А хто зрадив раз, тому вже ніколи ніхто не повірить. Хто зрадив, той не тільки вчинив кривду тим, що вірили йому, але самого себе зневажив...
Роман здивовано поглянув на Всеволода, але той читав далі і щораз більше зохоплювався:
— Як високо цінить Шевченко в "Невольнику" вірність Ярини, що таки діждалася свого милого, хоч і сліпого... (Міма здригнулася). І він остерігає всіх українських дівчат, що полюбити чужинця — це найпоганіша форма зради...
Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями... "
Крісло Тамари загуркотіло, втратило рівновагу і перевернулося, стягаючи за собою зі стола скатерть. Тамара схопилася з нього і стрілою погналась у свою кімнату.
Міма старалася врятувати "Кобзаря" з калюжі води, що утворилася з розбитої склянки з квітами; Всеволод побіг до кухні по ганчірку. Орест хотів знов застелити скатерть і штовхнув книжки професора, що стояли високою горою просто на підлозі.
Святочні сходини не вдались — і не скінчились...
***
Міма підійшла до Тамари, що лежала непорушно на ліжку у своїй кімнаті, і сказала ледве чутно:
— Тамаро...
Тихо.
— Тамарко!...
Тихо.
— Тамаро, голубонько! — і торкнулася її рамена пальцями.
Відповіло здавлене ридання.
— Тамаронько, хлопці пішли з хати, ми осталися самі. Тепер можеш мені все розказати, дитино... Ти ж завжди розказувала мені про Романа...
Міма сіла на ліжко біля Тамари. Та нарешті підняла голову з пом'ятої подушки і недовірливо глянула на Міму.
— Я люблю Ларрі! — майже викрикнула нараз. — Нехай собі Всеволод каже, що хоче!
— Я знаю, Тамарко; чого ж хвилюватися? Я бачила тебе з ним на сцені і тоді, коли всідали до авта, їхали...
— Ми мали парті після концерту — в "Гаваї-Інн"...
Міма держала себе міцно в руках.
— Ну, добре — мали вечірку. Але ти ще мені не сказала, за віщо ти любиш Ларрі?
— Ларрі — чемпіон у бейзболі. За ним тужать усі дівчата в школі.
—А Романові цілували руки з вдячности малі діти та безсилі бабусі! — сказала ніби до себе Міма.
— Що ти кажеш? Цілували?
— Коли він визволяв їх із більшовицького транспорту на схід... Та це мені лиш так пригадалося, що Роман розказував.
Ти говори дальше про Ларрі.
— Ларрі і хлопці всі шанують!
— А Романа боялися на смерть большевики... Та я не даю тобі скінчити.
— Ларрі... Ну, як тобі сказати? Батько Ларрі має гуртівню цукорків, великий бізнес...
— Батько Романа вже понад сім років карається на засланні...
— Хіба Роман мав батьків? Я не думала про це...
— А звичайно! Але що ти ще знаєш про Ларрі?
— Він дістає щотижня від батьків по п'ятдесят долярів на що сам хоче...
— А Роман від шістнадцятого року життя сам заробляє собі на прожиток...
— Як — з шістнадцятого? Від того віку, в якому тепер я?
— Відколи большевики вивезли його батьків... Але ти кажи про Ларрі...
— Що тобі ще сказати? Він був найс, завжди, розумієш, чарівний був... Купував мені орчідз...
— Орхідеї? А знаєш ти, що міг би дати тобі Роман?
— А що? — зацікавилася.
— Тебе саму!
— Як це?
— Бо тепер ти — сама не своя...
— Ой, чого ж ти стільки говориш про нього?
— Бо ти його любила. Не так?
— Так...
— А любиш?
— Я не знаю...
Міма вже не могла довше говорити спокійно.
— Він забагато вартий, щоб ти гралася його почуваннями! — майже крикнула. — Розумієш?
— Але Ларрі є зі мною ін лав так, що аж плакав! — відповіла вперто.
— Романових сліз ніхто не побачить, хоч ти — одинока в нього на світі...
— Одинока?
— Хіба не знаєш? — голос Міми був суворий.
— То що я... що мені робити?
— Про це треба тобі самій подумати! А коли не знатимеш, спитай її! — і Міма показала в кут. Там майже чорніла на стіні під білим рушником Вишгородська Богомати.
Замість відповісти Тамара знову сховала голову в подушку. Міма вийшла навшпиньки з кімнати. В голові їй шуміло...
***
— Галло, пані Терешко?
— О так!
— Чи можу говорити з паном Тополею?
— Я думаю, що но!
— Нема його дома?
— Є! Прийшов десь так з годину тому.
— Так що ж?
— А то, що такий прийшов, як — не при вас кажучи — п'яний. Геть заточувався, навіть мені "гело" не сказав і пішов нагору.
— А не можна б його таки попросити? — настоювала Міма.
— Пробачте, що так вас турбую...
— Чому ні! Спробувати можна.
Міма чула навіть через телефон, як Терещиха стукала в двері нагорі...
— Нічого вам не поможу — не відзивається!
— Дуже вам дякую, пані Терешко, і пробачте, що завдала вам стільки труду...
— О-кееей!
Міма задумалася, сидячи в телефонній будці в сусідній крамниці, біля Рябенків.
***
Роман добрів до хати, замкнувся на ключ, і важко сів за стіл.
Аж тепер все скінчилося! Чи треба було від хвилини перших проблисків відчуття свого "я", кидатися, мов неприкаяному? Переносити крадьком пропаґандивну літературу, скликати друзів на таємні сходини, "вилітати" з гімназій за це? Чи треба було проходити в білий день кордони і милуватися всесильністю зброї в руках? І в цій завірюсі кожного дня, кожної години знаходити себе, здобувати знання, скріплювати і готовити себе на непередбачене велике? Чи потрібне було все це, щоб нараз, одним помахом білої ручки... Щоб через таку дурницю все це нараз було покінчене? Щоб його зневажили і щоб через те він так терпів? Щоб тепер... Туман з того Всеволода! І з ним, і з Довбушем усе покінчене...
В кімнаті поволі смеркало. Стукання Терещихи навіть не почув...
— Все покінчене? А, може, все таки є ще одна можлива проба? Найостанніша! Може, таки ще виграю?
Засвітив світло, вийняв з течки папір і почав писати:
В одній з найстаріших українських книг, ще з XII століття, написано: "Не сотвориться корабель без цвяхів, ані праведник без читання книг". Парафразуючи цей афоризм, можемо сказати, що не може появитися філософ великої міри, якщо нарід, із якого він вийшов, не стоїть на відповідно високому культурному рівні.
Розпочинаючи цю коротку доповідь про українського філософа-ідеаліста Григорія Сковороду, я не можу не згадати хоч у кількох словах про ступінь культурного розвитку його батьківщини-України в ті часи, тобто від половини до кінця XVIII сторіччя.
Прочитав і здивувався: писалося!
В ту пору доцвітало в Україні барокко в архітектурі, в літературі, в способі думання. В цей час давала свої найкращі плоди доба державного життя України, започаткована великим гетьманом Богданом Хмельницьким у 1648 році.
Це було незвичайне на ті часи явище. Сучасник Кромвела, Хмельницький вже на півтора сторіччя до французької революції проголосив практично її гасла: "Ліберте, еталіте,
фратерніте "* і побудував на них державу, де всякому здібному був доступ до освіти та здобування собі знання.
Чужинці-подорожні дивувалися, що в Україні майже не було в ті часи неписьменних, а багато жінок теж: мало доступ до шкіл. До речі, середні школи нараховувались тоді сотками, а університет, Могилянсько-Мазепинська Академія в столиці України — Києві, був науковим осередком для всієї Східньої та Полуднево-Східньої Европи...
Ледве встигав ловити думки на лету та заносити їх на папір. Відчував, як випливали вони невідомо звідкіля і вміщувалися саме там, де їх було треба.
Аж коли на близькому костелі пробило дванадцять разів, він перестав писати і почав числити записані аркуші. Праця поважно переступала за половину, і він її уже не "пхав вперед", а вона його тягнула. А до ранку було ще далеко!
Уже хотів був дальше писати, коли нараз біля дверей у коридорчику щось зашелестіло. Протер очі:
— А це що? Духи ходять чи я вже починаю спати? Невже я аж так розлінивів на еміграції? В найгіршому випадку — це миш. Сіромаха — не дуже тут поживиться!
Так пожалувавши жартома миш, Роман сів знову писати.
***
Ранком була бодай та вигода, що не мусів вставати та одягатися. Перечитав готову доповідь. Ствердив, що, якби і треба буде ще щось поправити, то це можна буде зробити тільки під час обіду, бо тепер голова відмовляла служби. Перекинув рушник через рам'я і хотів зійти вниз до лазнички — помитися перед тим, як іти на працю.
Відчинив двері в коридорчик, що ділив його стріх від сходів, які вели просто в город. Відчинив з розмахом — і нараз двері вдарилися об щось м'яке.
— Ов, а це що? — і Роман потиснув двері сильніше, аж те,
"щось" зойкнуло.
Блискавкою вискочив за двері — і вже держав за барки наляканого Всеволода.
— А... а ти що тут?
* Ці французькі слова значать: свобода, рівність, братерство.
— Я... я... — Всеволод не міг вимовити зі страху ні слова.
— Ну ходи, ходи в хату! Бачу, я добре тебе налякав! — зразу подобрів Роман...
Всеволод сидів напроти Романа і розказував:
— Після того, як ти пішов, ми з Орком пішли до кіна. З горя — розумієш... Повертаюся — а дома була лише Тамара. Ну, неважливо... Гляджу, а на одвірку олівцем стрілка нарисована.
Дивлюся за нею, аж за газоміром — лист. Від отамана...
— Щоо?
— Звичайною морзеткою...
— Ну, але від кого?
— Таж від отамана, кажу. Щоб Орест сторожив потайки біля твоїх дверей до півночі, а я — від півночі. Бо ти в небезпеці...
— Я? — Роман ледве зумів приховати здивування.
— Та ось поглянь!
Роман пізнав фарбу чорнила на клаптику паперу і густо почервонів. Здавалося, що ось-ось подре папір, а разом з ним і бідолашного Всеволода. Але ні — вмить заспокоївся.
— І ви це виконали?
— Сам бачиш!
Роман побачив під очима Всеволода синяві перстені. Вони були такі великі, що навіть окуляри не могли їх закрити.
— А Орест був?
— Не як же!
— А дома знали?
— Орест сказав, що йде до товариша вчитися, а я... таки втік.
Всі спали вже. Головне те, що тобі нічого не сталося...
— Мені? — знову здивувався Роман.
— Чи не скажеш ти мені, що це за небезпека? Комуністи? Бо навіть у нас в клясі кілька є...
— Вгадав! — бовкнув Роман таким тоном, що можна було і вірити, і не вірити. — Але ти біжи тепер домів, поки не прокинулися, а то — лихо буде...
***
Якийсь добрий дух спонукав Романа виглянути у вікно за Всеволодом. Просто під хвірткою Всеволод зустрінув свого батька. Професор Рябенко був вкрай зденервований і дуже розгніваний.
Роман шугнув сходами вниз і добіг на місце нещастя саме в ту хвилину, коли професор докоряв Всеволодові, що мама трохи не зімліла, побачивши, що його немає.
— Пане професоре, це я всьому винен! — станув поміж ними Роман.
Професор не знав, що йому казати.
— Мені було трохи погано, і Всеволод не схотів мене покидати. А потім стало дуже пізно, і не міг я пустити його
самого вночі...
Професор поправив полинялий капелюх.
— Та воно, теє, Романе Євгеновичу...