— зауважив Балюков.
— Ти, комісаре, дивися на життя власними очима, а не через газету. Пропаганда теж потребує реальності.
— Сам кажеш, що при такій машині не розживешся.
— Не чіпайте Дмитряка, — несподівано втрутився Петро Циба— нюк, машина якого закріплена була за нашою бригадою ще в день її формування. Біля екскаватора утворилася черга, то він вирітпив зазирнути до своїх.
— А ти хіба не насміхаєшся з нього?
— Ми — колеги! — несподівано поважно відказав Петро. — Ми один одного розуміємо.
— Машина морально застаріла, — затявся Сиротюк. — Вона давним-давно не вигідна економічно. Може, комусь ще на "фордзоні" заманеться попрацювати?
І хлопці розвантажили машину. Дмитряк вдячно поплескав по плечу кожного з них та й заходився крутити ручкою заводу. Щоразу в такі хвилини хтось із нас не втримувався і вибухав реготом. Але тепер кожен вважав за краще помовчати.
— Він ішов з нею від Волги, — мовив Петро. — У війну це багато. Тут, під Прилиманським, обох скалічило. Машину затягли у вибалок, щоб не заважала, а водія у шпиталь.
Цього разу старий марудився недовго. Завів. Вантажники для жарту вперлися у борти, і під їхні крики "ей, чавела!" "фронтовичок" рушив у черговий рейс.
— Уже після війни Дмитряк зібрав машину по гвинтику. Можна, звичайно, й пожартувати з такої відданості. Але подумаєш: немов два зранених солдати. Доки підтримують один одного, доти й живуть. Така історія...
— Все це сентименти, — стенув плечима Сиротюк. — Давайте кожен триматися за свої спогади! Що буде тоді?
Петрові сперечатися ніколи. Ми теж пропустили Сиротюкову репліку повз вуха і взялися за лопати. Кожен поринув у роботу. Лиш час від часу визирав з-за плеча курний шлях. Мовби не вірив, що старенького "фронтовичка" вистачить на ще один тяжкий рейс.
зо
У житті Софії зовні нічого не змінилося. Як і раніш вона жила на хуторі, у діда, і, щонайменше двічі на ти жде н ь, я вирушав туди на побачення, щоб повертатися десь опівночі, а то й під ранок. Іван Балюков ці мої походеньки не схвалював. Був певен, що ні до чого путнього вони не приведуть. Знаєш, сказав він мені, проводжаючи якось у черговий похід, або ти візьмеш себе в руки, або ж потрапиш до рук цієї сектантки. "Ти нічого не втямив у цій історії", — відказав я йому. — "А якщо вважаєш, що потрапити до її рук — лихо, то мені вже ніщо не загрожує: я давно в них". Я розумію Івана, але зрікатися Софії не бажаю.
На жаль, проти наших зустрічей був не лише Балюков. Одного вечора мені довелося мати справу і з її "братами" по вірі. Пам'ятаю, що тоді у мене був гидкий настрій і я знову розмірковував над долями Ярослава і Магди. Я збирався навіть написати Ярославу, хотів розпитати про деякі подробиці їхніх взаємин, але боявся, що він може сприйняти мого листа як допит приватного детектива, якому раптом забаглося покопирсатися в чужих прикрощах. А мені хотілося визначити своє ставлення до Ярослава. Іноді мені здавалося, що Магда таки була зрадницею, але Корінний вже не потребував її допомоги, й, відчувши, що вона прихильно ставиться до Любича, вирішив позбутися її. Спадало на думку й таке, що своєю необережністю Любич стратив власне кохання. І тепер мусить спокутувати, не маючи права на співчуття.
Я дійшов висновку, що в людських долях ніколи й нічого не можна передбачити, і завжди важко визначити, чого стерегтися, а чому радіти. У моїх стосунках із Софією теж багато чого лишалося невизнане— ним. Все складалося напрочуд просто, і я відчував, що рано чи пізно можуть спливти неприємності. Хтозна, як поведеться Софія надалі. Може, її знову потягне до секти і мені буде відведено роль чоловіка — невдахи, якому все життя доведеться стояти перед дилемою: або переконати дружину порвати з сектою, або ж порвати з дружиною. А як будуть діти? І якщо вже говорити одверто, того вечора мене дратувала Софіїна легковажність — дивно, що я наважувався називати легковажністю те, що вона довірялася мені. Ми обоє ще не готові були до такої близькості, і коли оцінювати це серйозно, наші великі радощі одного дня могли перетворитися на печаль.
Я поминув виноградники, що підступали до самого села, звернув з дороги і пішов до хутора навпрошки, стежкою, якою ходив завжди. Та ледь я встиг спуститися в долину, як переді мною виросло кілька постатей.
— Куди прямуєш, небоже?
Четверо бороданів обступили півколом і чекають на моє слово. Двом з них було років, мабуть, по тридцять п'ять, бо хоч бороди й старили їх, але міцні й жилаві постаті свідчили, що то ще досить молоді чоловіки, ще з дитинства призвичаєні до нелегкої сільської праці. Вік двох інших визначити важче, але й вони зі старістю не зналися.
Хто вони, іщо їм потрібно від мене? Бандити? Сектанти? Випущені сорочки, підперезані чорними пасками... Таки сектанти.
— Що вам треба?!
— Не так грізно, — буркнув товстань, що почувався найупевнені— ше серед них. — Ти ще не відповів на наше запитання. Мабуть, знову до Софії Оранчук зібрався? Чи, може, так прогулюєшся?
Він стоїть якраз напроти. І погляд його блукає по мені, неначе відшукує найвразливіше місце. Я відчув, як десь у куточках моєї свідомості накопичується й закипає лють, а руки вже палають і вкриваються росинками холодного поту. Як то буває у мене завжди, коли настає межа, за якою я не здатен стримувати себе. Після кожної такої хвилі я називаю себе "психопаткою". Але тепер мені вкрай потрібно було вийти на таку межу. Бо вона не дасть схибити чи, боронь боже, злякатися їх.
— Ти, напевне, пророк? — допитуюся я у товстуна. — Ти читаєш думки на відстані і віщуєш ближньому по лініях долоні.
Я вже встиг добре придивитися до обличчя кожного з них, проте не впізнав жодного. Що-що, а в обличчя я знав усіх і в Ройлянці, і на хуторі. Можу поклястися, що ці пики бачу вперше.
Той, що стояв праворуч, худорлявий, з ріденькою борідкою, раптом поклав руку мені на плече. Жилаві пальці його вп'ялися в тіло з такою страшною силою, ніби їх скорчило в агонії.
— Я радив би тобі, хлопче, отямитися, поки не пізно, — прокоментував той жест товстань і підступив ще ближче.
Я з силою скинув руку і відскочив назад, щоб вирватися з їхнього оточення, але вони усі четверо посунули на мене. У їхніх похмурих поглядах я вичитав таку жадобу розправи, що аж здригнувся.
Норов місцевих сектантів я знав. Вірніше, чув від ройлянчан про їхню дивовижну жорстокість навіть у ставленні до власних дітей. Та, передчуваючи лихий кінець цієї зустрічі, не так відчував страх перед розправою, як потерпав, що не зумію дати хоч би одному з них стільки, скільки належить.
— Та ти не бійся, — стиха мовив сухорлявий, ніби й справді вичитав мої думки. — Сьогодні ми зустрілися не для того, щоб вчинити бійку Софія — сестра наша у вірі. А ми шануємо кожного, хто шанує брата нашого чи сестру. Знаєш ти про це?!
Я не удостоїв його відповіддю, проте він і не чекав на неї, вів далі.
— Вона сестра наша, і ми єдині у молитвах й у мирських дійствах. Яке б лихо не спіткало її — ми з нею.
Наскільки я зрозумів їх, мені слід було б негайно висповідатися і покаятись. Не виключено, що через кілька хвилин вони простягнуть мені аркуш паперу з текстом моєї заяви про вступ до секти. Якщо тільки заведено у них писати такі заяви.
— Від сьогодні можеш шукати собі іншої сестрички, — вишкірився я, пильно стежачи за рухами трьох інших сектантів, які знову намагалися оточити мене.
Той, що розмовляв зі мною, — мабуть, пресвітер Іоанн, про якого колись розповідала мені Софія, — уловив мій настрій, бо коротко кинув своїм: "Не руште!" І ті негайно скорилися: відійшли вбік.
"Краще б уже били, — щиро подумав я, передбачаючи довгу й нудну агітацію. — На якого чорта здався 'їм такий нехрист, як я?"
— Ви усі звикли розцінювати секту з огляду на попівщину, — твердо мовив пресвітер. — Вас цікавить лише одне: чи є сенс у наших молитвах та обрядах. Так от знай, що він є! І справа тут не в божій милості. Чи спадало тобі на думку, що людина прагне вузького кола однодумців? Вірних і відданих їй. З якими вона однаково може поділити велику радість і страшне горе. А член нашої секти приїжджає до будь-якого села, де є одновірці, і його зустрічають мов рідного. Хата розвалюється — нову вибудують, корова пропала — складуться і куплять, ще якесь горе спіткало — розрадять і відплачуть разом з тобою.
Кожне слово його видавалося мені словом з молитви, так повільно й урочисто сходило воно з уст.
— Ми, інженере, щасливі з того, що знайшли серед багатомільйонної череди господньої кілька сотень людей, котрі здатні й погоджуються щиросердно ділити і радість, і печаль нашу. Котрим болять наші болі і крає душу наш смуток. Мине зовсім небагато часу, спаде з очей омана молодості, і ти зрозумієш, що тобі бракує ужитті саме такого щиросердя людського. І змушений будеш шукати його і не знайдеш ніде, крім благословенної богом секти нашої.
— Не треба підганяти секту під канони масонської ложі, — увірвав я філософствування пресвітера. — Кожному, хто знайомий з вашою сектою, добре відомо і про жертвоприношення дітьми і про "підземний рай" у печерах. Може, й будуть у моєму житті хвилини розпачу Але ж то не роки скніння в молитвах. Та ви й самі добре знаєте, що то за неволя бути сектантом, і навряд чи віруєте у бога з такою щирістю, як проповідуєте. Жаль лише, що десятки людей страждають через вас.
Я відчував, що говорю не так складно, як він. Але був переконаний, що сам пресвітер лише грається у віруючого, а вірніше — у такого собі князька-спасителя, новоявленого месію, і казав йому про це у присутності його пастви.
— Ви нагадали про деякі факти бузувірства, — тактовно відводив удар Іоанн. — Мушу визнати: вони справді мали місце. Дехто з-поміж нас і по сьогодні прагне фанатично наслідувати старі звичаї й обряди. Та це вже, як пишуть по ваших газетах, "крайні праві" у нашому русі. Ми ж, молода генерація, проти цього. Секта повинна триматися на вірі у силу молитви, на фанатичній відданості справі секти і тверезому осмисленні фізіологічних та біологічних основ життя. Тому ми не перешкоджаємо навчанню молоді і не збираємося так бездумно, як колись засновники секти, заперечувати доведені світовою наукою і практикою факти. Ми вирвемо секту з лабет попівщини. Ми орієнтуватимемося лише на соціально-психологічні основи згуртування людей.