Дона Ізабела стала пильніше придивлятися до Жануарії, Жануарія при кожній нагоді хвалила Паранаґву і її обивателів, Анна-Марія постійно хмурилася, злобно зиркаючи на рабиню. Але всі три старалися обережніше висловлюватися і обережніше поводитися, ніби ходили з вогнем довкола бочівки з порохом.
Щоб розвіяти трохи цю гнітючу атмосферу, Анна-Марія сама почала просити сетру виходити десь трохи між люди і все запрошувала сусідів до себе. Мала принаймі ту розраду, що могла наївним паранаґванянкам оповідати про Европу, про блеск і багатство столиць, про пишноту королівських дворів, яких, до речі, не бачила, про свої надзвичайні успіхи у великому світі, а кінчала звичайно наріканнями на несправедливу долю, що закинула її в глуху Паранаґву.
Спочатку її слухали з цікавістю, розпитували про подробиці, дивувалися і заздрили. Але через те, що оповідання повторялися все у нових варіянтах, а між ними багато не годилося одне з другим, — жіноцтво охололо до них, і нарешті хтось шепнув, що Анна-Марія — безлична брехуха і що вона всім до смерти надокучила, оповідаючи по сто разів ті самі речі.
Чутка через послужливих рабинь донеслася до дому де Лара, а в наслідок того між Анною-Марією.та іншими сеньйорітами виріс холодний мур обопільної антипатії. Візити й ревізити припинилися зовсім, і молода баронівна не знала, що зі собою від нудьги робити. Хоч-не-хоч, доводилося обмежитися товариством сестри і рабині.
Дивлячись на засумовану сестру, дона Ізабела старалася її розважити розмовами, оповіданнями про минулі часи, про всякі випадки в родині, й це часом Анну-Марію розважало. Але далеко більшу приємність справляло їй — примусити Жануарію щось робити зі своїм волоссям. Прикривалося це претекстом, ніби навчити рабиню робити зачіски, але насправді Анна-Марія любила цей лоскіт шкіри на голові без усякої окресленої цілі. Вона сідала собі на дзиґлику біля сестри, кликала Жануарію і могла сидіти годинами, насолоджуючись легкими дотиками гребінця, що виблискував у спритних пальцях дівчини. Так слухала оповідань дони Ізабели, інколи мріяла, інколи просто дрімала. А дона Ізабела у таких хвилинах не дармувала: гаптувала, або робила мережива, бо не звикла сидіти без роботи.
Так одного дня перед вечором усі троє сиділи на ґанку, з якого відкривався широкий вид на затоку й.острови. Дона Ізабела поринула у якийсь складний взірець вишивку, Жануарія була зайнята будовою хитромудрої башти з волосся Анни-Марії, а сама Анна-Марія дивилася на море і мовчала.
— Про що думаєш, сестричко? — спитала дона Ізабела.
— Ах, — смутно обізвалася Анна-Марія, — мої думки, як поштові голуби: куди їх не завези — все вертаються на те саме місце...
— Коли б і я хотіла говорити фіґурально, — відповіла дона Ізабела, — то сказала б: і голуби звикають до нового місця... Чи ти справді так жалуєш, що приїхала до нас?
— Ах, ні! Я така безмежно щаслива, що можу бути при боці моєї шляхетної сестри... Але я думаю, як би це було чудово для нас усіх, коли б ми цілою родиною переїхали до Еспанії!
— А мене зовсім не тягне до Еспанії, — байдужо знизала плечима дона Ізабела і нахмурилася.
— О, доно Ізабело, моя дорога сестро, як можна так казати?! — зойкнула Анна-Марія, ніби почула святотатські слова. — Сеньйора так каже, бо ніколи не бачила краси Европи. О, яке там веселе життя! Лицарські турніри, пісні трубадурів, дотепи блазнів...
— Ну, блазнів там найбільше, в це я вірю, — іронічно перебила дона Ізабела. — Бачимо ми їх і тут, коли приїжджають зі шкіряними міхами і лопатами, питаючи, де можна золота накопати? Але я не маю охоти їх і тут бачити, а не то — їхати на них дивитися аж до Европи.
— Гм, дивно... — трохи образилася Анна-Марія. — Чи моя шляхетна сестра уважає, що справді в Европі усі є блазні?
— Ну, не всі, звичайно, але є їх досить...
— А в Европі якраз уважають, що блазні є тут... .
— І ти цей погляд поділяєш?
— О, доно Ізабело, звідки?! Зовсім ні. Але мені справді трохи дивно, що я тут так мало бачу рівних собі людей. Себто, можна сказати, зовсім не бачу. Моя шляхетна сестра і мій дорогий падриньо стоять значно вище від мене, а вся решта — нижче. І тому мені так сумно...
Доні Ізабелі стало жаль сестри. Відчула себе ніби винною в тому, що молода сестра опинилася справді в глушині, серед життя, яке так мало давало радости. І, щоб потішити її, пригорнула до себе, поцілувала в чоло і сказала:
— Справді, у нас тепер сумно, але не все так буде, і Бразілія — це не сама Паранаґва. Почекай ще трошки — і будуть знову забави, будуть музики, наїде гостей — і розважишся. Ми чекаємо з нетерплячкою нашого приятеля — дона Елеодора Ебана Перейру. Він приїде напевне з синами...
— І що з того? Гості приїдуть і поїдуть, а по тому знову все лишиться по-старому.
— Хто знає? — загадково усміхнулася дона Ізабела. — Може й не буде по-старому, а буде зовсім по-новому...
Анна-Марія відразу насторожилася:
— Чи моя шляхетна сестра і пані на щось натякає?
— Не кажучи нічого конкретного, не виключаю можливосте, що хтось з молодих кавалерів Ебанів, дуже природно, може припасти моїй дорогій сестричці до вподоби.
Панночка з обуренням тріпнула головою:
— А я дозволю собі, відкидаючи всі можливости, конкретно спитати моєї шляхетної сестри: що сказала б шляхетна кров нашої покійної матусі, яка походила зі старого роду Дуарте де Коста, коли б її донька — баронівна фон Барт — упідлилася до шлюбу з нащадком дикої індіянки?
— Мати шляхетного дона Елеодора була вже Марією де Соуза Бріто... — з притиском сказала дона Ізабела, глянувши невдоволено з-під лоба на сестру.
— О, так, — злісно підхопила Анна-Марія, — найлегшим є одержати порядне ім'я від хресних батьків! Але, цікава я знати, чи та "дона" Марія де Соуза Бріто після хрещення навчилася бодай носити одежу й їсти ложкою, чи й далі ходила нага та жерла сире м'ясо, роздираючи його лазурями?
Обличчя дони Ізабели стало зовсім похмурим.
— Прошу вас, доно Анно-Маріє, моя шляхетна сестро, ніколи про це вголос не говорити, — сказала холодно. — Дон Елеодоро дуже не любить, коли хтось непочитально висловлюється про його матір. Особливо було б йому прикро, коли б такі розмови вийшли з нашої родини...
— Прошу мені дарувати, — схаменулася Анна-Марія і на знак перепрошення поцілувала руку сестри, — я знаю, що мій дорогий падриньо дуже прихильний до дона Елеодора.
— Не лишень прихильний, і не лишень падриньо, — далі вела дона Ізабела. — Не забувай, що дон Елеодоро вистарався для дона Ґабрієля дуже почесне і дуже добре платне місце в Дистрикті Копалень, що дон Елеодоро робить заходи перед урядом про призначення дона Ґабрієля капітан-мором на майбутню вілу, коли дасть Бог дочекати до того, і взагалі ми дуже багато завдячуємо донові Елеодорові. А наш Антоніо є досмертним боржником молодих Перейрів. Вони проявили дуже багато серця й уваги, коли бідний хлопець опинився самотнім в єзуїтській колегії. Він же мав ледве десять років, і дуже важко прийшлося б йому звикати до нового життя, коли б не молоді Ебани. Вони, як старші, стали йому опікунами і ніби братами. Тому й досі Антоніо згадує їх найкращими словами і уважає своїми найближчими приятелями.
— Але ж я нічого не маю проти Перейрів, — почала оправдуватися Анна-Марія, — й вірю свято в те, що вони — дуже добрі люди. Лишень хай моя дорога сестра не гнівається, коли я не проявляю великого захоплення до цих шлюбів між білими й дикунами. Проти них бунтується моя амбіція. Це ж — пониження для білих.
Жануарія з моменту, коли дона Ізабела згадала про майбутні забави і наїзд гостей, забула зовсім про фризуру Анни-Марії. Водила автоматично гребінцем сюди й туди, а сама поринула в мрії. Кожного разу, як тільки приїжджали до Паранаґви нові люди, вона оживала сподіваннями, що між ними знайдеться хтось і для неї. Тому так чекала приїзду Анни-Марії, тому по першому приголомшенню старалася придобритися новій пані, тому в найгірші хвилини намагалася сама себе підбадьорити, що її становище, прикре й принизливе, — явище тимчасове.
"Знайдеться ж хтось, хто врешті вирве мене з неволі!" — уперто повторювала собі і в тому знаходила розраду. Пригадка дони Ізабели про майбутні забави знову сколихнула надіями дівчини і понесла їх в інший радісний світ...
— Ти виховувалася в Еспанії, — між тим говорила дона Ізабела, — і дивишся на певні речі так, як дивляться еспанці. Вони мають велике упередження до шлюбів з індіянками, або мішанцями, але португальці собі з того нічого не роблять. Багато наших кавалерів побралося тут з індіянками, і на це була виразна воля королів. Сама знаєш, що жінки і тепер нерадо їдуть у Новий Світ, а раніше білих жінок сюди взагалі не пускали. Що ж було самотнім чоловікам робити? Вони мусіли одружуватися з індіянками, і, як показалося, добре робили. Імена ж не йдуть по куделі, лиш по мечу, і тепер маємо навіть багато шляхти з старовинними гербами, в жилах якої тече індіянська кров. Добре виховання не залишає на таких нащадках найменшого сліду з дикунства, і вони стають більшими патріотами, ніж подекуди й самі португальці. Мішанці є найздоровішим, найбільш життєздатним елементом на цій землі, й майбутнє країни в їхніх руках.
Анна-Марія задумалася.
— Хто зна? — обізвалася по хвилині мовчанки. — Я не смію перечити моїй шляхетній сестрі, але і ви, доно Ізабело, мусите признати, що справжній аристократизм крови, плеканий довгими поколіннями, тут затратився.
— Може бути, що той аристократизм, про який ти думаєш, справді затратився, — згодилася дона Ізабела, — але не від домішки індіянської крови, а тому, що він тут попросту смішний і непотрібний. Аристократизм, виплеканий на лінощах і розкоші, умер, але народився інший, виплеканий на праці, відвазі й силі.
Анна-Марія вже не перечила, схиляючись підо вплив сестриних слів, але доля, видно, не хотіла, щоб сьогоднішня розмова скінчилася мирно, і підсунула ніби зовсім невинний випадок: зведене у високу башту, волосся Анни-Марії несподівано вислизнуло з рук замріяної Жануарії і золотим шовком розсипалося по плечах панночки. Щоб попередити вибух гніву, а почасти й тому, що в проміннях сонця ясні кучері заясніли, як золоте полум'я, Жануарія поспішила з компліментом:
— Боже небесний, що за чудове волосся має шляхетна сеньйоріта!
Анна-Марія гордо і вдоволено усміхнулася.
— Уважаєш? — спитала кокетливо.
— Кажу щиру правду, сеньйоріто! Такого чудового волосся я ще від роду не бачила.
— Ну, певно, — засміялася Анна-Марія, — що ти могла бачити у цій нужденній Паранаґві! Хіба чорне муринське клоччя, або чорну індіянську щетину...
Діткнена до живого, Жануарія спалахнула від образи:
— Шляхетна сеньйоріто, — сказала глухо, і ніздрі її нервово затремтіли, — маєте щастя, що дон Ґабрієль не чує...