Крижі

Прути гнуться в підкови. Оленка помічає, що дірки нерівні. Нічого, підрівняє їх терпугом.

Кують з матір'ю підкови, а Сергійко крутиться коло них і плеще язиком:

– Підкови на виторг… Підкови на виторг…

Про батька ні слова, а кузня живе: "Дзень-дзень"… – суботній день заходить у неділю. Мати схилена й каже, що в неї крижі як переламані, й твердить, що у всіх тепер крижі переламані.

Вранці вона навідріз відмовляється від ярмарку:

– Всі знали, що я Ковалиха: позичати в сірка очей я не буду.

Йде Оленка. На шиї дріт, на ньому нанизані підкови. В сумці клямки, завіси. Може, хтось питатиме? Торбинка на муку, торбинка на крупи. Так ярмаркував батько. Чекали й не дочекалися його. Десь-то вартує на мості, щоб той міст провалився. Люди ідуть, їдуть. Оленці не хотілося б перестріти батька. Добре, що не треба переходити через кам'яний міст.

Батько їй не трапився. Люди пливли плавом на площу. Площа заюрмлюється, кишить. Ярмарок, а як і не ярмарок: не чути, щоб іржало, мукало, мекало, кувікало, кудкудакало, сокотіло, не чути, щоб викрикувало, закликало, вихвалювало, не видно барвистих матерій, килимів, вовняних рядів, які б вбирали очі, не видно горами горшків, макітер, мисок, – все із-під поли, шу-шу, назирцем сторговувалися, обмінювали й покрадьки розходилися. Оленка гулькнула в це шу-шу, торкаючись дроту через шию, навмисне подзвонюючи підковами. Гамір. А в ньому неспокійно. Хвацький мугир показав з-під поли тужурки начеб мило. Молодиця взяла жовтий брусочок і давай пробувати на зуб: "Паскуда!" – та й хряп тим милом мугиря по пиці. Певно, її не раз вже дурили. Мугир за свій товар, голову в плечі й хоч би обізвався, а молодиця: "Паскуда, динамітні шашки видає за мило!.." Гамір обступив Оленку, і вона пливе в ньому. Баче, як люди роздягаються, скидають з пліч одяг, вимінюючи його на відро картоплі. Раптом крик: "Сальо!.." Ляндвірт б'є палицею стару бабусю й кричить, що сало може їсти тільки німецький солдат. "Дойче!.. Дойче!.." – басує череватий німак, а ярмарчани переінакшують по-своєму, мовляв, йому всього мало, і він кричить: "Дай іще! Дай іще!". – і не подавиться. Жінки тісно обступили лірника, який сидить на голому брукові, покручує ручкою ліри – своїм голосом і своїми струнами нагинає десь у чистому полі білу березу, під якою вбито козака, схиляє наліво і направо березові віти…. Оленка зупиняється, а ярмаркова повінь її підхоплює, не даючи слухати, і дівчина думає: лірник-сліпець, а вирівнює кривду. Людський тлум клекотить, як вир: "Бачили під колонами? Подивіться!.." Рухлива течія несе її до станції. Підкови подзенькують, але ніхто з нею не торгується. Жива гуща непротовпна, а навпроти сірого, з сірими колонами вокзалу – вільно. Ярмарок вирує сам у собі й начеб боїться туди вихлюпнути. Дівчину мовби силоміць виштовхують з юрми. На сірих сходах, прислонений до сірої колони – вбитий. Обличчя спотворене. Через усі груди напис: "Партизан". А обіч нього стоїть її батько.

Оленка зойкнула, кинулася назад у тлум, в юрмище: "Ото вив'язався… ото…" Проштовхнулася, а люди: "Дозволили поярмаркувати…" – і, проштовхуючись, губила підкови.

З площі й на руїння. Через розвалини, попелищами…

Не могла ж вона привселюдно сказати, що у неї було на серці? А люди нічого не знають і не здогадуються…

Чавкаючи мочариськом, добрела до річки. Крижечанка текла чиста, холодна й недоступна. В ній відбивалося похмуре небо, а себе Оленка у воді не бачила: річка мовби не хотіла, щоб вона в неї дивилася. Дівчина колобродила берегом – навпроти Вовчого яру, все задивлялася у воду й думала: "Чому я не риба?.."

Оленка мляво подалася городом.

– Не продала і не виміняла, – сказала в порозі й стояла, мовби побувавши у якихось кліщах, у їхніх зубах, що її покусали й пом'яли.

Мати не спитала, де ж підкови, і не сварила за мокрі чоботи: знала, де стояв батько.

– Я сама сиджу, як у камені,– сказала, сидячи край столу, – комірець її блузочки був розхристаний, і вона підперла кулаком голову.

Стемніло, мати клякнула на коліна й довго молилася. А Оленка теж нашіптувала пошепки: "Ото вив'язався… Ото…" – так і заснула. Засвітало – батько спить. Вона не пам'ятає, такого не було, щоб вони повставали, а він щоб спав…

22

Дівчина вийшла на площу – від учорашнього ярмарку ні сліду, і на сходах вокзалу, під колонами ні вбитого партизана, ні жодної живої душі. Стоїть пам'ятник фюрерові. На щоглі обпав фашистський прапор.

Вона покосилася на будинок гестапо й поліції й, начеб хто підштовхнув її, швидко ступила до пам'ятника. Стала перед ним і плюнула в кам'яні очі фюреру – тьху! Відійшла й тією ж швидкою ходою підступила до стояків, які підтримують прапора. В куценькому кожушку. "Плювала я на вашого фюрера, – думає,– і на ваш прапор".

– Гей, ти що там робиш?!

Вона чує Видяшів голос, мовби спиною бачить, що Видяш стоїть перед парадним поліції й гестапо – мабуть, якраз вийшов із дверей і застукав її. Думки перекидом: помітив, як плювала, чи ні? Не обертатися! Оленка біжить, не оглядаючись: за шкільну загороду, в клас!..

Видяш плеще в долоні – лякає. Так плещуть у долоні, лякаючи малу дитину. Мить – і вона коло огорожі, за огорожею: "Якщо він плеще в долоні, то не біжить за мною, не переймає,– думає, вимахуючи на сходи. Двері розчинені навстіж, у школі вже хтось є.– Він, напевно, мене впізнав. Напевно. Не міг не впізнати!" – і влітає у двері.

У цей час, коли вона влітає у двері, коли Видяш ще плеще в долоні, коли його ляскання чути на площі, зупиняється машина і виходить Зігфрід Штернфельс. Він бачить обпльований пам'ятник Гітлерові й кричить до Видяша: "Ти чого тут стоїш?!" Поліцай перестав плескати, спантеличено витягує руки, виструнчується. Гестапівець вловлює його прислужницьке залізне завмирання. Площу засівають школярі. І поліцай пускається показувати на мигах: тицяє пальцем на якогось школяра, тицяє на пам'ятника, на прапора, показує, як той школяр плює і на пам'ятника, і на прапора, спльовує сам, а тоді начеб пускається бігти, зупинився й жестикулює в простір – утік. Штернфельс скоріше здогадується, ніж розуміє, про що йому торочать. "Плювати на фюрера! Плювати на прапора!" – він не може в це повірити. Це не вкладається йому в голові, здається неймовірним. Видяш, міркуючи, що його пояснення незрозуміле, зрушується з місця, йде до пам'ятника. Гестапівець – за ним.

А Оленка вскакує в клас. Коло вікна стоїть Мартин: він усе бачив. Вона скидає кожушка й теж підбігає до вікна: Видяш і Штернфельс поставали перед пам'ятником. Площу перебігають учні. Вона кидається до своєї парти, ховає в парту кожушка, а кожушок не лізе. Мартин спроквола підходить до неї.

– Плювала?

– Плювала.

Хлопець висмикує з-під парти кожушка.

– Віднеси на вішалку, – проганяє її.– Тут швидше знайдуть і впізнають. Вертайся і сідаймо за задачі.

Іде чає.

З фюрерового кам'яного ока спливає плювок, розповзаючись по витесаному обличчі. Прибув перекладач. Штернфельс наказав, він переклав, і Видяш виконує – зіп'явся на тумбу, витирає хустинкою обпльованого фюрера: "Чвиркнула, харкнула…" – думає, бридкуючи, запоганюючи свою хустинку, від якої доведеться відректися, а він губити не звик, свого не пропускав. І аж тепер його проймають зашпори – вив'язатися, вийти сухим із води…

Штернфельс у наглянцьованих до блиску чоботях твердо і ставно стоїть на брукові – солдат, завойовник. Тут все у його владі. Він тут господар. На лобі кокарда, кашкет сідлом, а голову, мозок, свідомість прорубує одна мисль: "Плювати!.." Підірвали залізницю, підпалили якусь бойню, молочарню, але що страшніше? Він знає: в школі старших за тринадцятилітніх нема: діти. "Плювати!.." І як комендант гестапо, запитує: "Хто їх навчив? Хто?.. А якщо чоловіки й жінки, старі й малі прийдуть сюди і плюватимуть, – куль на всіх не стане!" І він – пупгестапівець над Крижами – пильно, гостро пронизує площу, мовби те, що думав, може здійснитися; вперше за другий рік свого перебування тут, на цій землі, повертається не звично, вишколено, а всім корпусом, повільно і важко.

Видяш, стоячи коліньми на тумбі, старанно витирає кінчиком хустинки під очима, як пензликом, і потерпає: комендант дасть бобу, чому не впіймав зловмисника за комір? Він начеб обіймає й цілує бюстика, а в голові вертиться: "Чому?.."

Штернфельс кидає перекладачеві, й перекладач звертається до поліцая:

– Хто плював: хлопець чи дівчина?

Видяш зіскакує з тумби і перш, ніж відповісти, витирається брудною хусточкою, засвідчуючи, що не гидує це робити, що пам'ятник фюреру – його кам'яна подоба дорожчі йому, ніж своє власне обличчя, і водночас стирає зі своїх губ своє буркітливе: "Чому-чому?.." – щоб воно не видало його ні порухом, ні поглядом.

– Хлопець… – відповідає не вагаючись. Він покриває Висоцьку не тому, що колись хрестив її, не тому, що разом з її батьком у поліції. Покриває самого себе: коли донька поліцая плює на пам'ятник, на прапор, то що ж та поліція варта?.. Почнуть дошукуватися, а через кого той Висоцький у поліції? Хто його встромив? Хто кому брат, кому сват: ниточка й потягнеться до нього, до Видяша, а там: за що городився, звідки ті плити на подвір'ї? В гестапо руки довгі, а мова коротка. А потім, хто його знає, куди світ повертає?

Комендант гестапо стоїть непідступний – його цікавить, хто плював, але його ще більше обходить: "Хто навчив?.."

Видяш дбає про себе, втішається, що його не запитують руба, чому не впіймав поганця, й сподівається, що йому якось минеться.

Перекладач у пенсне. Риси його обличчя загострені. Сам вугластий.

– Знаєте, хто плював? – запитує різко, підроблюючи свій голос під голос коменданта гестапо.

Видяш ніяково знизує плечима.

– Старший, молодший? В чому одягнений?

Школярі біжать на дзвінок, як від дощу, кваплячись сходами школи; Видяш пробує безпорадно розвести руки – в обличчя удар, із носа кров.

Штернфельс відходить, поправляючи на руці рукавичку.

– Знайти! Привести!

Не витираючись, поліцай прохоплюється:

– Приведу! Я їх усіх приведу! – й переконується, що, здається, відбувся малим страхом.

А Оленка сидить за партою. На парті саморобний зошит.