Була се т. зв. червона кімната, улюблений кут пана Жолкевського.
Він сам сидів ось при великім, закиданім паперами столі, на якім горіло у двох свічниках по чотири високі свічки. Між ними стояв чорний гебановий хрест із срібною фігуркою Спасителя.
Вся кімната була оббита темно-червоним адамашком, а червоний блиск падав на лице гетьмана кривавим рефлексом. На гетьмані був червоний кунтуш та темно-багряний жупан, а всі запинки аж горіли від самоцвітів.
Пан Жолкевський, видко, мав гості та думав за хвилю зійти між них. Поки що держав він у руках великий кусень паперу з королівською печаткою і читав його. В худих виразистих рисах його лиця малювалися думки та почування, бо гетьман не мав причини скривати їх, будучи сам-один.
Письмо, яке держав у руках, – була се королівська пропозиція на сойм, а з неї аж віяло блідим острахом перед ворогом християнства і польським союзником – Високою Портою.
"Непевний се союзник! – писав король. – Не раз досвідчили ми сього, як облудна його приязнь, що з часом приходить і минає… Злий се сусід та не можна йому вірити, бо в нього щастя і відповідна нагода ломлять найсвятішу присягу" [Текст оригінальний. – Авт.].
Жолкевський прочитав усе письмо і задумався.
Так, непевна була приязнь турків! А від неї залежало все. Уся Річ Посполита не мала ані одного стану, який зміг би, одностайно зібравшися, відперти ворога та зберегти цілість держави. Гетьман знав своє військо добре. Воно складалося з усякої збиранини "без чці і вяри", з різних одчайдухів, інфамісів, банітів, вархолів, які ходили на війну збагачуватися та субстанцією "браці" латати свою надірвану розпустою фортуну. Коли зближався ворог, мості панове скликували сеймик, посилали депутацію, а прийшло до бою – посилали козаків, українських наємників, або ланову піхоту. На чім же опирається безпека Річи Посполитої?
Жолкевський поклав лист на стіл та спер чоло на руку.
Три політики! Королівська політика тривог, просьб, упокорень; шляхетська політика трусості, привати, безсовісності і гнилі та його власний патріотизм. Але гетьман чув, як земля усувається з-під його ніг…
Доки ще буде вдаватися те сипання піску в очі султанові? Та чи стане сього піску? Де взяти сеї тіні сил, яка здержує полчища османів перейти Дністер? Магнати ходять на волохів, ведуть війни на власну руку, закликають козаків, а з краю тікає тим часом маса народу від панів у козаки, аби тілько дальше від проклятої долі підданих. Пустіють села, у власнім гною гниє браця шляхта або свариться між собою. Наємна сволоч нищить останки майна, жиди вивозять усе з краю, що має вартість, лишають вино, атласи, розпусту, хороби і безсилу.
А сила пливе на схід! Там росте справжній великан – тут ломляться гнилі підпори, і уроєний великан валиться у власну гниль та нечисть. Боже, Боже! Хто подасть рятунок тим, що гинуть?
Жолкевський зложив руки і глядів у Розп'ятого. І нагло успокоївся. На його лиці появився іронічний усміх. Він, бач, приловив себе на штуці, якою часто зворушував шляхту в сенаті, щоби ухвалила комісію на козаків… Так! Нема чого здаватися на поміч неба, бо воно високо… Се лише риторична фігура. Треба сил, сил і ще раз сил! І то на се, щоби сього східного великана – козацьку силу – звалити, розірвати, а м'ясом та кров'ю погодувати змія, що здихає, і нове життя влити у гнилу суспільність. Треба за здоровим народом кинути на схід гниле панство, щоб воно мало нове підложе до своєї галапасної діяльності. Воно відживе знову, а з України нікуди вже тікати хлопам.
І тоді вся сила великана вселиться в Польщу, тоді нешкідливим стане лотрівство панів, вірним покаже себе турецький союзник, а й татари заховають шляхті свою приязнь, якщо не буде козаків, щоб боронити України та світити ханові в очі пожежами.
Жолкевський зірвався і став ходити по кімнаті туди і назад. Його тінь падала на стіну, і здавалося, немов поруч із ним ходить іще злий дух та нашіптує йому дальші думки.
Справді. Наслідком гнету у Короні, наслідком насильств, здирств та мордів заселюється Україна, позискує лад, добробут, силу і все те завдячує, очевидно, шляхті. Тепер готові козаки порізнити Річ Посполиту з Портою, а тілько одні вони мають силу знищити татар та опертися султанові. Тому ще нині треба скликати комісію і йти на Запорожжя.
Нагло спинився Жолкевський у проході.
А полуднева турецько-татарська границя?.. Король пише, що румільський беглербег домагався від нього листом поживи та дерева до будови турецьких замків на Дніпрі проти самої ж Річи Посполитої. Що за наруга! Сей поганин пише до короля, наче до першого ліпшого кяї свого пашалика! До козацького гультяйства пише ввічливо, немов до римського цісаря… Що ж з сього? Козаки відповіли лайкою, а король покірною просьбою… Ось він, Жолкевський, змінить се, але вперід треба крові, козацької крові на сході, хоч би за сей час мав хан половину шляхти з Корони взяти в ясир на заході… Треба Солониці…
Жолкевський сів знову та, закривши очі рукою, став пригадувати собі давні, забуті картини з-перед дев'ятнадцяти літ [1596 + 19 = 1615-й рік], коли він перший раз як начальний полководець громив гультяйство. Перед його очима станув образ кривавого поля, вкритого пошматованими тілами мужів, жінок та дітей. Він бачив мажі, оббризкані мізком розбиваних об колеса немовлят, попорені трупи і копита коней, пообвивані внутренностями. І все те, все те зробило його слово, слово зради…
Жолкевський здригнувся, відняв від очей руку, а зір його впав якраз на срібну фігурку Спасителя, що прощав навіть власним убійникам і лотрам. Від фігурки йшли яркі промені і падали на червоне лице гетьмана, немов хотіли його пробити стрілами розуміння, милосердя, покори. Гетьман зблід і сказав до своєї душі: "Годі! Патер Тхожевський дав мені абсолюцію від присяги, кажучи, що додержати її схизматикам – се гріх! А зрештою…"
Жолкевський махнув рукою, отрясся з сумнівів і нахмурився.
По хвилі проговорив шепотом:
– Хоч би й десять разів прийшлося те саме вчинити, non verebor тих самих взятися способів. Притім я прощаю їм усім як християнин… Але Річ Посполита домагається кари на бунтівничих хлопів, які не роблять панщини, а шкодять союзникові…
В сій хвилі почулися кроки перед кімнатою. Ввійшов шляхетський пахолок, нарядно одітий у оксамитну одіж. Він низько поклонився і сказав:
– Ваша ясновельможність! Єсть гонець-козак від Петра Сагайдачного, старшого Війська його королівської милості Запорозького.
– Нехай ввійде! – приказав гетьман.
Відтак поклав на столі набитий пістоль і уложив риси свого лиця у вираз поваги й сили. Пахолок щез, а за хвилю почув у передній кімнаті скорий і певний хід мужа та брязкіт шаблі. Двері відчинилися, і в них станула висока стать козака, а за нею – два панські гайдуки з мушкетами.
Козак скинув уже був свою довгу кирею і станув перед гетьманом у гарнім матеріальнім жупані синьої краски, сині були також шаровари, перев'язані довкола стану широким поясом. За поясом виднів турецький ніж та два пістолі, викладані багато сріблом. Довга шабля висіла при боці, а спереду від пояса – кілька ременів з люлькою, кресалом та гаманцем на тютюн. З другого боку видко було ріг із порохом та шкіряну торбу на кулі. Стать козака була худощава, костиста, широкоплеча, риси лиця виразисті, хижі, блискучі очі. З голови звисав на ухо жмут чорного волосся – оселедець.
Він зупинився на порозі червоної кімнати і глянув у неї, мов у пащу лютого звіра, – так кривавою видалася йому вся поява…
"Опир! – подумав. – Мало йому крові в полі, ще й хату вимостив кров'ю! Дух святий при нас!"
Він здригнувся, переступив поріг, а відтак поклонився в пояс, відповідно до приказів свого гетьмана.
– Слава Богу, – сказав, – а вам, ваша ясновельможносте, підданчий поклін від пана старшого Війська його королівської милості Запорозького та бажання доброго здоровля і панування на многі літа.
І шапкою діткнув підлоги, а відтак випростувався на весь ріст і глянув ізгори на меншого ростом "баборіза".
Жолкевський не відповів на поклін, тілько з-під стягнених брів глядів на козака, здержуючи лють, яка прошибала його на вид сього вірного вояка, видко, відважного, хороброго і послушного.
– Хто ти? – спитав укінці.
– Військовий осаул Олекса Коршун.
– За чим приходиш?
Осаул поклонився знов у пояс:
– З вістками, які старший Війська його королівської милості Запорозького посилає вам, ясновельможний, у доказ своєї вірної служби королеві, Річі Посполитій і всьому християнському мирові.
Жолкевський стягнув брови ще більше.
– Знаю, знаю, гарна се служба, чисті медвежі прислуги, та про се опісля! Кажи тепер, що знаєш.
– Уроджений Петро Сагайдачний пересилає мною вістку до могучих та високих ух вашої ясновельможності, що кримський хан з усіми ордами стоїть уже на границях, і стягаються ще тілько ногайські орди, щоби купою піти на Поділля й Волинь. Знаємо се зовсім певно, бо всі табуни пощезали, а чабани пігнали череди у західні степи, тому що не буде кому пильнувати їх. Усі татари в поході. Ось і все!
– Відки знаєте, що напад піде на Поділля й Волинь?
– Бо в нас тепер усі козаки дома, то татарам небезпечно. – І, поклонившися в пояс, хотів відійти.
– Пожди! – сказав Жолкевський і, відвернувшися, підійшов до вікна. Слова козака про "безпеку" для татарських чабанів у Річі Посполитій влучили гетьмана, мов удар батога, і він не міг говорити далі.
Козак відступив до дверей та приглядався з-під насуплених брів гетьманові. Він міркував, над чим саме думає Жолкевський. Сагайдачний приготував його був на се, що гетьман ставлятиме питання, і научив його, як має на них відповідати. Отаман козаків знав добре, що у гетьмана було всього 300 вояків та що він гнівається на козаків за спустошення Синопу, і тому не візве їх на поміч. Для того саме післав козака, немов підчинений шле вісті начальному полководцеві. Але ось Жолкевський надумується… Ану ж захоче видати приказ вирушити? Що тоді? Ну, тоді не його голова, тоді старий січовий лис, як звали Сагайдачного, нехай, здоров, торгується сам!
Козак усміхнувся хитро… Та ось побачив на столі пістоль із відведеним курком…
"Боїться, собача віра! – подумав. – То добре!"
Але в сій хвилі почув, як кров набігає йому до голови та зачинає боліти згоїна над ухом.
Була се згоїна по рані, яку одержав Олекса ще семилітнім хлопцем над Солоницею.