Пестливо поклав на коліна свій автомат. Сидів вигідно, наче в фотелі, і чомусь пригадалися йому вечорниці, на яких залюбки приглядався танцям: тоді теж шукав вигідного місця. Дивна асоціація думок. Такі парадокси бувають на війні, і людина попадає часто в зайві сентименти.
Взагалі трудно було мати добрий настрій. "Положення погане", — сказав недавно його сусід й почав поводитися так, наче б прийшла якась дуже святочна хвилина. Марко глипнув на нього. Це був немолодий уже доктор філософії з нервовим культурним обличчям, ще жвавий і може ще цікавий дівчатам.
— Чого ради Бога так дивишся на мене? — скрикнув нагло.
— Так собі! — відповів Марко. — Думаю про нашу долю. Твою і мою.
— Залити. Боюся, чи видержу те, що нас чекає.
— Чому?
— Не знаю. Глянь!
На обрії блискали вогні і далекі вистріли зливались уже в безперервний грюкіт. Блиски й заграва розляглися вже більш як на половину небозводу. Тут і там затріскотіли серії важких скорострілів. Спереду, зліва і справа блимали на обрії вогні. Дими заслонили поля і ліс.
— Вчора бої були тільки спереду. Через ніч захопили уже півсвіту. Кажуть, — шепотів, — що більшовики перервали фронт.
— Що ж, це війна. Ми не на дансінгу Червоної Калини..
— Не говори дурниць, це мене хвилює, 0 відповів подразнено Василь і прикусив губи. — Ох, як добре простому хлопцеві. Він не роздумує над питанням життя і смерті, він сприймає світ яким є, що для нього проблеми!
Опісля додав спокійніше:
— Що діється з людиною, коли вона вмирає?
— Ти вибрав добру тему на сьогодні, — нерадо відповів Марко.
Іноді бувало Марко розмовляв з Василем довго і багато, часто теж сиділи годинами і мовчали. Розглядали крізь вікно вояцької кантини військові відділи, попивали вино або пиво і мовчали. Тією мовчанкою зрілих людей, що себе добре розуміють і в той час не мають про що говорити. Але де це було? Марко не пам'ятав ні міста, ні будинку, усе те загубилося в його пам'яті.
— Ми стоїмо...
Василь чекав довго, що скаже Марко, врешті знеохочено завважив:
— Ти втрачаєш свою інтелектуальну глибину.
— Це правда, — погодився Марко. — Десь бачив я картину Леонард да Вінчі. Пошана Матері Божій. Люди горнуться до Богородиці, потребують ласки, а вояк побіч, стоїть як камінь. Не знає, що діється біля нього, не знає, що і йому потрібна ласка Божа. Так я відчув цю картину. А все ж нині сумніваюся, чи да Вінчі, ні, чи я добре зрозумів митця. Саме вояк найкраще знає силу храму Божого.
— Я вже думками по той бік, — промовив з тихою резиґнацією Василь. — Там, де вже нічого не треба. Ні голови, ні знання.
Мовчали. Загроза дихала на обріях наче якийсь міфічний звір. Іноді розливалася широко своєю червінню, часом ішла в стовп темного диму. Рохкотіння фронту могутніло, вояки непокоїлися безконечним чеканням, вони почали хвилюватися. Справа сильніше залунали важкі скоростріли. Позаду почала гупати гармата і з журливим свистом викидала гранати понад їхніми головами.
Врешті пішло по рядах:
— Ідемо. У прорив. Марш-марш, вперед!
Наказ був визволенням для вояків. Рушили жваво полями в напрямі фронту.
— Чув? Ми окружені! — сказав Василь зі зле захованим неспокоєм.
Маркові теж стало ніяково, але не сказав ні слова. Ішов, як ішли всі, думав те, що думали всі. Кожний з них знав добре, що має робити. Боротися до кінця.
— Ходи!
* * *
Ще було темно. Йшли туди, де гриміли вибухи і лискали червоні заграви, де між димами тремтіли зорі і поважно плив небесами Чумацький Шлях. Над лісами появилася світляна ялинка. Вона зависла на висотах і освітила довкілля зеленуватим яскравим світлом. Вояки знерухомили. Перед собою бачили докладно хати і городи села, на які наляг безрушно густий дим спаленизни. На тину висіли череп'яні горшки й біліла верета. В шибках вікон відсвітали червоні бойові вогні. Вояки стояли далі, чекаючи аж темінь дозволить їм рушити вперед.
Ялинка згасла, і тоді прошибли нічним небом кольорові ракети. Почувся свист. Тонкий і немічний спочатку, постійно могутнів і сильнішав. Вояки прилягли до землі. Страшний вибух потряс повітрям. І знову свист, і знову вибух.
Кожний з вояків приліг щільно до землі, споювався з нею в одну цілість. Вгорі тарахкотіли літаки. Бомби падали тепер кудись дальше, і Марко глянув з-під шолома вгору.
Вояки збиралися в гурт. Втрат не було. Скорим ходом рушили далі поза село полями й чагарниками в ще один ранок війни.
* * *
Сонце зійшло з-поза бойових димів і позолотило бронзові лиця вояків. Полк, вичерпаний нічним маршем, стояв безпосередньо перед ворогом. Готові до проривного бою, розглядали незнані поля. З-під шоломів гляділи бистро юнацькі очі, а лиця за останній час ствердли повагою смерті.
Марка боліли всі м'язи і після тяжкої ночі огорнув його непереможний сон. Власне сон, що був сильніший за ворога: спати, спати! В часі коротких перерв вояки засипляли нагло й опісля довго ще маршували несвідомі того, що довкола них діялося. Ледве крокували попухлими ногами вперед, завжди вперед.
Серед гуку гранат, спалених і зруйнованих садиб людина не розцінювала — дійсність це, чи страшний неймовірний сон, не знала, чи живе вона, чи ні, існує небезпека, чи знову може все те тільки фантоми хворобливих марень. Привабливість загрози життя, про яку так мріяли колись ідеалісти, втратила тут свій глузд, так само, як слушна в інших умовах девіза про те, що кращою є певне минуле, як непевне майбутнє. Затерлися всі поняття, зникли особисті різниці, залишилася тільки людина в небезпеці.
Незабаром після цього стояли в розпалі бою.
* * *
Їхні сили були незначні супроти літаків і танків, що засівали їх безліччю заліза й вогню. З боїв виходили з почуттям гордості, що їхнє життя сильніше модерної техніки. Зорили небо, загрібалися в землю, відбивали наступи і йшли в пробій. На їхніх лицях поставали перші в цих годинах борозни: різьбили обличчя поволі, поволіше як час, що його переживали. Бувало, що в ранковій млі, в розсіяному першому промінні сонця виглядали як примари, як тіні живих людей, що плентаються серед горбів і лісів, пробігали мовчки долини і залягли в ровах.
Марко знав тільки своє безпосереднє довкілля й не цікавився тим, що діється сто метрів далі. Там десь відбувалися засадничі події, звідсіля хтось кермував ними й видавав накази, а він зорив за літаками, бистрим зором завважував кожний ворожий рух, завжди готовий відповісти своєю зброєю. По дорозі довідався, що німецькі флангові війська пропустили ворота на двох шляхах і так попала в оточення його українська дивізія,
Одного дня з-понад лісу появилися в низькому польоті ворожі літаки і сипнули бортовим вогнем. Друга хвиля скинула на них сотки розривних бомб. Дими вкрили поле, безперервний гук моторів і важких вибухів вривався в мозок. Марко припав до землі. Вона дрижала, підносилася вгору чорними стовпами й викидала вгору каміння, кусні дерев і пошматоване вояцьке тіло. Дехто не витримував. Зривався нагло, біг кудись наосліп і падав. Марко мусів зібрати всі сили, щоб лежати тихо й нерухомо.
По якомусь часі Марко підніс обережно голову і глянув вбік. Біля нього лежав Василь, дивився на нього тупим поглядом і кліпав червоними очима. "Певне і я так виглядаю", — подумав Марко, споглядаючи на заросле й чорне від землі обличчя Василя.
Василь побачив Марка і ворушив устами. Щось говорив, а може кричав, але в страшному реві бомбових вибухів Марко не чув ні слова. Глянув у скляні очі Василя і злякався. Відвернув голову.
Пам'ятав тільки фрагменти цих днів. В бої тяглової свідомості нема. Існують наглі припливи, серед яких людина губить події й постаті, байдужніє до всього, що біля неї, але зате гострішим інстинктом сприймає своє існування.
Коли втихло, рушили далі. Не знали мети, відомий був тільки напрям. Поблизьким шляхом погналось авто, повне вояків. Зім'яті темні обличчя, сірі заболочені постаті.
Почав дріботіти дощ. Струмочки води спливали по мокрому липі. Марко скинув шолом, щоб прохолодити розпалену голову. Він ледве пізнав Василя.
— Що робимо?
— Йдемо вперед!
Не мав сили говорити. Глянув тільки на Василя очима, в яких був вогонь, цей вогонь, що завжди.
Побіч них стояли гармати з чорними дулами, зверненими в сторону ворога. Гармати були без замків, гармаші вистріляли весь припас стрілива.
Мертві гармати залишили поза собою. Марко оглянувся. Вояки йшли з затисненими вустами й очима, прикритими шоломами. Відчув таємну силу, що береже людину в бої. Її не завважуємо, коли є спокій. Вона завжди з нами, коли вояка оточує небезпека, вона береже нас, чуває над нашою істотою.
В тих днях відділ наступав, розбивав ворожі з'єднання і просувався вперед. Ішли з якимсь несамовитим завзяттям. Ледве протяжно засвистіли кулі, й почувся тріскіт рушниць і скорострілів, вони вже залягали в полі, відповідали на вогонь ще сильнішим вогнем і кидалися в наступ. Маршували далі, стрічали інші відділи, які долучалися до них, бачили старшин, які обговорювали положення, роздивляли шматки штабових карт, і всі вони не їли, не спали, відстрілювалися, залягали в бій і наступали.
Очі Марка стали вузькі від звичної бистроти і ціляння рушницею. Радісно прийняв легенький вітерець, що давав прохолоду і свіжість. Коли ж спочивали, дивувався квітам, що ростуть на полях боїв, горобцям, що тут і там ще цвірінькають по кущах і людям, які сновигаються біля спалених хат, стягають усяке добро, якісь недопалені дошки Й кусні дерева. Життя йде далі, думав, хтось величний кермує рослиною, .що цвіте, мурашкою і людиною.
Його морив сон. Спав твердо, без снів і без особливих приготувань. Засипав, де попало — у рові, на полі, під бур'яном. Іноді згадував Ірину і тоді був щасливий. Десь далеко, наче в іншому світі, є хтось, хто про нього думає і в нього вірить.
Відділ ішов далі, без думки про те, що криється за обрієм. Тільки коли діставали вогонь, або літаки почали з гуркотом і свистом скидати свій вантаж, вони крилися, інстинктом відчуваючи найбезпечніші заглибини землі.