Так сказав йому Ілько Самсонов. А може, й не дуже жорстокі? Отой хлопчак дав йому свого амулета, гарну прикрасу з ікол ягуара. Олесь ще тоді вирішив одягнути талісман. Повісив собі на шию і хизувався перед старшими: ось мій перший трофей! А що у вас, Ілля Григоровичу?
Десь у нетрях сельви озвалася мавпа-місяць, закричала диким, розпачливим голосом, мовби скаржилася на своє горе. Олесь здригнувся. Якби ця мавпа могла передати звістку про нього на "Голіаф", щоб батько знав, де він, що з ним. Йому зробилося сумно і смішно, і невимовна туга враз охопила хлопця, до горла підкотив тугий клубок. Хотілося плакати, тихо, ковтаючи сльози, скаржачись не знати на кого. На кого ж він мав скаржитися? На себе? На дурість свою? Поліз туди, в пащу ночі, забув про суворий батьків наказ: не відлучатися ні на крок! Єдність їхнього загону — їхня сила. Він порушив батькову пересторогу, і ось за це тепер покараний.
Втім, що таке його покарання? Як страждає зараз і страждатиме ще більше його батької Олесь розумів, яке тяжке випробування випало батькові, відомому радянському професорові, чесній, мужній і достойній людині, котрій довірено таку відповідальну міжнародну місію. Комусь ця його місія не до вподоби. Генерал Батіс — так, здається, називали президента цієї країни, — дуже не любить сторонніх контролерів, ненавидить батька, посилає вслід за ними човни, піроги, поліцейські кордони, хоче повернути їх назад і не дати їм розшукати загиблого голландського вченого доктора Ван-Саунгейнелера, розкрити його таємницю, і жорстоку правду про уряд, генерала Батіса. І, щоб змусити тата замовкнути чи відступити, генерал зробить усе. Олесь не міг точно сказати, що саме зробить генерал, але був певен: його схопили для того, щоб батькові було погано, щоб він злякався... Що я наробив? Що буде з нами всіма?...
Поволі сон придавив змучене тіло хлопця, і був той сон гнітючий, гарячий, мов велетенська глибінь моря, куди він поринав дедалі швидше, занурювався всім тілом, всім серцем, зникав, і розвіювався, і ставав нічим...
Несподівано в лице йому вдарило світло електричного ліхтарика. Він розплющив очі і побачив Фернандо. Біля нього стояв індіанець і дивився на Олеся. Чомусь надто пильно, мовби радісно дивився. Той погляд зрештою штовхнув Олеся в груди, він поволі підвівся і тут упізнав індіанця. Це був той самий дикун, якого хотів задушити в моторному відсіку матрос Сильвестр.
Олесева рука мимоволі потяглася до грудей. Амулет! Його амулет був у нього на тілі!
— Білолиций сеньйоре, чому ти опинився в нашому таборі? — запитав здивовано юний індіанець.
— Мене привели сюди, — сказав Олесь, намагаючись вимовляти іспанські слова чітко й виразно.
— Хто смів його привести сюди? — очі юного індіанця зробилися жорстокими.
— Це я забрав його з ланчії "Віргінія", — сказав впевненим, навіть дещо зверхнім тоном Фернандо. — А ти забирайся звідси геть. Інакше будеш повішений, як пес.
Обличчя індіанця потемніло від гніву. Обернувшись до інших вояків, що стояли в поштивій, якійсь аж наче настрашеній позі, юнак мовив до них щось коротко і владно. Був тут для них наче верховний жрець, наче володар. І вмить всі присутні індіанці впали перед прибулим, торкнулися лобами землі, пробелькотіли щось хапливо, з екстазом відданих рабів, потім посхоплювалися на пружні, м'язисті ноги і раптом, мов дикі кішки, накинулися на Фернандо. Він був зв'язаний, обплутаний товстими ліановими путами і кинутий до ніг юнака.
— Як ти смієш мене чіпати? — застогнав у відчаї і гніві Фернандо. — Я виконав наказ вашого вождя великого Ганкаура. Ганкаур знищить тебе. Розв'яжи мене, розв'яжи!..
У юнака сіпнулися насмішкувато губи, він ступив уперед до Фернандо і промовив дуже гарною іспанською мовою:
— Блідолиций! Зараз ти вмреш. Ти не можеш більше жити на цій землі...
— Чому?.. — Фернандо відчув страх, слова юнака прозвучали, як остаточний присуд.
— Бо ти образив мене, сина Ганкаура. І ще ти образив мого друга, оцього блідолицього сеньйора. У нього на грудях амулет святого духа Кахуньї, який подарував йому я. Ти осквернив амулет священного духа і цим заслуговуєш на смерть.
Смерть була поряд. Ніщо вже не могло перешкодити їй, жодні благання Фернандо, його скигління і повзання перед розгніваним сином великого вождя племені апіака. За знаком його руки, блідолицього матроса було схоплено, зв'язано і потягнуто в темінь сельви, де кричали пуми І ягуари, де він не встиг навіть зойкнути, — зник і годі. ІЦо було з ним вдіяно — задушено, чи втоплено, чи кинуто на розтерзання крокодилів — про це знатиме лише глуха, одвічно ворожа й нікому не підвладна сельва.
— А тепер, мій блідолиций друже, вважай себе вільним, — промовив урочисто-добрим голосом молодий індіанець. — Мої люди доправлять тебе до ріки і на пірогах відвезуть на ваш корабель. Ау тен! — сказав він уже тихіше, певне, то було прощання, поклав Олесеві на шию смагляву, жилаву руку, погладив його по голові і зненацька тихо, зовсім по-хлоп'ячому мовив: — Я завжди пам'ятатиму свого блідолицього друга.
Перед світанком маленька індіанська пірога скрадливо підпливла до борту "Голіафа", дві пари дужих рук підхопили Олеся і поставили на палубу корабля. Так закінчилася його незвичайна пригода, що мала б стати смертельною, але завдяки магічній дії священного амулета знайшла свій цілком щасливий кінець.
______________________________________________________________________________________________
ЧАСТИНА ДРУГА
ГАНКАУР КАРАЄ СВОГО СИНА
Двадцять шість одинарних і п'ять здвоєних пірог стояли в невеличкій бухті, заховані від стороннього ока.
В пірогах сиділи індіанці племені апіака, тримаючи в руках луки й списи, і чекали свого вождя.
Сонце вже хилилося до обрію, але було жарко й задушливо.
Густий ліс дихав млосною спекою. Дві високі пальми, немов прагнучи прохолоди, високо підносились до безбарвного тропічного неба.
Люди апіака були невисокого зросту, плечисті, скрадливі, з невеличкими перами в ніздрях носа.
— Ганкаур! — щосили закричав із високої пальми дозорець.
Одразу ж усі воїни, що сиділи в пірогах, позіскакували зі своїх місць і, повернувшись лицем до входу в бухту, завмерли.
І раптом дикий крик радості розкраяв навколишню тишу:
— Ганкаур! Ганкаур!
Пірога вождя повільно ввійшла в бухту. Крім Ганкаура, в ній сиділо ще двоє молодих воїнів. Один веслував, другий тримав над вождем віяло з пальмового листя.
Поміж своїми охоронцями Ганкаур виділявся на диво світлим обличчям і гордою поставою голови.
Одразу можна було здогадатися, що вождь — не індіанського походження.
— Де Саук'ято? — грізно спитав Ганкаур, наближаючись у своїй пірозі до воїнів. — Де мій син Саук'ято?
Обличчя Ганкаура спохмурніло, в його великих очах спалахнули іскри гніву.
Індіанці, ніби виправдовуючись, загомоніли між собою. Якийсь воїн показав вождеві на берег. Там, під пальмами, лежав у густій траві син Ганкаура Саук'ято. Це був той самий юнак, який за таких дивних обставин зустрівся на "Голіафі" з Олесем. Здавалося, він був мертвий. На його блідому обличчі не проступало жодної ознаки життя.
Батько вийшов з піроги й наблизився до сина. Довгасте його обличчя видавало сум.
— Хто знайшов тіло Саук'ято? — спитав він по хвилі, не дивлячись ні на кого.
Воїни, що вже повискакували з пірог, загомоніли навперебій. Хтось став доводити, що це він знайшов непритомного Саук'ято і приніс його в бухту. Інші заперечували. Хіба ж не вони витягли напівживого Саук'ято з води в ту мить, коли злий дух Курукіра хотів забрати його серце?
Над гладінню ріки залунали крики гніву й обурення.
— Мовчіть! — гримнув на індіанців вождь.
Вік повільно став навколішки й обома руками схопив юнака за плечі. Злегка поторсав його.
Тепер він був не Ганкауром, не вождем грізного племені апіака, а тільки батьком. Легкий порух брів Саук'ято викликав у Ганкаура нестримну радість.
— Гляньте! Гляньте! — закричав він, з надією дивлячись на воїнів, які тісним кільцем оточили його. — Він живий!
— Живий, живий! — загукали воїни, пройняті одним бажанням: бодай чимось догодити своєму грізному вождеві.
Нарешті Саук'ято прийшов до пам'яті. Підвів голову й обвів усіх затуманеним поглядом. Перед його зором ще тремтіло рожеве марево, крізь яке проступало стурбоване обличчя батька.
Юнак усміхнувся й поклав батькові на плече свою худеньку руку.
Ганкаур злегка потиснув її. "Ти мій син, — подумав він з ніжністю. — Мій син, а я твій батько. Син вождя племені... Син доктора Коельо. Син доктора Коельо..." Хто йому сказав це? Вождь підвівся на повний зріст і глянув понад головами своїх воїнів. Він важко дихав. "Син доктора Коельо..." Так, так, вона сказала йому прямо в обличчя: "Ти не звір, ти П'єтро, ти син доктора Коельо..."
— Ха-ха-ха! — раптом дико зареготав вождь. — Я син доктора Коельо?
Індіанці злякано відступили від нього. Задні почали квапливо сідати в піроги. Їхній вождь говорив з духами. Краще його зараз не чіпати. Якщо він накличе злого духа Курукіру, станеться лихо.
Ганкаур вмить опанував собою. Навколо стояли воїни його племені, і він знав: досить одного зайвого слова, щоб втратити над ними владу. Він не повинен забувати цього ні на мить.
— Ви не зробили того, що я вам наказав, — промовив він гнівним тоном, дивлячись на індіанців з-під рівно підстриженого волосся, що спадало йому майже до самих брів. Кожна риска його обличчя свідчила про жорстокість і незбориму силу. — Чому ви не привели до берега ланчію "Голіаф"?
Індіанці мовчали, низько схиливши голови.
— Чому ви не запалили її вогненними стрілами? Чому ви не випустили по кораблеві жодної вогненної стріли? — Його голос піднявся до істеричного фальцету. — Жодної стріли!
Тоді один із воїнів упав перед вождем на коліна, приклав до чола долоні, провів ними по обличчю, ніби здираючи з нього павутину.
— Що ти скажеш, Сину Зеленої Змії? — звернувся до нього Ганкаур.
Індіанець ще раз провів долонями по обличчю й нарешті промовив:
— Ми не могли стріляти вогненними стрілами, Ганкауре, бо на кораблі був твій син. Ми бачили, як чужинці били його. Він лежав безпомічний і не міг стрибнути у воду. Якби ми запалили ланчію, твій син Саук'ято згорів би разом з білолицими.
Воїн устав і відійшов до гурту індіанців.