І ваш знак — місяць. А я — чоловіче начало. И моя сутність — сонце!
Редактору не було чим крити.
Художник любить повторювати, що метафізичність самотності, у який опиняється справжній митець, прирікає його на мовчанку. Мудре слово потребує не менш мудрих вух. А з цим проблема. Навіть серед тих, хто ходить до нього в підвал, і кого він вважає своїми учнями, нема таких, з ким він може спілкуватися на рівних. Доля митця — перманентна втеча. Як від ворогів, так і від друзів. Бо ні ті, ані ці не здатні стати на його позицію.
Ми тебе не розуміємо, кажуть і ті, і ті.
О, каже він їм, сліпці! Скільки ще вам пояснювати! Я покликаний ширяти над мурашником. Як вітер. Сенс мого буття — у неприп’ятості. У ньому — моє прокляття й моя ж насолода. А вам цього не дано. Ви тут для того, щоб розтектися й застигнути. Стати плямою на поверхні вами ж загидженої землі.
Я, каже йому чоловік, це розумію. І, більше того, відчуваю!
Одразу після зайнять він іде до художника по пораду. Розповідає йому і про зустріч під деканатом, і про готель, і про поведінку старости. А про Полковника мовчить. При цьому він спирається на стіл і перегортає бляшанку з-під соку, в якій пишалися олівці, й тим самим руйнує натюрморт.
Загибель композиції розлючує художника. Чоловік кидається піднімати те, що впало зі столу, і розставляє все, як було. Але художник знає, що втрачений рай не відновлюється. Суміш огиди і образи гуляє по його обличчю. Здається, що художник дихає не носом, а крізь зуби, поквецяні цигарковою охрою. Але це не так. Його ніздрі з присвистом ганяють туди-сюди затхле повітря. Магістральна жила на шиї, яка нагадує струну від контрабаса, зараз напнута так, що може вирвати ключицю. М’язи, хрящі й сухожилля виходять на поверхню і вкривають обличчя валами й редутами. В той час, як шкіра нагадує схему метрополітена. Якщо добре придивитися, видно колір кожної з ліній.
Чоловікові завжди подобалися гострі, ніби викарбовані у скелі риси художникового обличчя, його худорба, зріст, жилавість. Таким, як він, до лиця крислатий капелюх і довгий чорний плащ. Власну ж зовнішність чоловік недолюблює. В ній, на його думку, забагато округлості й цукру. Хоча зараз, дивлячись на нього, ніхто б не сказав, що в дитинстві його дражнили "глобусом".
Поки чоловік по пам’яті відновлює натюрморт, художник оговтується. Він запалює "приму" й вихлюпує весь свій гнів на чоловіка. Той готовий до цього. Жодна із їхніх розмов не обходиться без суперечок. Це в них ніби гра. В ній художник завжди замашний, чоловік завжди педантичний. Художник є інструментом натхнення, інтуїції та вільних асоціацій, чоловік — агентом логіки та педантизму.
Розмова в них може початися з дощу надворі, перескочити на Хокусая, тоді на Фелліні, а з звідти — на Германа Гессе, після якого художник може оголосити, що його дочка буде читати світову класику в оригіналі.
Чоловіка це може обурити: як вона зможе в оригіналі читати класику без знання мов?
Вона їх вивчить.
А хто її навчить?
Сама.
I де ж так вчилися?
Є така річ, може на це сказати художник, як природні здібності.
Ти її, може нагадати художникові чоловік, вже чотири роки не бачив.
Три!
Чотири!
Три з половиною!
От бачиш!
Що це моя провина?!
Я не кажу, що це — твоя провина. Я тільки…
Є, може сказати художник, люди, які стирчать від немовлят. Я ж стирчу від дітей, які вже живуть власним духовним життям. От нехай вона трохи ще підросте, і тоді я візьмуся за її освіту.
Чоловік може висміяти його, а може й змовчати. Бо хто знає, як склалося б його життя, якби не художник. Чоловік завжди буде йому зобов’язаний, бо коли він поступав до університету, то недобрав однин бал. Художник того року також поступав на той самий факультет, і пройшов, як той, що служив у війську і провчився рік на підготовчих курсах. У перший же день зайнять він раптом зрозумів, що, насправді, не хоче сидіти за партою, а хоче бути художником.
Сталося так, що саме тоді в кабінеті декана опинився батько чоловіка. Він переконував декана в тому, що його синові навмисно знизили оцінку, бо історію син знає не гірше за вчителів.
Декан сказав, що списки першокурсників вже затверджено. От якби, сказав він, раптом хтось із першокурсників прийшов до мене і сказав: я не хочу вчитися…
I в цю мить до кабінету, розпихуючи прохачів, увірвався художник і забаг назад свої документи. Так чоловік став студентом. Тому художник займає в його житті особливе місце, і чоловік завжди ладен підіграти йому. Бо як ще тому нести прапор духовності? И хто, як не він, кине виклик совдепії і заволає, що її король — голий? Крім того, чоловік не хоче, щоб його друг шкодував про свій шляхетний вчинок.
Художник, весь у клубах гніву та тютюну, не зводить очей з чоловіка, який відбудовує його натюрморт. Художник вже рік страждає від творчого запору. Він не малює, не пише і навіть не читає. Всі тільки й роблять, пояснює він, що повторюють те, що було колись мовлено. Крадуть! В наглу! Я ж, навпаки, шукаю нове. А все справді нове мусить прийти саме. Не ми, а воно вирішує, кого обрати своїм інструментом.
Зараз тема його монологу — світло. Справжність і первинність світла. И злочини так званих митців, котрі, як слуги режиму, в кращому разі годують міщан напівправдою. А це — гірше за брехню. Бо в їхніх творах немає світла. А є лише підробка. Лампочка Ілліча.
Що ж, каже чоловік, лампочки теж потрібні. Щоб читати в темряві.
Ти, каже художник, софіст.
Хіба?
I колабораціоніст!
Я?
Так, ти! Ти співробітничаєш із режимом, а значить — ти теж несеш відповідальність за всі його злочини.
Цього вже чоловік заковтнути не може.
А ти, каже він, ти на кого працюєш? На ЖЕК! А ЖЕК — найперший інструмент режиму. Базова удавка тотальної кріпаччини. Тому ти теж з ними співробітничаєш.
Це ще більше роз’ятрює художника.
Колабораціоністи, кричить він, це не ті, що сидячи в підвалах тягнуться до світла! Це ті, хто кривлять душею! І за це їх всіх слід повісити. И декого з них — за яйця!
Чоловік шкодує, що не дав художникові мирно вичерпати тему світла. Він нахиляється за останнім недопалком і ставить бляшанку-попільницю у центр столу.
Я не розумію, каже він, про що ми сперечаємося. Вдень завжди світить сонце, а вночі потрібна електрика. Інакше треба десь по п’ятій вечора лягати спати. Принаймні, взимку.
Це, каже художник, метафора, образ. Коли йдеться про речі універсальні, на всі часи, не можна без метафор!
Я знаю. Але…
Стоп, наказує чоловікові художник, відійди! Залиш усе, як є. Нічого не чіпай!
На столі — ті самі предмети, але чоловік їх розставив так, що замість жанрової замальовки вибудувалася композиція, не обтяжена літературним баластом. Проступила структура, вона ж сутність, кожної з речей. Стосунки між ним покращали. Навіть, з’явилася приязнь.
Не торкайся! благає художник і тягне чоловіка на вихід.
Він не сумнівається, що це — воно. Прорив творчого запору. Кінець безпліддя. Тепер йому не треба буде нічого вигадувати. Нове слово в мистецтві відбувається зараз, отут, на столі, який він притягнув сюди зі смітника. Відбувається з метою вирвати його з підвала і вивести на міжнародну орбіту.
Але, опирається чоловік, як мені бути з гебістом?
Художник пересмикується, наче йому ляпнули по обличчю.
Яке я маю відношення до твого гебіста?
Ніякого, каже чоловік, але мені більше немає з ким порадитися.
Я тебе, каже художник, розумію.
То що б ти робив на моєму місці?
Художник відвертається.
Як, каже він, його звати?
Чоловік не знає.
А який він із себе?
Ніякий.
Я, каже художник, не сумнівався.
То як же мені бути?
Тікати. Поли обрізати й тікати.
Як?
Так, як жінка не тікає від маньяка.
А що йому від мене треба?
Як "що йому треба"?! Від тебе, від мене, від будь-кого — їм треба одного. Охопити, оплутати, замастити всіх. Щоб ніхто не поривався вгору. Оце все, що їх цікавить. І що б вони тобі не пропонували, ти мусиш сказати "ні". Як хочеш. Словами чи ногами. До цього все зводиться. До "так" чи "ні". А не можеш сказати, розвернися й біжи.
Де?
У Вотилівку.
Де?
Художник перевіряє, чи не чатує хтось за дверима, і розповідає другові про село неподалік від міста. Там зараз на пів підпільно будується церква. Митрополіт по своїх каналах вийшов на політбюро, а на рівні району підмаслив кожного з паханів. І тепер там, де менти десять років тому спалили пам’ятку архітектури, бригада західників-шабашників будує новий храм. В травні вони його мають здати "під ключ". Лишається розписати стіни. Шукають досвідченого іконографа. Художник приберігав цю роботу для себе, але, якщо у його друга така халепа, то він ладен поступитися йому.
Мені?
Не існує, каже художник, прямішого шляху до спасіння. Може, для того він до тебе й клеївся. Якого ще знаку ти чекаєш?
Але ж я ніколи…
Ти весь час мені кажеш, що тебе тягне до малярства, так?
Ну.
Що "ну"?
Те, що я ніколи не малював ікон.
Навчишся!
Я в церкві бував, мабуть, півтора рази. За все життя!
Тепер ти там будеш вдень і вночі.
Але як я можу розписувати Божий храм, якщо я ще не розумію деяких речей?
Яких речей?
Базових.
Наприклад?
Наприклад… Ну, з чого б почати?… Я знаю… Звичайно, я читав Біблію. Хоча й не всю… Але я так до кінця і не зрозумів…
Що?
Мені й досі не ясно…
Що саме?
Скажімо, як може одна людина взяти на себе гріхи всіх? Всього людства. Як? Навіть із суто математичного погляду. Ти уяви собі, про яку кількість гріхів! ідеться!
Я знаю… Я знаю, повторює він і занурює п’ятірню у свою смоляну бороду.
Чоловік чекає, що зараз художник розцмулить для нього черговий філософський вузлик. Бо царина духу — то його стихія. И він не помиляється. Художник, не виходячи з задуми, розповідає йому про випадок, який стався з ним перед Великим постом. Він тоді бухав у компанії молодих кастовиків, дітей цека-мека, ради міністрів, і тому подібної сволоти, яка товчеться довкола Будинку кіно. Почали з коньяків і якихось кокосових лікерів, а закінчили, як завжди, самогонярою. Під розмови про супраментальне та про астрал. І на ранок художнику стало так гидко, що він кілька днів провалявся з роззявленим ротом, не міг навіть доповзти до клозета. І от тоді він зрозумів, що це ніяке не похмілля і не отруєння. Він — ветеран таких речей. Ні! То було щось дуже метафізичне.