Цей також пішов за його приміром.
– Ого! – кликнув Ґрегем – ось де ключ, що трапляє до найбільш замкненого в собі серця! Ніколи не розчаровує!
І дійсно. Незабаром були ми із нашими чабанами в найкращій згоді і вирозуміли із їх знаків та вигуків, що вони пасуть недалеко буйволи, що он там трохи вбік є хутір чи оселя й що вони проведуть нас туди. За якийсь час згорнувши шатро й зібравши усі наші речі поклали їх на буйволів й пустилися із чабанами в дорогу.
Дорогою старався Геріксон пояснити їм знаками, звідкіля ми тут узялися, вказуючи рукою то на небо то знова намагаючись зобразити їм вигляд нашого судна, та мабуть всі оті пояснення були даремні. Бо наші чабани на все те кивали головами, підсміхалися та не виявляли зрозуміння чи якогонебудь зацікавлення.
VI
Між тим зійшло сонце й зробився день. Всюди, де лиш кинути було оком, видко було прерію вкриту цією червонавою травою, яку ми з вечера оглядали. Йшли ми отак якийсь час аж побачили у степу загороду а в ній стадо таких буйволів, з якими були чабани, і колибу біля неї. Отже тут пасли вони свої буйволи.
Тут і лишився молодший а старший взявся нас проводити дальше. Він вибрав чотири буйволи, на яких ми посідавши й примістивши наші наплечники пустилися дальше. Видко було, що оці буйволи дуже лагідні сотворіння, бо на кивок чабана приходили, надставляли слухняно свої хребти й ступали повагом йдучи за його приказом. Довгий час їхали ми так, аж на обрію почала зарисовуватись горбовина. Краєвид мінявся. З далека видніла громадка хуторів, розкинених серед степу До одного із них почали ми під'їздити. Щойно тут попали ми на битий шлях, бо досі їхали прерією серед густої трави.
Доволі кумедно мусіли ми виглядати, як вершники на буйволах, бо із хуторів вибігали, зацікавлені нашою появою, мешканці й здивовано дивилися на шлях, котрим ми їхали. По обох боках шляху розкинені були невеличкі дімки, як видно було муровані, з плоскими дахами, вкритими якоюсь блискучою, зеленоватою масою. Коло домів були інші подібні будинки з якимись дивними ростинами, не то деревами не то височенними корчами. На деяких з них видко було щось вроді овочів, круглих, як дині то подовгастих, як огірки…
Під'їхали ми до одного хутора, де наш чабан зліз з буйвола й побіг вперед, мабуть щоб дати знати господарям про наш приїзд. І дійсно з громадки, що стояла перед домом, вийшов проти нас мущина середнього росту, також червонявої краски лиця та одягнений огрядніше й схрестивши руки на грудях почав кланятися й запрошувати рухами голови до себе. Здивування пробивалося в його поглядові, яким окидав нас й деяке збентеження, хоч старався його укрити. Видко було, що пояснення чабана не сказали йому нічого й він силкувався вгадати хто ми. Сказав щось до нас милозвучною, співучою мовою, яка однак не нагадувала нам ніякої знаної нам мови. Ми позсідали з буйволів, взяли свої наплечники й пішли за господарем.
Громадка дітей й дві жіночі постаті привитали нас біля входу у дім, боязко відступаючи назад перед нами. Всі ми знаками, які нам приходили на думку, старалися пояснити нашим господарям, що не потребують нічого лякатися та хотіли вияснити звідки ми узялися. Та це не дуже нам вдалося, бо наш господар крутив недовірчиво головою, хоч годився на все, мовляв "нехай вам буде, хто вас там знає, що ви за людці"…
Ми війшли в хату.
Проходючи крізь двері Ґрегем спинився оглядаючи незвичайну конструкцію завісів в дверях. Віджив в ньому інженір-механік.
Ми війшли у велику кімнату з гарною обстановкою – на перший погляд у східному стилі. Скрізь були софки й подушки до сидження обтягнені якоюсь гарною матерією. Стіни викладані блискучими тафлями у цвітисті взори, по середині звисаюча із стелі богато різьблена лямпада. Крізь широкі вікна вливалося золоте сонце розсипаючись ясними смужками по обстановці хати. Наш господар кивком руки попросив нас спочити. Крізь відчинені двері видко було зазираючі цікаво дитячі голівки, то майнув погляд карих очей молодої дівчини, що також не могла, здається, повздержати своєї цікавости.
Нам було ніяково.
Годі було порозумітись із нашим господарем, хоч як старались ми ріжними мовами та жестами це вчинити. В кінці Геріксон попав на думку взятись за ще один спосіб порозуміння.
Як казав, завжди удавалося в той спосіб порозумітися з Ескімосами підчас його арктичних подорожей.
Він виняв з свого наплечника свій записник и кивнувши на господаря почав йому рисувати. Нарисував небо із зірками, з яких одна мала бути землею, наше судно і показав кілька разів олівцем дорогу до другої зірки, що мала бути Марсом. Нарисував скелі і наше розбите судно, нашу дорогу по скелях і стрічу з орхідеями.
Видко це стало зрозумілішим нашому господареві, бо по виді його лиця видко було, що він дещо з того второпав. Став близше нам приглядатися з усіх боків, що, правду кажучи, нам було ніяково, бо деж таки оглядав, як коня на ярмарку – заговорив щось до нас і почав кілька разів показувати рукою то на небо то знов на землю немовби бажав впевнитися, чи ми дійсно з таких далеких сторін тут з'явилися. Колиж видалося йому, що не має причини нам не довірювати, його лице якось дивно прояснилося, він знов схрестив руки й поклонився нам в пояс промовляючи щось до нас. Я затямив одно слово "гея", що повторялося часто у його промові. Поклонившися ще раз, вийшов у сусідню кімнату, звідки по хвилині приніс малий столик з темної маси й поставив перед нами. За ним війшла ця чорноока дівчина, що заглядала крізь двері, несучи піднос а на ньому кілька чашок та тарілок із якогось, незнаного нам, металю. В чашках була якась густава рідина а на тарілках щось наче паштет. Лице в дівчини ніжної червоної краски виглядало як оксамит. Господар присівся біля нас запрохуючи до їди. Ми не давали проситися й взялися за чашки.
Ця рідина нагадувала смаком квасне молоко та була незвичайно смачна й як ми опісля переконалися дуже скріпляюча. І це друге "щось" нам смакувало.
Подякувавши нашому господареві за гостину ми старалися дати йому знаками знати, що хочемо дістатися до якої більшої оселі чи міста, де більше мешканців. Здається, що він порозумів нас бокивнув головою й підійшов до столика біля правої стіни, на якому стояла скринька із безлічу колісцяток та шрубок. Покрутив щось у ній й почав говорити до отвору у тій скриньці.
– Та цеж телефон! – кликнув Ґрегем – бачите, їй Богу
телефон! От попали й на культурних Марсіян. А наш господар говорив, що раз то більше схиляючись до скриньки, підносив то знижував голос і з тону його мови можна було пізнати, що змагається із кимсь бажаючи його в чомусь пересвідчити. Так і видко було на його лиці, що старається розвіяти недовіря
свого розмовника підбираючи слова на доказ своїх впевнювань. По хвилині кивнув головою й повернувся до нас даючи нам до пізнання, що наше бажання удатися до якогось города, буде сповнене.
VII
"Між тим із сусідної кімнати та ізза дверей, якими ми війшли, доходив до нас притишений гамір, виклики здивування, гамована розмова. Це мабуть сусіди посходилися подивитися на незвичайних гостей, та не зважувались війти у кімнату. Однак по хвилині в кімнату всунулося якось так несміливо трьох старших дядьків, видно сусідів нашого господаря, який попрохав їх сідати недалеко нас й щось до них забалакав.
З деяким ваганням присіли вони на краєчках подушок і мовчки почали нас розглядати. Ґрегем витягнув свій портсигар виповнений гаваннами і простягнув його до господаря і його сусідів. Мабуть знаний був їм тютюн, бо взявши цигара всміхнулися й почали цікаво розглядати.
– Куріть – сказав Ґрегем сміючись, й сам закуривши подав вогню нашим новим знайомим. – Це правдиві гаванські, імпортовані!..
Вони закурили й втягаючи дим із вдоволенням любувалися ним. Курили, дивилися на нас і говорили щось між собою.
Так просиділи ми може з годину, як на дворі почувся шум. Наші господарі підвелися із своїх місць, заговорили щось до нас і вийшли з кімнати. За дверми і в сусідній кімнаті зробився рух. Чути було бігання, голосну розмову, хтось заспокоював малу дитину, що розплакалась. Кілька разів відчиняв хтось входові двері і заглядав у кімнату. В однім такім моменті Ґрегем глянув крізь відхилені двері й підвівся із свого місця.
Там па дворі літак! їй Богу літак. Цс мабуть па зазив нашого господаря.
Та в тій хвилині відчинилися входові двері й в кімнату, гіопереджувапі нашим господарем, війпіли дві постаті. Два високі старики в довгих, темних одягах стягнених у поясі, з довгими білими бородами й блискучими колпаками на головах здавались старовинними халдейськими магами, яких малюнки стрічаються у вавилонських руїнах. Наш господар з пошаною усунувся на бік пропускаючи їх.
Ми підвелися.
Старики підійшовши до пас стали вдивлятися у наші лиця й розглядати наші постаті. Якесь безмежне здивування, що переходило в жах, пробивалося у їхніх поглядах. Мовчки стояли вони так хвилину й вкінці один відозвався до пас. Питав щось мабуть, як це можна було пізнати із його мельодійної мови. Довгу хвилину говорив підносячи притому руки у гору й вказуючи ними на небо.
Ми притакували то давали руками знак, що не розуміємо його мови. Та тут Геріксон висунувся наперед і простягнув старикові свій рисунок пояснюючи його. Довго вдивлялися вони у Геріксонове рисування, водили пальнем по лінії між Землею і Марсом, знов вказували руками па небо і кивали головами.
І по хвилині звернувся другий старик до пас із промовою. Довго говорив він. Його голос дрижав ломився хвилями то знов переходив у ніжний, зворушливий тон, що якось дивно звенів у наших ухах. Вчувалося в його словах якусь бсзмежшо тугу за чимсь давно страченим, призабутим, якийсь немов жаль тремтів у його мові. І знов затямив я це слово "гея", що також часто згадувалося у його мові.
Дивно приходилося нам слухати цю мову, незрозумілу нам своїм змістом, яка одпакож так говорила до наших сердець і наших почувань. І коли скінчив той старик свою промову то щось заясніло на його віях, якийсь дивний блиск миготів в його очах.
І поклонилися нам оба оті старики й простягнули свої руки до нас, немовби хотіли нас обняти, пригорнути до себе.
Я мимохіть поступився кроком і простягаючи свої руки стиснув ними руки старика.
Щось схопило мене за серце.
Я усвідомив собі, що було це привітання Землі із Марсом, привитання двох світів…
Наші очі стрінулися.
І читав я в його поглядові, щось таке близьке, таке рідне мені а заразом достерігав у ньому якусь тугу чи жаль за чимсь незнаним, недосяжним…
Хвилину так стояли ми проти себе.