тим, чим був досі і ніколи на кепську раду з панами не піду!
— Слава нашому отаманові, слава! — розляглося навколо Зеленого, але він зробив знак рукою і все затихло.
— Тепер розійдіться та ладнуйтеся до походу. Як тільки заблисне світова зірниця, так і вирушимо. Підемо, хлопці, на Умань, тільки не всі разом. Трипільці підуть зі мною. Половчанці з Процем, Звенигородці з Ґонтаренком, Полтавці та Чернигівці з Супонею, а всіх инших поведе дядько Пилип.
Дядько Пилип, почувши своє імення, озирнувся навколо себе, чи ніхто часом не сміється, але всі були мовчазні й серйозні. Тоді він зрозумів, що на його долю випало не аби яке завдання і голоспо зітхнув. З хвилину в його голові крутилася думка попросититися в атамана, щоб той його "ослобонив", але, дивлячись на спокійно замислене лице отамана, ніяк не насмілявся турбувати його цим.
Повстанці швидко стали разходитися й готуватися в дорогу, а коло Зеленого залишилися — Супоня, Проць, Ґонтаренко та дядько Пилип.
— Значиться, як заблисне світова зірниця... — вражено шептав дядько Пилип, дивлячись на догоряюче огнище.
— Так, сказав Зелений. — Як тільки заблисне світова зірниця... А зараз, давайте, намітимо маршрут свого походу.
Вийняв з холяви скручену в рурку мапу Київщини і записну книжку і, нахилившись до огнища, щвидко став щось писати. Через де-кілько хвилин підвівся і сказав:
— Ну, товариші, запишіть собі в голові! Ви, Процю, за тиждень мусите бути коло Хвастівця і з'єдинитися з тамтешніми повстанцями. Ви, Ґонтаренко, за три дні мусите бути коло нашого Трипілля, де повинні підняти на ноги всіх, хто тільки може носити зброю. Ви, Супоня, йдіть до Володарки, де зараз знаходяться Соколовці. Ви, дядьку Пилипе, забірайте всю збірну ватагу і ведіть її в Мотовилівські ліси і сидіть там, заким я не пришлю за вами. Йдучи, не робіте нігде ніяких бешкетів і тримайтеся так, як би вас цілком не було. Що до мене, то я зі своїми Трипільцями піду просто на Умань і отаборюся в Трековім лісі, де й чекатиму звязку.
— Бррр-ум... бррр-ум... бррр-ум.. раз за разом залунали три гарматні вистріли.
— Б-бах... б-ах... — озвалося в лісі.
Слідом за цим в кущах зашелестіло і до вогнища прибіг малий повстанець. Заїкаючись, хотів щось сказати і не міг. Зелений і його товариші нетерпеливо чекали, заким він скаже, в чому річ, але хлопчина ніяк не міг спромогтися на це. Нарешті він росплакався і в той же час сказав:
— Переяславський дяк утік до червоних і веде їх сюди двома шляхами...
— Якими? поспішно спитався Зелений.
— Йдуть дорогою з Канева і від Дніпра...
— Ну, товариші, до діла і до побачення! — промовив Зелений, хапаючись за шаблю. — Забірайте своїх хлопців і йдіть, як сказано. А зі своїми Трипільцями я вже якось виберуся...
— Пане отамане! Пане отамане! — залеметували товариші. — Хіба-ж ми можемо вас покинути тут самого?!...
— Йдіть! — ще раз сказав Зелений. — Виконуйте своє завдання та не вірте, як будуть говорити, що мене вбито! Памятайте про Греків Ліс!
Взяв малого повстанця за плече і зник у пітьмі. З хвилину стояли нерухомо його товариші, а потім, не кажучи друг другу ні одного слова, схопилися й кинулися слідом за ним.
А ліс гомонів, стонав і скаржився...
3. "ОЙ. ГАЮ МІЙ, ГАЮ"...
Писали й запевняли: "Зеленого немає!.,." "Зеленого знищено!..." Про це оголошували спеціяльними плякатами з віршами і про це офіційно повідомляв ворожий штаб. Говорили, що начеб-то, в Каневськім лісі знищено весь повстанчий загін і вбито само Зеленого. І в той час, як це повідомлення передавалося з міста в місто, з польових просторів надходили инші вісти: там убито комісара, там знишено що найліпший червоний полк, а там цілий повіт збунтувався... Глухо гомоніли про це села і злякано прислухувалися до того гомону міста і, чим далі, тим частіще й голосніше згадувалося імення Зеленого, який мовляв "заводить мужицькі порядки..."
Вороги збіралися в своїх штабах і довго радилися між: собою. Після кождої паради, то в один бік, то в другий—виходив "у спішнім порядку", озброєний до зубів, новий полк Москалів, але то все було до нічого... За який небудь тиждень, приходили вісти, що їх повішено на придорожних вербах...
Отали висилатися на місця подій цілі дівізії і вони з криком та шумом приходили десятки й сотні верст чорноземними ґрунтами і нігде нікого, крім одних косарів на полях, не бачили. Але варто було якомусь полкові відокремитися і стати десь у селі на відпочинок, як в пітьмі весняної несподівано налітала зграя темних привидів і з криком — "хай живе отаман Зелений!" — немилосердно нищили всіх і так-же нагло зникали.
Кидались вороги на всі боки і вишукували ріжних засобів, аби заспоїти схвильовані маси і так не могли знайти ніякої ради. Змагалися між себою й дорікали друг другу за те, що в свій час нерозумно відкинули жадання Зеленого, аби були виборні селянські ради і постановлені на комісарські місця вибрані громадою люди. Жалкували, що не визнали за народом права його рідної мови і на скору руку складали й оголошували про це декрети, надіючись таким чином зміцнити під собою захитаний ґрунт. Розліплювали їх на парканах та стінах, поруч з наказами про "Всеобуч" і зголоднілі мешканці міста читали й озлоблепо перекидалися між собою уривчатими фразами: "Какая там может бить мова, когда хлеба нет на базарє?..."
А на міськіх базарах справді пустка стала, бо всі господарі, шо тільки мали на продаж, не схотіли його вести, а для инших так дороги но стало... Натомість втопталися стіжки між лісовими кущами, які провадили до числених загонів отамана Зеленого, який обсадив ними весь правий берег Дніпра, починаючи від Черкас і мало що не до самого Чорнобиля, і всю Київщину — від Звенигорода і аж до Радомишля. Звязав своїм звязком усіх ватажків, — Так, на Умань? — тихо промовив Супоня, визволившись від своїх дум.
— Завтра! — сказав Зелений, — Завтра, товаришу, попробуємо своїх сил... Лише не треба про це богато говорити і не треба сумніватися...
Супоня швидко схопив його за руку і міцно стиснув
— Хай Бог помагає!...
— Мусить! — сказав Зелений і в його очах блиснула ота сама блискавка. — А тепер ходімо до гурту...
Повернувся і швидко пішов до великого огнища, навколо якого стояли вози й сиділи люди.
"Що з ним сталося?" — думав Супоня, йдучи слідом за ним. І враз пригадав той час, як він стрінувся з ним у Київі, як німці виражали до "фатерлянду" свого ґонерала. Пригадав і подумав: "Але-ж він вже й тоді був на такий, як я!..."
Коло огнища тихо співали. Тепла весняна ніч тулилася між зеленими вітами і, здавалося, затаєно прислухалася. Палахтіло полумя, тріщали іскри і веселими роями летіли високо в гору, бажаючи досягти далеких і спокійних зірок. Затихли повстанці, тільки побачили між собою отамана свого. Якийсь сивий дідусь сидів і тихо перебіряв струнами бандури.
— Ого! Так ви з кобзарем, як справжні гайдамаки! — голосно й весело промовив Зелений.
— Я в Київі коло святої Софії "Ще не вмерла" грав і мене за те розстріляти хотіли, — сказав старий, підіймаючись з місця.
Зелений здивовано розглядав високу й струнну постать старого і вона здавалася йому знайомою. Дивлячись на довгий синій сурдут, білу бороду, високе чоло й сладенько зачісане назад сиве волосся, він пригадав, що бачив його не раз на Хрещатику з ґітарою в руках, як він співав романтичні московські романси і счудувався:
— А я навіть і не міг думати, що ви Українець!
— Я давно Українець, а тільки Українці не хотіли мені куска хліба дати... — сказав старий.
— Як то так? — почулися голоси зацікавлення.
— А так! Був колись співаком і осліп на своє нащастя... Довго сидів і крипився, а потім на вулицю пішов і був таким, як ви вже знаєте...
— Ну, а до нас як ви прийшли? — спитався Зелений.
— Так, як і всі! Почув, що вже терпець увірвався, то й не терпіти ж мені там самому, як я духом з вами..."
— Славно, діду, робите! Знайте, що Вкраїна вас не забуде! — сказав Зелений, беручи старого за вільну руку. — А поким-що сядайте та заграйте нам що не-будь такого, що згадалоб нам давнину й запалило наші серця тим огнем, якого ми тепер потребуємо...
Старий сів просто на землю, звів до неба незрячі очі і став перебірати струни. І в цім затаєнім перебіряню струн, в тім однозвучнім гомоні чулося щось не висловлене словами, — ніжне, чисте, як дитяча сльоза, яка падала на гостру стерню безмежно розгорнутих рідних ланів. І які-б не були сильні й запальні слова промовця вожда, але сильніща від них пісня поета, того поета-страдника-лицаря і вигнанця, що на чужині оплакує безталання своєї матері і вболіває її болями.
Бреніли струни кобзи під зручними й тонкими пальцями сліпого музики і глибоко зворушували, загартоване військовими негодами, чуле серце Зеленого.
Сидів на пеньочку, схиливши на груди голову, обпершись на свою шаблю, зачаровано слухав. — "Боже мій! — думав про себе. — Хіба-ж не є щастям положити душу свою за душу того народа, що витворив таку чарівну мельодію?!..."
Раптом підвівся й озирнувся навколо себе: Побачив тісне коло товаришів і побратимів. Стоїть Супоня з важким, як скеля, замисленим лицем, стоїть Проць з палаючими, як у Ґонти, огневими очами, стоїть Ґонтаренко з затислими зубами і з тремтючими сльозами на очах, стоїть і дядько Пилип на все готовий і терпелячий, стоять сотні й тисячі зачарованих лиць і всі вони належать йому і всіх він поведе туди, куди сам схоче.
І в мить, гармонійно вливаючись в бренькіт струн, забренів натхнений голос незрячого:
"Ой, гаю мій, гаю,
Та густий, непрогляну..."
Поважно, як слова молитви, попливли між столітніми дубами слова пісні.