Це його, чесно кажучи, ображало, бо російський президент в його уяві був насамперед гонителем єврейської інтелігенції в своїй країні. Для Льоні єврейська інтелігенція зосереджувалась у засобах масової інформації, і Путін, воюючи зі свободою слова, був насамперед антисемітом.
Льоня ніколи нікому не виставляв за свій день народження. Саме цього дня намагався просто не виходити із квартири, а коли хтось перестрівав його у наступні дні, вимагаючи поставити сто грамів, ухилявся від цього, брешучи, що витратив усі гроші саме на день народження.
28
У маршрутці було повно людей. Марина нависла над двома жінками, які тихо говорили, але так, що їй було чути.
– Та я прописала свого у мами в селі. Хай шукають.
– І правильно. Не для москалів ти народжувала свого сина, аби його там убили.
– У військкоматі хочуть тисячу доларів, аби відмазати. Де я маю їх узяти?
– Та ні, мені казали менше.
– Якщо вийти напряму. А посередник теж хоче заробити.
– А-а-а.
– Тобі добре, в тебе дві доньки. А вони хочуть у мене єдиного сина забрати.
– А наш сусід втік за кордон. У Чехію, чи що. На заробітки.
– Кажуть, що вже не пускають. Треба мати якусь довідку, що тебе не призивають на війну.
– Ой, швидше би те все закінчилося. І чого той Путін хоче?
Не змовляючись, жінки подивилися на Марину. Та вдала, що не чула їхню розмову, байдуже дивлячись у вікно.
29
Першою з шістдесятиліттям його привітала Віталіна. Не було ще й сьомої ранку. Льоня щойно повернувся додому, вигулюючи Сігму. Згадав, що одного разу, ще в минулому тисячолітті, мав з нею інтимні стосунки, але Віталіна цього не пам'ятала, бо була п'яною. Скільки потім не чіплявся до неї на тверезу голову, вона його делікатно відшивала, хоча завжди намагалася зберігати з Германсдерфером дружні стосунки.
Другим був Андрій Чернюк. Він зателефонував біля дев'ятої і у властивому йому стилі запропонував відсвяткувати шістдесятиліття Льоні упродовж наступних сорока днів.
Із дрогославських журналістів більше того дня його ніхто не вітав. Звісно, це було образливо.
За фахом Германсдерфер був інженером, працював на різних заводах, а коли підприємства почали закривати, перекваліфікувався на журналіста. Надсилав одні й ті ж інформації, замітки, статті в різні дрогославські видання і смиренно чекав, коли його надрукують. Інколи його писанину брали до обласної преси, переробляючи на свій копил і часто не ставлячи прізвища автора. Один із головних редакторів порадив Льоні взяти псевдонім, і щоб у ньому було щось українське. Про себе Льоня назвав цього чоловіка антисемітом і більше до цього видання нічого не надсилав. Платили йому мізерні гонорари, за які не дуже й проживеш.
За Кучми, перед Ющенком, депутат обласної ради від Дрогославщини, який належав до Соціал-демократичної партії України (об'єднаної) і був не останньою людиною у податковій системі, запропонував Льоні очолити Інтернет-сайт "Вечірній Дрогослав". За все було оплачено, ще й поставили на непогану зарплату. "Вечірній Дрогослав" не мав особливого успіху, та й часи змінились, об'єднані есдеки випарувались, як роса на сонці, матеріалізувавшись в інших партіях і державних органах. Інтернет-сайт милостиво залишили Льоні, але вже зарплати йому, звісно, ніхто не платив. Германсдерфер публікував місцеві новини, а ще – різноманітні матеріали на єврейську тему. Щоби вижити, навчився писати статті на замовлення, вихваляючи того чи іншого місцевого підприємця, депутата чи знакову фігуру Дрогославщини. Не завжди це приносило йому моральні дивіденди, але грошенята у кишені мав.
За великим рахунком, журналісти Дрогославщини так і не визнали Льоню Германсдерфера своїм, і найбільш болюче він це відчув саме на день свого шістдесятиліття.
Він почав готувати сніданок батькові, який більше лежав у ліжку, ніж ходив по квартирі, а вже коли востаннє був надворі – й сам не пам'ятав. Планувалося майже святкове меню, виходячи з фінансових і кулінарних можливостей Льоні.
У цей час пролунав дзвінок у двері. Сігма ліниво гавкнула. Льоня нікого не чекав, особливо сьогодні, на своє шістдесятиліття, яке, звичайно, збирався провести вдома. Коли глянув у вічко, побачив Ярослава Солнцева. Той тримав у руках пляшку правдивого закарпатського коньяку і пакет з продуктами.
30
Мартін картав себе за те, що так безоглядно відпустив від себе Вікторію. А тепер вона не знати де поневіряється. Може, і в живих її нема давно.
Розумів, що не все було в його силах. Знав, що вона ніяка не журналістка. Так само розумів, де працює той поважний чоловік, який за неї попросив. Тому без зайвих слів і прилаштував її до своєї редакції.
А далі вже – не його справа. Вікторія робила те, що вважала за потрібне. Мартін не мав права втручатись. Відлучалася з Києва на декілька днів чи тижнів – а він навіть не знав, де вона і що з нею.
І все ж боліла йому душа. З Вікторії могла вийти непогана журналістка. Вхоплювала головне. Вціляла прямо в "десятку". Те, на що іншим потрібно було декілька днів, аби зрозуміти суть, бачила відразу. А її репортажі з Донбасу (під псевдонімом, звичайно) були найкращими.
Але була в Мартіна ще одна думка, яка не давала йому спокою. Навряд чи в його роки можна було закохатись. Але прив'язався він до Вікторії капітально. Навіть якось сказав їй, що коли все закінчиться тут і вони повернуться додому, нехай виходить за нього заміж, будуть жити довго і щасливо, він ще здатний зробити дітей. Він умів найсокровенніше своє подавати жартівливо. Але Вікторія, здається, сприйняла все всерйоз. Чи насправді просто зрозуміла його душу? Вона обійняла старого, поцілувала в щоку. Нічого не відповіла. А Мартін ледве стримався, щоби не розплакатись.
Де ж тебе шукати, Вікторіє? Якби знав, де ти, на вітрах би полетів із цього Києва!
А для всіх інших Мартін залишався старим занудою, який вимагає від підлеглих не знати що. Навіть усмішки на його обличчі ніколи не побачиш. Ото би здивувались, якби дізнались, які пристрасті палають усередині нього!
31
Змучена, Марина йшла за малими в дитсадок. Важкість тиснула на плечі. Здавалося, не перепрацьовувала на роботі і вдома, але тиснули на неї батьки Андрія і начальник на роботі. Рятували щоденні дзвінки коханого. Нічого не хотіла йому розповідати. Йому й так важко. Нехай не знає про її проблеми.
Раптом Марина побачила Андрія. Сумнівів бути не могло. Він ішов попереду неї у джинсах і чорній куртці, які любив зазвичай одягати. Але що він тут робить, якщо має бути на полігоні? Втік? Адже казав, що не буде гинути за Порошенка.
Вже хотіла його покликати, але невідомий озирнувся, і Марина побачила, що то зовсім чужий чоловік.
Не знати чому, але зраділа. Ні, звісно, вона хотіла, щоби її Андрійко зараз був поруч з нею. Проте було би соромно, якби він справді втік. Це ж довелося б переховуватися. І як би вона дивилася в очі людям? Чи краще було все-таки відкупитися? Ось і Богдан Степанович натякав на своє знайомство з військовим комісаром. Та й жінка у маршрутці казала, що прописала сина за іншою адресою, так що не зможуть його знайти і відправити на фронт. Вже не знала, як мало би бути. Треба надіятися на долю, на те, що з Андрійком нічого не станеться. Живим і здоровим він повернеться додому.
Ще довгим поглядом проводжала незнайомця. А він віддалявся від неї. Їй здавалося, що це йде у невідомість її Андрійко.
Руда вихователька казала Марині, що її хлопчики нечемні, смикають дівчаток за коси.
– Ви ж скажіть чоловікові, – торохтіла, – хай поговорить з ними, адже як зараз виховаєте дітей, так вони дорослими будуть ставитися до жінок.
– У мене нема чоловіка, – стиха вимовила Марина.
Вихователька замовкла. Вона цього не знала і тепер жалкувала, що сказала таке цій дивній жінці. А Марина не розуміла, чому таке бовкнула. Як це не має чоловіка? Він живий. Що вона його передчасно ховає? Вона хотіла сказати, що зараз нема чоловіка, бо він на полігоні, але не захотіла виправляти сама себе і поспішно пішла з синами.
32
Десь за півроку до горбачовської перестройки парторг школи, в якій учителював Ярослав Солнцев, запропонував йому стати кандидатом у члени КПСС. Мовляв, за рознарядкою дали одне місце для їхньої школи, і кращої кандидатури він не бачить. Взагалі-то це було ще з інститутських часів голубою мрією сина охоронця сталінських концтаборів і ув'язненої там української патріотки, вивезеної із Західної України до Сибіру. На третьому курсі його, що називається, на повороті обігнав "ботанік" – високий худорлявий студент в окулярах. Згідно рознарядки, від самого початку ставку в парткомі інституту робили саме на Солнцева, але потім несподівано у фаворитах опинився "ботанік". Комуністи переконували самі себе, що той і вчиться краще, і бере більш активну участь у громадському житті, і все таке інше. Позичивши очі в Сірка, все-таки розуміли, що якщо "ботанік" і має перевагу перед Солнцевим, то лише в одному – був кагебістським стукачем.
Поразку Ярослав сприйняв боляче, але образу затаїв глибоко в собі. Він не знав справжньої причини, чому "ботанік" став кандидатом у члени КПСС, але розумів, що діють невідомі йому обставини, на які він не має і не може мати впливу. Але саме цей факт звернув увагу органів на Солнцева. Щоправда, спочатку були сумніви, чи залучати його до стукацької роботи. Сам хлопчина їм подобався, але скандальне минуле його батька, який виявився нестійким у боротьбі з ворогами народу, взявши у дружини українську патріотку, не сприяло створенню благопристойного образу. Проте Гордіїв вузол розрубав сам Ярослав. Одного разу він з'явився на третьому поверсі непримітного сірого будинку колишньої катівні НКВД, гестапо, МГБ і здав з потрухами однокурсника, який розповідав антирадянські анекдоти. Потім до цього хлопчини пильно придивились і з'ясували, що двоюрідний брат його мами був у бандерівцях, але у родині приховували факт його загибелі в криївці від рук енкаведистів. Дали по строгачу тим, хто не догледів цього, а студента під надуманим приводом витурили з інституту. Це й вирішило долю Солнцева, який став стукачем, хоча користі з нього було, як з цапа молока, бо на одних антирадянських анекдотах далеко не заїдеш, тим паче, що його куратори із КГБ знали їх набагато більше, ніж ті, на кого він стукав.
Тепер, коли йому знову запропонували стати кандидатом у члени КПСС, радість розпирала груди Солнцева.