на це ми знайдемо раду!
Треба, щоб пішов дощ і вбив посуху. Суховій розгонить дощові хмари, так хай самі люди зроблять дощ. Вже є люди, які керують дощами, справжні дощові інженери. Допоможіть їм з річок проводити канали, робити фонтани, напувати землю живою водою. Ви приборкаєте суховій.
О, значить, і на свавільні вітри є управа! Тільки швидше, швидше, до роботи, допомагати рити канали, робити самим дощ.
Тетянка подалася до дощових інженерів, які з невеличких річок проводили канали і напували живою водою спраглу землю.
— Нам треба, щоб ви пустили живу воду і на наше поле,— сказала вона, привітавшись,— і ми, всі люди будемо вам допомагати, як зуміємо.
За деякий час поля і впізнати не можна було. Воно ніби грибами високими вкривалось,— і з-під шапочок тих грибів, коли треба було, лився дощ, справжній дощ, і струмені його можна було скерувати куди завгодно. Це, між іншим, швидко збагнула Оксанка. Коли хтось із дітей починав потягатися, позіхати, вона непомітно швидко направляла на нього струмінь водички, і той ураз оживав.
гНі, то була справді жива вода, бо ожила і земля, і ниви,
І ЛЮДИ. г.!'.. 'і
—— Дивіться! — раділа Тетянка.— Скільки у нас.тепер нових цікавих знайомств, і все це наші вірні друзі: і тракторист, і льотчик Галя, і дідусь, який керує вітрами, і дощові інженери. Цікаво-таки жити на світі!
І от уже заколосилася нива, і була вона як суцільне золоте море, не було помітно жодної бур'янинки, жодЦої квітки волошки чи березки, які дуже красиві на вигляд, а насправді заважають жити пшениці. Добре викохали діти своє поле! І знову загуркотіли машини і виїхав поважний, величний комбайн. Він одразу і косив, і молотив. ••Ви й уявити собі не можете, як тремтіли діти. Адже зараз, зараз вони побачать, де саме чарівне зерно. Вони приготували по три величезних лантухи на кожну ділянку, і яке ж було їхнє здивування, коли в усі лантухи посипалося цілком однакове велике золоте зерно. Куди більше за те, що давав їм посіяти лікар.
Де ж було чарівне? . — Що ж тепер нам робити? — зітхнула Мар'янка.—■ Невже ми зробили щось не так? Адже й не посварилися ми ні разу...
— І за роботою не сумував ніхто ніколи,— вставила Оксанка.
— І допомагали нам лише друзі,— додала Тетянка^
— А ворогів ми й близько не підпускали,— мовили Івасик і Панасик.
— Треба написати знову лікареві,— вирішив Юрко.
— Телеграма готова! — сказав Сашко і дременув до телеграфіста.
, Телеграма була знову заплутана, для стороннього ока зовсім незрозуміла:
— "Ми розпачі тчк Зерно все чудове тчк Ворогів не було тчк Земля дружба тчк Чарівне не знаємо де тчк. Привіт від усіх".
Телеграфіст знизав плечима, але цього разу взяв без заперечень і перестукав і цю телеграму. А відповідь була знову проста й звичайна: и
"Вітаю всіх тчк Змеліть потроху зерна з кожної ділянки тчк 3 найкращого борошна спечіть паляниці тчк Попередьте на млині і на хлібозаводі". <
* * *
Уся країна збирала врожай. А урожай був цього року чудовий, бо дружно працювали всі. І ті, що орали й сіяли, і ті, що воювали з шкідниками, і ті, що керували вітрами та дощами. Без кінця по шляхах з поля до млина мчали машини, повні мішків з зерном. Треба було тепер усе зерно перемолоти, і всі млини запрацювали: і великі парові, і галасливі водяні на греблях річок та озер, і старі діду-гани-вітряки теж замахали своїми старечими руками-крилами.
— Аякже, аякже! — шуміли й вони.— Ще й ми згодилися — стільки зерна! От і ми, старі, допоможемо!
Але лантухи з трьох дитячих ділянок їхали до нового великого млина, де були найновіші, найкращі машини, бо діти боялися, щоб наостанку чогось не трапилося з зерном і не загинуло чарівне. Вони чекали, вони певні були, що матимуть з одного із лантухів надзвичайне, чарівне борошно.
З зерном їхала Тетянка і везла докладний лист, написаний Сашком. Цей лист був до наймолодших робітників млина, ще учнів, майже ровесників наших друзів, і їх діти дуже-дуже просили особливо уважно поставитися до їхнього зерна, і за це вони будуть дуже вдячні.
Який жах! І змелене борошно було цілком однаковим! Та ще залишався хлібозавод, де вже з борошна пекли різні паляниці, булки, кренделі, пампушки.
Увесь свій хист вклав Сашко в останній лист — останню надію дітей. І всі діти, хвилюючись, допомагали йому писати.
Юрба хлопців і дівчат у білих халатах і білих ковпаках одержали лист і остовпіли.
Незнайомі діти писали їм про якісь чарівні зерна, з яких вийшло чарівне борошно і мусить вийти чарівний хліб, і в листі ще діти просили, щоб цей хліб вони спекли якнайкраще і щоб усі були при цьому веселі. Молоді пекар-чуки — хлопці й дівчата — стояли, розвівши від здивування руки, коли до них підійшов Найстарший Майстер Найсолодших Булок. Він був товстий, з веселими пишними вусами і з щоками, як великі здобні булки. Він прочитав листа і, уявіть собі, аж нітрішечки не здивувався.
— Що ж тут дивного? — запитав він своїх юних помічників.
— Вони пишуть, щоб ми були веселі, коли міситимемо і садитимемо хліб у піч.
— Пхе! — засміявся Майстер Найсолодших Булок.— Це ще моя прапрабабуся знала, що хліб у веселої хазяйки завжди найкращий. Хіба ви бачили, щоб я коли сумував! Тому я й одержав премію за найсолодшу булку. І вас, малих, хочу так навчити. Аякже! Робити для людей найголовнішу справу — хліб — і при цьому сердитися? О! Це розумні діти, я бачу!
— Вони ще пишуть про чарівне борошно і чарівний хліб! — несміливо пискнув найменшенький пекарчук.
Але й це не збентежило веселого товстуна.
— Цікаво знати, коли це мій хліб не був чарівним? Він просто не зрозумів, у чому справа, і вирішив,
що це комплімент його роботі, і, як завжди, весело наспівуючи, підбадьорюючи учнів, почав замішувати тісто. Перше з нового урожаю борошно він узяв з трьох дивних лантухів і виробив окремо з кожного круглі паляниці.
Але цього разу і він був здивований. Він ще ніколи в житті не бачив таких паляниць. Вони виростали на очах до неймовірної височини, їм не вистачало форм, і вони ледве влізли в пічку і заповнили її геть-чисто всю. А коли їх вийняли, паляниці були легкі, пухкі і такі пахучі, що навіть на вулиці люди зупинялися. Тільки... всі однакові...
Майстер Найсолодших Булок одрізав по шматочку на пробу, дав помічникам, сам укусив і розвів руками:
— Це щось надзвичайне... Такого я ще ніколи не їв. Ніби мені сили від цього шматочка прибавилося, ніби я й не працював ще сьогодні зовсім. Це справді якийсь чарівний хліб.
* * *
Гострий лікар нарешті приїхав. Схвильовані, всі семеро дітей прийшли до нього, несучи три чудесні паляниці.,
— Ми робили все, як ви наказали,— сказав Юрко,— а вони всі вийшли однакові.
— Однаково чарівні? — хитро всміхнувся лікар.
— Вони справді надзвичайні,— мовили діти.— Всі, хто куштував паляниці з нашого борошна, хоч би з якого мішка, кажуть, що вони просто чарівні.
— А якими б вони могли бути інакше,— сказав лікар,— коли ви всі однаково з запалом працювали над кожною зерниною, коли стільки любові ви і ваші друзі вклали в свою працю? Любов, праця і дружба кожну справу зроблять чарівною.
Він хотів ще щось сказати, але тут подзвонив телефон. Лікар узяв трубку.
— Зараз. За півгодини ми будемо готові,— мовив він у трубку, а потім звернувся до дітей: — Ми зараз вилітаємо до нашої столиці. Ви всі нагороджені цієї поїздкою за прекрасну роботу, і ми повеземо на Виставку Урожаю наш чудесний хліб.
* * *
Мої знайомі казали, що стрівали веселу групу дітей з гострим лікарем на чолі в одному з павільйонів Виставки. Вони всіх частували чудовими паляницями, бо з їхнього борошна все пекли й пекли, а його ще було багато. І ніякого секрету наші друзі не робили з того, як виростили цей хліб. Багато дітей і дорослих, записували три умови, розпитували Івасика з Панасиком, як вони вчили пташині й звірині мови, у Тетянки — адреси людей, дощових інженерів і телефон дідуся, який керував вітрами, а в Оксанки — її пісні й різні історії. Взагалі це був дуже веселий павільйон. І не дивно. Адже чарівний хліб мав таку властивість: усіх звеселяти. І тільки раз до павільйону підійшла людина в рогових окулярах, картатому пальті, з блокнотом у руках. її теж почастували шматком чарівної паляниці. Але людина скривилася і непомітно виплюнула шматочок.
Діти перезирнулися між собою і все зрозуміли. І ви також?
1946
Оповідання
ПЕРВАЧКИ В УЛЬЯНОВСЬКУ
Над широкою Волгою стоїть місто Ульяновськ. Першого вересня тут, як і скрізь у Радянському Союзі,— перший день навчання.
Учителька Ніна Олександрівна зібрала своїх первачків, поставила в пари і сказала:
— А тепер я поведу вас в той саме клас, де колись учився маленький Ленін — Володя Ульянов.
— І ми теж там вчитимемося? В тому ж самому класі? — нетерпляче вигукнув Женя.
Усі діти, які сьогодні вперше прийшли до школи, вже знали, що цього хлопчика звуть Женею, бо він весь час крутився, перебивав учительку запитаннями і ніяк не міг заспокоїтися. Маленькій Олі з великими білими бантами в охайних тоненьких косичках було дуже неприємно, що його поставили, як навмисне, в парі з нею. Але ж не буде вона вередувати і коверзувати з першого дня в школі! Вона мовчала й намагалася не звертати на нього уваги. Може, потім учителька побачить, як це Олі неприємно, і сама посадовить її на парті з якою-небудь дівчинкою або принаймні не з таким хлопчиком, що весь час випинається!
— Ні,— спокійно відповіла Жені вчителька,— ми там проведемо лише перший урок, ваш перший урок у школі, де вчився колись маленький Ленін.
От учителька дуже сподобалась Олі, та й, напевно, всім дітям: вона була така спокійна і так дивилася на них, ніби кожного вже давно знала.
— Бачите, діти, яка вам честь припала: ви й вчитися починаєте в тому ж класі, де вчився Володимир Ілліч, і живете в тому ж місті, де він народився. Тільки наше місто раніше звали Симбірськ, а тепер звуть...
— Ульяновськ! — вигукнув Женя. Наче крім нього, ніхто про це не знає! Але Ніна Олександрівна і зараз на нього не розсердилася, а спокійно вела далі:
— Аякже! Звичайно, ви всі знаєте, що наше місто звуть Ульяновськ. Ульянови — прізвище родини Володимира Ілліча. А Леніним Володимир Ілліч почав називатися, коли виріс, став революціонером, і це ім'я його знають в усьому світі. Багато людей хочуть побачити місто, де він народився, де минули його дитячі, юні роки.
Справді, і маленька Оля, і всі діти знали, що в їхньому місті, особливо влітку дуже багато туристів, не тільки з усього Радянського Союзу, а й з різних країн світу.
Сьогодні всі дорослі милувалися, як першого вересня діти йшли до школи — з букетами квітів у руках, дівчатка в білих фартушках, з білими бантами в кісках. А в к