Мержиыського.
Отже, сумні вістки про стан здоров'я Лесі Українки почали приходити від самого початку її переїзду на Кавказ. Спершу вона Сула в Кутаїсі, де працював її чоловік Климент Квітіш. Але, за порадою лікаря, її перевезли до Сурамі. Всі близью вже тоді не сподівалися, що Леся видужає. На початку липня родичі в іілєві дістали телеграму про її тяжгкий стан. Туди відразу виїхали мати і сестра Ізидора. Та, незважаючи на стан здоров я, Леся далі трималась бадьоро і говорила про свої літературні пляни, а про смерть і не думала, хоч смерть уже чекала на порозі. Вона померла 19-го липня 1Ы6 року. її тіло перевезли до і^иєва. іяжка втрата сколихнула всю Україну і багатьох поза Україною. Вислови співчуття, безліч листів з Галичини, з ьуковини, з Росії, від багатьох редакцій надходили до Києва. Приходили листи і від селян та робітників, від безлічі організацій. На труну, крім букетів, було покладено ЗО вінків. Леся Українка не любила металевих квітів, тому її труну вкрили лише живі квіти.
В останню дорогу Лесю супроводжувало багато людей, серед яких були делегати від різних кінців України, а також і з Кавказу. Поліція заборонила нести труну, і її везли на катафалку. Заборонені були також промови та спів "Вічная па-
103
м'ять". Спереду їхала поліцейська кіннота, з боків пильнувала поліція. Заборонено також було людям увійти на кладовище, лише родичі та окремі групи людей прорвалися у ворота.
Незабаром у Києві відбулися жалібні збори наукового товариства, де виступив з глибокою промовою академік Михайло Грушевський, який сказав: "Леся Українка почала писати рано. Перші 10-15 літ поставили її в передні ряди сучасної поезії, останнє ж п'ятиріччя її творчости — усе було немов якийсь титанічний хід по велетенських уступах не рушених людською ногою, де кожний крок, кожний твір означав нову студію, відкривав перед очима громадянства нашого все нові перспективи мислі, все нові обрії образів".
Пам'ятники Лесі Українці в Києві (зліва) і Торонто.
"Глибоко національна в своїй основі, — казав він далі, — ніям змістом своїм зв'язана була нерозривно з життям свого народу, з переживанням нашої людини в теперішню добу. Ця творчість переводила її на ґрунт вічних вселюдських змагань. Наше громадянство не встигало йти за цим захоплюючим, бурним потоком надхнення, цією блискучою панорамою образів, що розверталась перед ним; цей високий рівень ідей, на який вела творчість покійної, був незвичайним для його широких кругів. Смерть перервала цю путь у вселюдські простори".
Знаємо також, як високо цінив творчість Лесі Українки Іван Франко. Це ж він сказав: "Від часу Шевченкового "Поховайте та вставайте" Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як з уст сеї слабої, хворої дівчини".
Свого часу Леся Українка написала в своєму творі "Як я умру, на світі запалає покинутий вогонь моїх пісень". Цей вираз ніби перегукується з Шевченковим "Заповітом". її передбачення здійснились. її твори перекладені на багато мов. Лише в Україні вони видані більше, як 7 мільйонів примірників.
В Америці, заходами УВАН та наймолодшої сестри Лесі Українки, Ізидори Петрівни Косач-Борисової, що живе тепер в Америці, вийшла друком велика праця іншої сестри Лесі Українки — Ольги Косач-Кривинюк — "Леся Українка. Хронологія життя і творчости", що має 925 стор., де вміщено також близько 100 листів, які досі не були опубліковані.
На святі 100-річчя Лесі Українки в Києві, відомий письменник, Олесь Гончар, сказав глибоку й чудову промову про значення творчости й діяльности Лесі Українки, де, зокрема, він підкреслює заслуги поетеси в збагаченні нашої мови: "Поруч із Шевченком, Франком, Панасом Мирним, Коцюбинським та іншими нашими клясиками, — казав Гончар, — Леся Українка* наполегливо розвивала й зміцнювала нашу сучасну літературну мову, вдосконалювала художню стилістику. Лесина поезія ткалася із ясних барв народніх діялектів, говірок: Волинь і Наддніпрянщина, Карпати і Галичина постачали їй той багатющий мовний матеріял, який шляхом художнього відбору, завдяки лгнґвістичному чуттю поетеси, потім став загальнонаціональним здобутком. Ні, не задовольнилась би вона сірим щебнем штампів, сотнею чи двома отих потворних канцеляризмів, убогим прісним отим сучасним "язичгєм", що ним дехто послуговується і в наші дні".
"На самовідданих, мужніх, одержимих, на таких, як Франко, Грабовський, Леся, — говорить далі Гончар, — трималося культурне життя нації. Під шаленим вогнем ганебних царських указів, під невщухаючим обстрілом заборон та переслідувань були ті героїчні пляцдарми української передової культури, на одному з яких, поруч із своїми сподвижниками, від юних літ і до останнього подиху, стояла наша прекрасна Леся Українка, стояла з вояцьким щитом у руці, мов леґендарна дівчина — витязь, закута в кольчуги свого без-арашшя, гідности й правоти".
ІВАН РУБЧАК У ЖИТТІ Й НА СЦЕНІ
1874 — 1952
Коли ми згадуємо ім'я артиста Івана Рубчака, ми згадуємо одного з найпопулярніших акторів і творців театру Захід-ньої України, одного з корифеїв українського театрального мистецтва, що з 78 років свого життя 58 віддав сцені, зігравши 500 ролей.
Правда, Рубчак не належить до творців модерного театру, проте його ім я, як представника трохи старшого покоління, вірного старим традиціям, ми з пошаною вимовляємо після таких діячів нашого театру в Західній Україні, як Бенцаль, Стадник, Блавацький та інші.
Заслужене місце Рубчак здобув собі своїм талановитим виконанням як першорядних, так і другорядних ролей. Він довгі роки був незмінним виконавцем ролі Карася в "Запорожці за Дунаєм", свинаря в "Циганському бароні" та багатьох інших.
Весела вдача, справжній український гумор, лагідний характер, майстерна гра — все це викликало симпатії в тих, з ким він зустрічався, а кожна його поява на сцені викликала захоплення й ентузіязм у глядачів. А в житті всі актори та й багато постійних відвідувачів театру називали його просто "Рубцьо". В цьому відчувалась і любов до нього, і безпо-посередність, і щирість.
Дуже тепло згадував свого часу про І. Рубчака актор Степан Крижанівський, що працював з ним довше в театрі.
"Майже все своє театральне життя, — розповідав він, — Рубчак провів у театрі під дир. Йосипа Стадника. Невідомо, що їх в'язало, бо вони часто й сварилися між собою, гнівалися, але все трималися разом, і ніколи не дозволив би Рубчак нічого сказати поганого про Стадника, як і навпаки... Лисий, огрядний, поважний, робив враження старого пароха. В неділю ходив до церкви, щоб прочитати "Апостола". Ну, й голос в нього був! Усі в церкві задирали голови на хори. Поза тим Рубцьо вічно просиджував у театральній Гардеробі, за винятком хіба, коли була якась репетиція".
"Ох, репетицій же він не любив, — підкреслював Крирка-нівський. — Як тільки почує: "Рубцю, на сцену..." — відразу зникає з театру. Стадник гнівався, а потім лагіднішав, бо знав, що таким є Рубчак і ніяка репетиція його не змінить. Деякі ролі Рубчак знав дуже точно, деякі менш точно, а ін-
107
іігі так "по-своєму", дещо навіть змінював чи робив свої додатки. А публіка навіть любила і чекала від нього тик додатків і змін у тексті. Це бавило її, а Рубчакові надавало тієї нештучної симпатичности, чого часто не можуть придбати актори дуже високої кляси".
Багато клопоту мав наш Рубцьо, — розповідав той же Кри-жанівський,— із сценічною обстановкою та декораціями, особливо відколи увійшли в моду т. зв. котари.
Иосиф Стадник
— Ну, скажіть, будь ласка, — казав невдоволено Рубчак, — яка різниця, чи цей монолог має відбутися тут, чи там,
Іван Рубчак
сіоячи чи сидячи, за столом чи перед столом? Головне, щоб він відбувся взагалі, а де, не важно. Ну, а з тими котарами — ціла розпука. Замість щоб поставити хату, як хату, з дверима, вікнами, ооразами та рушниками, — понавішували тих полотен по цілій сцені, і знай тепер, де двері, а де вікно...
І наш бідний Руочак дуже часто забував, де вікно, а де двері і з тяжкою Оїдою попадав за лаштунки.
идногго разу, — пригадує и. лрижанівський, — це було в ііШ-му році в об'їздовому театрі під кер. И. Стадника. Ми заїхали до одного з провінційних міст, "успіх колосальний, перегравши трохи не ввесь свій репертуар, вирішили поставити "лмару" Суходольського.
П'єса мала йти як бенефіс іуіиколі ізенцалеві. часу на репетиції не оуло, і в день вистави ізєньо (так звали ьенцаля; рооить першу і останню репетицію, х-уочак грає оатька. ллє, лк почалась репетиція, х-уоцьо знову втік з театру, хіу, він дасть сооі раду, хоч і давно не ставили "лмару". л тому, що декорацій не оуло, то художник гюровик склеїв кільканадцять аркушів паперу, намалював сіножать і вид на село з церквою, синє неоо — і вийшло дооряче тло. аоч вистава була призначена на восьму годину, ігуоцьо оув уже готовий о шостій, тоото оув одягнений і загримовании. проте, трохи хвилювався, підійшовши до г>енцаля, сказав: "л. ролю знаю дооре, тільки скажіть мені, коли мій вихід".
ііуоліки зійшлося ще Оільше, як і інших разів, бо бенефіс, ьенцаль з примірником в руках суфлює і водночас дає вказівки, ьистава йде темпом, гуочак тим часом ходить з цигаркою в своїй вічній цигарничці поза лаштунками і, хвилюючись, раз-у-раз підходить до Ьенцаля й питає : "Беню, вже?"
— іде ні, я сам скажу як треба буде.
Акція на сцені йде успішно, публіка вдоволена.
— Ьеню, а може вже/ — знову питає Рубцьо.
— ІДе ні, чекайте.
І знову проходить десять хвилин. Нарешті чути:
— ігубцю, Рубцю, на сцену! — а Рубчак в цей час саме за лаштунками вибиває долонею недокурок з цигарки.
— Га? — чути відповідь, і після короткої павзи роздирається паперовий обрій разом із селом і церквою, і на сцену виходить Рубчак. На мить публіка не розуміє, що сталося, але за хвилину вибухають гураґанщ оплески. В Гардеробі після вистави Рубчак боронився:
— Певно, бо десь позаставляли тими паперами сцену, що чоловік не може дістатися на неї. Але то нічого не шкодить
— і так били браво, бо мене публіка любить.
— І правда, публіка його любила, — закінчує свою розповідь Крижанівський, — і в неї він один мав такі привілеї. А актори? Акторам і театрові він був конечний, бо він вносив з собою театральну атмосферу, і навіть, як він сидів тільки у Гардеробі, то з гуртка людей творився театр, навіть більше
— творилася театральна сім'я, а він просто персоніфікував
собою наш театр.
Авторові цих рядків довелося кілька разів зустрічатися з цим видатним актором.