Ото з цієї криниці звук — найголосніший на все Ове-чаче!
Якось ми, хлопці, зібравшись кагалою, заходилися кричати в криницю. Що один крикне в розверсті груди землі — голосно, що другий — ще дзвінкіше, що третій — то й зовсім лунко. А Тарапатий — наче грім йому відповідає.
Еге ж, наче на голос Тарапатого стара криниця в сірих струхлявілих цямринах гримить розкотистим громом.
Котиться цей грім із землі на землю — й відлунює в наших душах.
Відлунює в наших душах — і гасне десь аж у нег бесах.
Ну, таке в Овечачому більше ніде не бачено й не чувано, мовби саме тут, на околиці поміж дубами, грім залягає в надрах землі й варто комусь із нас, особливо ж Тарапатому, крикнути в груди землі, покликати грім із землі — й він буйно рветься на волю, бо ж так йому там, під землею, прагнетьєя волі!
— А ниньки де ти гасав? — увечері допитується баба Ликора, коли я п'ю принесене нею молоко з-під чиєїсь корови чи з-під чиєїсь кози.
— Та...— затинаюсь, бо хіба ж ото розкажеш, що гасав по криницях та з дурного розуму кричав у глибокі груди землі.
— Мовчиш, іроде? Не хочеш признаватися? Може, був у тій компанії, що вдосвіта, перед самісіньким світом, на Солошиному кутку вкрала теля в баби Січ-карки? Може, й ти злодій?
Ну, коли отак про вкрадене в баби Січкарки теля, ну, коли й мене вже до злодійської компанії — мушу признаватися. І я признаюся, розказую про оті криниці, а сам потайки думаю: і бабі Ликорі ото потрібне оте, що розказую? Наші хлоп'ячі пустощі й забави. Але вона слухає. Та й слухає поважно, суплячись із лиця, з дивною доброзичливістю поглядаючи на мене і, либонь, забувши про бабу Січкарку та вкрадене теля.
— Е-ех! — зітхає тяжко.
Так тяжко, наче своєю балачкою камінь їй на груди поклав.
Вечірній час минає неквапливо, наче його вутле павутиння тче отой павук, що ген примостився в темному кутку під стелею.
— Кричить, кажеш, ота криниця між дубами за селом? — питає перегодя.— Й лунко?
— Ой лунко!
— Неспроста кричить, дитино, — каже.— Ой неспроста!
— А чого? — завмираю.
— Билиця є така... Там колись у давнину козаки свої шаблі поховали. Вибрали найглибшу криницю,,
аби вороги не дістали... І не тільки шаблі, а й стріли та луки, а й пістолі, а й гармати... Всю зброю свою.
Спершу мені заціплює від почутого, а потім питаю:
— Козаки овечацькі?
— Та не тільки овечацькі. А й з Нової Греблі, і з Вівсяників, і з Забари, і з Шамраївки. З усіх тутешніх усюд.
— І досі та зброя в криниці?
— Люди кажуть, що досі.
— Коли ж її дістануть? І хто дістане?
— Може, дістануть... Колись дістануть. — І раптом гнівно дивиться на мене: — Ти ж дивися, щоб до тієї криниці — й ногою! Чув? То вже стара зброя, старі шаблі та пістолі, німця такою зброєю не візьмеш, на німця треба танки та літаки, чув? І нікому не розказуй, щоб нечисті душі не чули, щоб німці не довідалися...
І я мовчу, мушу мовчати, раз баба Ликора наказала, бо хіба ж мені хочеться, щоб козацька зброя дісталася нечистим душам чи німцям-зайдам?
Але віднині завжди, коли забалакують про криничну воду, про будь-яку криницю, то неодмінно згадаю ту криницю на сільській околиці між дубами. І чуюсь на душі так, наче то я сховав там зброю, наче то моя там зброя, і як тільки наспіє час — дістану зброю з глибокої потаємної глибини, ось тільки мій час ще не наспів.
І ще є одна славна криниця в Овечачому!
Хоч і неподалік від обійстя дядька Тилимона, хоч і неподалік від інших людських обійсть, а наче — на белебні, де ніхто не живе. Можна зійти до цієї криниці з горба, де височить віковічний крислатий дуб — і впертися в старі, вже скривлені та струхлявілі цямрини. Можна до цієї криниці підійти і з іншіх боків, бо стежок до неї посновано — мов зморщок на старечому лиці.
Ходять до неї звідусюди. Ходять навіть оті, хто має свою криницю, а в своїй криниці чи не найсмачнішу воду, якою не нахваляться. А ходять таки сюди. Зі своїми відеречками та зі своїми мотузочками, бо тут нема ні коловороту, ні корби, ні цебра. А чому ходять — і не перестають?
Бо чи то поголоска, чи то легенда така, що в неї вірять не тільки в Овечачому, а у Новій Греблі, у Вівсяниках, у Забарі, по всіх усюдах.
Поголоска чи легенда така, начебто в сиву давнину тут, на белебні, була не тільки криниця, а й багате обійстя заможного хазяїна. Та коли настали сутужні часи, коли до нього прийшли відібрати не тільки землю, не тільки волів та коней, не тільки олійню та вулики, то він уже заздалегідь чекав на цих гостей. Усе в нього відібрали, звісно, бо хіба ж не віддаси, хіба ж встоїш проти сили?
Та до цього таки зумів свої скарби, своє золото, свої коштовності, які нажив не тільки сам, а й дісталися йому в спадок від дідів-пращурів, пожбурити на дно глибокої криниці. Мовляв, утоплене багатство й досі лежить у криниці, а хто вичерпає воду до дна, тому й дістануться скарби.
Давно того заможного хазяїна нема, як нема багатирського обійстя, а до криниці ходили й ходять. Оті, що вірять у поголоску чи в легенду. Оті, що хотіли б поживитися чужим добром.
Але й досі чомусь не чутно, щоб комусь пощастило бодай на ламаний гріш, а що вже там казати про червоне золото!
Гм... А може... А може, не віддає криниця на белеб-ні? Так само береже свої скарби, як береже козацьку зброю ота, що на овечацькій околиці між дубами? Ото б запитати... Звісно, запитати можна, а чи вона відповість? А як відповість, хіба втямиш? Еге ж, втямиш, коли кожна криниця балакає по-своєму, у кожної своя річ, і кожна річ — не тільки загадкова, а й незрозуміла...
Якось чорніша від чорної хмари навідується до нас увечері тітка Марія. Побалакали за її дочку Фросю, як то вона, буває, з іншими дівчатами ховається по закапелках та по нетрях, щоб не погнали на роботу в Німеччину, в рабство. А потім:
— Ох, я таке бачила, таке бачила,— це тітка Марія.— Навіть казати страшно.
І — тиша в хаті залягає темна, мов сажа в комині. Я під рядном на тапчані принишк, анічичирк, бо ж хочеться почути! І не ворушуся, й не дихаю. Лиш чутно в хаті — то тітка Марія тяжко зітхне, то баба Ликора ще тяжче зітхне.
— Либонь, уже твій заснув на тапчані, то можна й сказати,-—озивається тітка Марія. — Бо тут і старому боїшся розказати, не те що малому.
Причаююся, а вуха від цікавості ростуть мало не до стелі.
— Ниньки йду ото з лісу, гриби збирала. Й славних таких маслюків та підберезників нашукала, повну пелену. Як повели мене гриби відхати, як повели — до чорта на роги завели, я схаменулася — й гайда назад, якраз вийшла з лісу навпроти криниці, що край села, між дубами. Знаєш?
— А чом не знаю, — це баба Ликора.
— А попереду в кущах — б'ють когось, чую, гатять кулаками, я й упала на землю. Може, звірі? Може, дикі свині, бо й дикі свині водяться по лісах. Прислухаюся — ні, сопуть, хекають, таки люди. А коли люди — це ще страшніше, ніж звірі. І все хтось допитується, голос такий, наче з бодні: "Ти за банду свою скажеш чи не скажеш? Признавайся за свою банду, бо порішимо!" Десь я чула цей голос-бодню, десь чула, хто ж це? І згадала: та це ж Губа, поліцай із Шамраївки, він у мене два тижні тому торгував хустку на базарі в Новій Греблі, все залякував, що без грошей забере, бо, мовляв, це хустка жидівська, наче я зняла з убитої жидівки.
— Оце так за твою хустку казав?— страшно скрикує баба Ликора, що й мертвий проснувся б, тільки не я, бо вже так причаївся!
— Еге ж, еге ж... А хтось у кущах тільки стогне, ох і стогне, аж мені від того стогону в грудях болить. "Признавайся,— репетує Губа.— Раз попався, то признавайся, бо живцем не відпустимо. І ти більшовик, і твоя банда більшовики!" А воно ото стогне: "Хоч убийте, не скажу. Хоч живцем закопайте в землю..." Бож-ж-женьку ж мій, думаю, оце пішла по гриби! Хоч так думаю, а гриби однаково шкода кидати.
— Потім би забрала,— ввертає баба Ликора.
— Та я про ті гриби, може, й не думала тоді,— понуро каже тітка Марія.— Це вже тепер так по-думалося. А тоді... рачки-рачки далі від отієї гибелі —погибелі. Відрачкувала, а виглянути з лісу боюсь, та як виглянула — вже біля криниці побачила їх. П'яним Губою колише, як вітром, і другий колишеться біля нього, теж п'яний. А поміж них — і не вгадаєш... Ведуть його...
— Кого ж ведуть?
— А Клима Климішу.
— Якого Климішу? Нашого?
— А якого ж, як не нашого! Довели його до криниці, а він як закричить, аж я почула: "Води хочу, води хочу, пустіть!" І до криниці кинувся. Зовсім з розуму з'їхав, бо ж там ні корби, ні відра. То він — униз головою.
— Униз головою в криницю? — не вірить баба Ликора.
Мені хочеться закричати, але я зціплюю зуби до крові й душу крик у грудях-
— Бачиш, захотів утекти від своїх катів у криницю, щоб не мордували більше.
— Свят, свят, свят... Глибока ж криниця яка!
— А глибока... То вони за ноги зловили його.
— За ноги зловили? — не вірить баба Ликора.— Господи, й чого він кинувся сторчголовою...
— Зловили за ноги, витягли з криниці.
Мені знову хочеться закричати — вже від радості, але я ще міцніше закушую зубами то нижню, то верхню губу. Позамовкали, тиша залягає в хаті знову чорна, мов сажа в комині. А що ж далі, що? І мимоволі сльози бризкають з моїх очей, і я, лежачи ницьма, окроплюю сльозами тверду подушку, що колеться пір'ям з напірника.
— І чого він у ту криницю кидався?—стиха баба Ликора.
— По смерть,— стиха тітка Марія.
А мені так і хочеться крикнути: ні, ні! Зовсім не по смерть, а по свій порятунок, то він шукав свого порятунку в криниці!
— Прийшла я додому, а Фрося мені таке сказала, що я спершу не повірила... За того Клима Климішу... Я так зраділа, що вже й не розказувала, як його били в лісі, як він у криницю кидався, аби не досадувати свою дитину, бо любить вона того відчайдушного Клима.
— Зраділа? — чудується баба Ликора.
— Еге, зраділа... Як ті поліцаюки вели Клима через греблю, то він біля млина на греблі у вир кинувся.
Господи, як не в криницю, то в вир.
— І врятувався, і втік від них, бо вони ж п'яні.
Велика радісна сила підкидає мене вгору з тапчана — мало не до стелі, бо далі я вже не годен чаїтися. Тітка Марія з бабою Ликорою від несподіванки сахаються, втуплюючись у мене нажаханими очима.
— Згинь та пропади, нечиста сило! — хрестить мене баба Ликора пучками пальців, що пахнуть воском.
— Я знаю! —рветься з моїх грудей.— Знаю!
— Що знаєш? — і тітка Марія схиляється наді мною з хресним знаменням.
— Чого він у криницю кидався! То він хотів звідти дістати козацьку шаблю! І козацький пістоль! Аби оборонитися від них!
— Яку шаблю? Який пістоль? — дивується баба Ликора.— Й приверзеться вві сні всяка чортівня.
Мені заціплює: невже забула, що сама розказувала за козацьку зброю, сховану на дні старої криниці? Й раптом осяває здогад: треба мовчати.