Він був чужим на цьому святі життя, революція була йому чужою, ці люди були йому чужими. І він був їм чужим, випадковим гостем, якого ніхто не чекав, але з ввічливості не випроваджував.
Здається, ніхто й не помітив, що Швець вийшов із кабінету.
Іван Дмитрович уже в себе випив склянку мінеральної води "Дрогославська", сів за робочий стіл. Здається, він ні про що не думав, хоча думки роїлися в голові. Проте словесно висловити їх, оформити у речення він би зараз не зміг.
Пролунав настирний дзвінок. Телефонувала дружина, запитувала, коли він буде, що йому приготувати на вечерю. Він щось буркнув і кинув слухавку.
Через мить знову пролунав дзвінок. Думаючи, що це дружина, Швець не подавав ознак життя. Зрештою, взяв слухавку, ліниво простягнув: "Ал-ло!" і почув жаданий голос: "Мусіку, як ти там? Я скучила за моїм Мусіком".
Ось уже декілька місяців Алла стала для нього неперевершеною коханкою, і він готовий був присвятити їй решту свого життя. Молодша від нього на двадцять років, вона фактично повернула його до життя, в тім числі й сексуального.
Йому не подобалося, що вона називає його Мусіком, але вона щиро зізналася, що так називала колишнього коханця, і перед ним ще одного коханця, і перед ним ще. Ось коли перестане називати свого Івана Дмитровича Мусіком, значить, покинула його і знайшла іншого. Тому він мусив миритися з тим, що його кликали саме так і не хотів, щоб Алла знайшла собі іншого.
Недоречно зайшла секретарка з якимись паперами. Здається, вона усвідомила свою недолугість з тим: "Іван Дмитрович, дзвонить голова обласної ради", але не хотіла в цьому собі зізнаватися й просити вибачення у міського голови. Той свердлив її злим поглядом, а вона не сміла підняти на нього очей.
— Я вам передзвоню трошки пізніше, — не залишалося йому нічого іншого сказати Аллі. — Я думаю, що ми зможемо ще сьогодні вирішити цю проблему.
27
"Ти під великим знаком питання. Друкував януковицькі агітки". Ці слова Дмитра Баца закарбувалися в пам'яті редактора "Дрогославської зорі".
Звісно, як для себе, виправдання в нього було: він зобов'язаний був друкувати агітаційні матеріали Партії регіонів, за які платили в редакційну касу, а чималу дещицю — ще і йому особисто в кишеню. Про останнє, звісно, ніхто не знав. Але за вікном палала революція і Микола Мацьків розумів, що будь-який його невиважений крок, слово, сказане не в тій компанії чи навіть не тією інтонацією, можуть йому вилізти боком.
Якщо раніше він міг нападати на своїх співробітників за погано написану статтю, за те, що той чи інший запізнився на роботу на якихось двадцять секунд, то тепер змушений був дивитися на все крізь пальці. Всі були з помаранчевими шаликами чи стрічками, а його заступник з комерції, комуняка до мозку кісток, якого він привселюдно кликав Пацюком за його непомірний живіт, взагалі розжився помаранчевою краваткою, з якою, здається, не розлучався уже ні вдень, ні вночі, навіть уві сні.
Мацьків не любив революцій, взагалі якихось збурень, коли тебе видно, мов на долоні. Його стихією були таємні переговори, хитромудрі комбінації, коли людина сама йшла в пастку, налаштовану ним, редактором, і здогадувалася про це в останню мить – але кардинально щось змінити вже нічого не можна було. Якраз напередодні Помаранчевої революції йому вдалося позбутися ювілейного, десятого, працівника редакції. Він тішився, що так радикально оновив колектив – вірніше, позбувся зайвих людей, які нічого доброго, на його думку, не робили. Але тепер передчасна радість могла вилізти йому боком, бо він знав, що вигнав людей з роботи несправедливо, і на хвилі Помаранчевої революції він сам міг стати жертвою – її, людської стихії, яку кликали революцією, і їх, людей, яких він фактично позбавив гарантованого кусня хліба до пенсії.
Страх хвилями накочувався на нього. А тут ще й дружина зателефонувала, що донька зникла і не відповідає на дзвінки. Він набрав номер мобільного телефону Надійки, але безсоромна (він чомусь уявляв її саме безсоромною) операторка голосом робота повідомила, що абонент знаходиться поза зоною досяжності.
Мацьків готовий був уже сам випити сто грамів, які залишилися з учорашньої пиятики, аби приборкати страх, але йому поталанило. До кабінету весь помаранчевий з голови до п'ят завітав сам Іванович, обласний голова. Це було як з'ява месії народу. Редактор уже хотів було послати Пацюка за пляшкою та такою-сякою закускою, але обласний начальник застеріг Миколу:
— Не п'ю зараз, їдемо в Київ. Я щойно виступив перед податковою і перед ратушею. Народ мене сприймає.
І по паузі, аби Микола заковтнув щойно сказане:
— Не хочеш з нами? Розумію, розумію, комусь і тут треба залишитися.
Але, подивившись на змордований вигляд редактора, Іванович змилостивився:
— По соточці можемо потягнути для зміцнення здоров'я.
Вони розсміялись, і Микола потягнувся до телефону.
— Не треба Пацюка. Поки він принесе, нам треба вже буде до Києва їхати. Я послав свого Петра, зараз буде.
Тільки-но обласний голова закінчив цю фразу, до кабінету редактора газети зайшов його водій, нашвидкуруч, але як з давнім другом, поручкався з Мацьківим і без зайвих слів став розкладати на редакторському столі провіант. Насамкінець поставив пляшку "Хортиці". Відтак, йдучи до дверей, сказав:
— Пане Миколо, замкніть, щоб ніхто не бачив.
Іванович, як господар, владним порухом руки і без слів дав ту ж команду редактору, і той заметушився, шукаючи потрібні ключі по кишенях. Тут же у Мацьківа на поясі завібрував мобільний, але редактор, навіть не дивлячись, хто телефонує, відключив його, аби не відривали від важливої справи.
Нарешті двері були зачинені, горілка владною рукою обласного голови розлита по чарках – і можна було розслабитися.
Так у приємній розмові минуло з добрих півгодини. Іванович випив більше ніж сто грамів, а Микола — добрих вже триста. Нарешті додусили пляшку. Розмова йшла про се, про те, але здебільшого не про Помаранчеву революцію. Редактор запропонував ще свої сто грамів, але голова відмовився.
Івановичу зателефонували на мобільний і повідомили, що треба сказати напутнє слово тим, хто рушає на Київ. Він рвучко піднявся, сказав про це Миколі, вони гаряче почоломкалися, ніби бачилися востаннє, і обласний голова пішов з редакторського кабінету:
— Не треба мене проводжати надвір, у тебе й так багато роботи.
Іванович знав, що робить. Він заскочив до кабінету заступника редактора:
— Подивись за Миколою. Він зараз може заснути.
— Все буде путьом, Івановичу, — сказав Дрок. – Щасливої дороги!
Вони теж обнялись, але вже без цілування, бо відчувалося, що в обласного голови не такі дружні стосунки з заступником редактора, як із самим редактором.
Коли Вадим зайшов до відчиненого кабінету редактора, Микола справді вже спав за своїм редакторським столом. Він таки додусив тих сто грамів, від яких відмовився Іванович, і це остаточно підкосило його.
Дрок зробив собі дві канапки, прихопив розпочату пляшечку пива (інша була порожня), акуратно зачинив за собою на ключ редакторські двері і пішов до себе писати в завтрашній номер репортаж про мітинг біля податкової. Він знав, що за якихось дві-три годинки Коля очуняє – і зможе знову зі всіма пиячити нарівні.
28
Уночі Пацюкові наснився сон, і вже до ранку Степан Петрович Собків не міг зімкнути очей, тремтячи усім своїм грішним тілом. Буцімто збуджений помаранчевий натовп вдерся до Пацюкового кабінету в редакції газети "Дрогославська зоря" й у буквальному розумінні цього слова викинув його на вулицю, скандуючи: "Ко-му-ня-ка! Ко-му-ня-ка!".
Але найстрашніше, що в тому натовпі Пацюк побачив свого сина – з помаранчевим шаликом на шиї. Петро також скандував оте : "Ко-му-ня-ка!".
Відтак до його сина підійшов якийсь невідомий Собківу чоловік у шкіряній куртці і сказав: "Від імені революційного штабу помаранчевої революції щиро дякую вам за допомогу. Ви викрили контрика, який прикидався щирим другом народу".
Власне на цих словах Степан Петрович і прокинувся.
Уже на роботі, заклопотаний справами, він почав забувати про цей сон, а наприкінці дня до нього повернувся нормальний настрій: це все-таки лише сон, якому не слід надавати занадто великого – віщого – характеру. Степан Петрович навіть дозволив собі всміхнутися: насниться ж таке…
Пацюк усе пояснював учорашнім дзвінком сина. Петро уже з рік був на заробітках у Києві й телефонував, що з друзями пішов на Майдан Незалежності.
— Тут усі ходять, — ніби виправдовувався він.
Батько ніяк не відреагував на ці слова: ні не підтримав сина, ні не засудив його. Але ця звістка, що Петро на Майдані Незалежності, глибоко засіла всередині.
В такі хвилини сум'ять у нього діялося щось дивне всередині живота. Спочатку ніби закипало все, що там було, потім воно збивалося в одну велику грудку, кам'яніло – й годі було виштовхати з себе бодай краплину, як Степан Петрович не тужився.
Собків знав, що варто йому лише заспокоїтись – і все внормується. Але спробуй тут заспокоїтись, коли вдаєш із себе помаранчевого, хоча всі, здається, так і скажуть зараз: "Ну що, комуняко, попався?!".
Таки все перекрутилося в збаламученій голові Пацюка, що йому наснився такий жахливий сон. Де би син пішов проти рідного батька?! А що за невідомий революційний комісар говорив про "щирого друга народу"?
Собків до мізку кісток був комуністом. Він, як міг, приховував свої переконання, але вони перли з нього, як з м'ясорубки гречка, котру мелють, додаючи до кишки. Втім, цього процесу виробництва кишки він не знав, а тому не був переконаний, що гречку саме мелять на м'ясорубці, але десь від якогось керівного комуніста чув цю фразу, яка запала йому в серце. Зрештою, до його комуністичної ідеї (власної комуністичної ідеї, а не класичної марксистсько-ленінської) ставилися поблажливо: чим би дитя не тішилося – лиш би не плакало. Здається, ніхто й не сподівався, що у таку маячню можна вірити. Так собі, бавляться у партії.
Під час Помаранчевої революції Пацюк розжився помаранчевою таки краваткою, з якою не розлучався. Для тих, хто знав про його комуняцтво, це виглядало смішним і недоречним, а для більшості – нормальним, природним явищем.
Собків і в натурі, як сказав би його давній знайомий бандит Матрос, був комуністом, мав партійний квиток.