Мельник і його дочка

Гуцало Євген

І

Уночі по ставу блищать зірки. Зледве ворушаться різкуватими промінчиками, виполоскуються у весняній воді. А місяць пливе й пливе від одного берега до другого, золотим черевцем донизу, аж доки не потоне. Вимеркнуть його холодні сліди на ставу, ніби й не плив там ніколи місяць. Тоді береться народжуватись небо, і вищає, вищає, доки не зіпнеться над горбами. І чим далі воно піднімається, тим глибше опускається у воду,— і здається, що став бездонний, бо ген-ген брижиться блакиттю. Ген-ген... Пташка пролетить угорі — пролетить вона й по віддзеркаленню. А сонце стеле й стеле полотна по гладіні — вимочує. Вони ж не мокнуть, і сонце згортає їх сухими.

— Івасику-Телесику, приплинь-приплинь до бережка!

Це мельникова шепелява Марійка. І хоч не видно поміж латаття ні Телесика, ні човна, але вона, примостившись на камені, миє ноги і викликає невідомого Івасика чи то з-за цвинтаря, не то з-за Кобилячої коси, чи то з-за тих верб, що ген полощуть попущене віття. У неї ніс уже облущений, шкіра на ньому пухириться. Коліна позбивані, а ноги — в бородавках. Марійка впевнена, що то жаба винувата. Пробувала вивести їх молочаєм — не виводяться. Вона вірить, що коли купатись ранньої весни, то з-під спіднички виросте верба. Але кілька разів купалась — не росте. Чого б то?

Марійка завжди біля води, тому в неї очі ніби жабуринням забризкані, зеленкуваті. Напровесні тітки приносять гусячі та качині гнізда з шкаралупами та бовтунами і топлять їх за лотоками. Марійка виловить кілька бовтунів, кладе їх на осоння: може, що вилупиться? Та дарма... Напровесні на протилежному степовому березі сідають перепочити дикі гуси, що летять на північ. Вони обережно ходять по торішній траві. Полювати на них заборонено, і дядьки, прошкуючи по гатці, тільки дикувато поглядають на той бік. Батько також визирне з млина, потовчеться на мосту, подимить цигаркою, глипаючи на гусей у повесінньому березі,— і назад. А Марійка, нібито вона вже сама стала Івасиком-Телесиком:

— Гуси-гуси-гусенята, візьміть мене на крилята!..

Коли до млина з'їжджаються машини та вози, то вона любить крутитись поміж моторами й кіньми. Любить, як коні їдять сіно або хрупають оброком і позирають навколо зволоженими розумними очима. Любить, як пахне свіже зерно і як зносять мішки до млина. Любить дивитись, як дядьки вечеряють на полудрабках, чекаючи свого помолу. Вона шастає поміж колесами, поміж ногами, людськими та кінськими, до всього є їй діло.

Вона — ніби зеленоокий дух цього підстаркуватого колгоспного млина.

— Марійко,— наказує батько.— Ану спати!

Тоді вона ховається за мішками. Причаївшись, слухає, як трудно гуде вода, як твердо й ваговито крутяться жорна. Од розприсканого борошна в напівосвітленому млині ще темніше; голосів зовсім не чути, тільки видно зуби, відкриті у мимовільній усмішці, та ряхтіння іскристих колючок в очах. Батько геть-чисто обсипаний борошном: його брови звисають заметами, кучугуркою вибивається з-під козирка чуб, а сам картуз схожий на підпалок; плечі батькові і рукави також притрушені пухкою метелицею, і коли він піднімає обидві руки, то скунялій Марійці здається, що він підносить крила, щоб у розчинені двері вилетіти в ніч. Поступово кам'яний гуркіт і твердий гамір води віддаляються, відпливають,— це Марійка, легшаючи і стаючи зовсім невагомою, засинає.

II

Буває, що приходять додому. Коли батько тільки прокинеться і порається по господарству. І починається розмова. Про те, про се, про Химині кури. Батько більше підтакує. У нього очі ласкаві, ніби ввібрали добро всього світу. Згодом гість переводить мову на те, що оце має мішечок-другий пшениці, то хотів би змолоти. Коли ж то млин буде одчинено, як там...

— Завтра,— відповідає батько.— Завтра й приносьте.

— Воно й на колгоспній пекарні хліб гарний випікають,— провадить гість.— Але ж ото баба гризе й гризе: одвези та одвези, хай буде свіже мливо, бо закортіло домашнього хліба. Знаєте, баба — вона ж дурна. Як утокмачиться їй що, то кілком не виб'єш.

— Вона всеньке життя сама пекла хліб, то руки сверблять і душа свербить...

— Може й так... Завтра привезу. Тільки ж щоб гарно змололи, щоб м'яко...

Проте гість іще не заспокоєний. Хоча він знає, що людям не деруть, а мелють, і мелють гарно, але хочеться, щоб йому було найліпше. Він все не йде з двору, тупцює, знімає й надіває картуза, зацікавлено роздивляється нові тички, якими підперто гілля яблунь у садку, знову заводить річ про те, про се. Батько не гнівається. Він лагідний, ніби ота рожевобока хмарина над селом.

— То ви ж глядіть,— знову за своє гість.

І так щодня. Хто-небудь прийде, хто-небудь пиріжків чи пундиків принесе. Коли батько відмовляється, то силоміць ткнуть у руку: "Беріть, беріть, бо ж господині немає, а ота

мала хіба вам напече..." І — стрель поглядом на Марійку. А вона і рада, що пиріжків принесли, але водночас і гнівається, що ото про неї так.

Батько завжди бере її з собою до млина. Але одного разу подався ще зранку набивати жорна, а вона рушила пізніше, випаливши в печі та нагодувавши курей. Ішла, нічого собі не думала, коли з глиняників вискакує рудий Тизунець, з розтовченим носом, з плескатим підборіддям. Вона відчула щось недобре, а тому набрала дуже безпечного вигляду, ніби біля глиняників нікого немає, крім неї, а коли й є, то не варте її уваги. І саме це розізлило Тизунця. Бо якби вона хоч сполохано зиркнула на нього, то він би її не зачепив. А так переступив дорогу і питає:

— Що тобі зробили наші гуси, га?

— А що?—перепитує Марійка так, ніби вона нічого не знає.

— Грудками хто шмаляв на них, га?

— Коли?

— Учора! Хто, га?

— Ніхто на них не шмаляв! Вони залізли до нас у капусту, а я їх вигнала!..

— Ось я тобі зараз вижену,— погрозливо сказав Тизунець, підступаючи ближче.— Більше не будеш шмаляти!..

— Те! — обізвалась Марійка.— А я хотіла тобі щось показати!

— Що показати? Ти думаєш, що менше запотиличників дам?

— У млині,— сказала Марійка,— у млині є місце, де співає вода. Отак,— вона хотіла зобразити, як співає вода, але тільки беззвучно поворушила вустами.— Отак...

— Не бреши,—пригрозив Тизунець.— Однаково лупня дам.

— Ет! — невдоволено кинула вона.— Як хочеш.

І спокійно обминула Тизунця, ніби він і не стояв на її дорозі. Зневажений хлопець отетерів, а потім кинувся навздогінці. Він не штурхнув Марійку, тільки примирливо запропонував:

— Добре... Ходімо...

У млині Тизунець старається бути непомітним. Мимовільно він ніби меншає ростом та вужчає в плечах, тоді як Марійка вищає та наче дорослішою стає. Проте Марійка нічого не говорить батькові про їхні стрітини, і хлопець сміливішає, очі його незалежно розпалюються.

Вони залазять у підпілля, між гвинти і колеса. Денне світло пробивається сюди крізь шпари, воно зеленкувато-бліде. Під самими ногами дзюркотить швидкими струмками вода. Тут волого й холодно, як у погребі. Обоє на хвилю принишкли, прислухаючись.

— Де ж? — запитав Тизунець.

Марійка мовчки порачкувала між вологими, обплутаними сірим павутинням стовпами, і дошки під її ногами приглушено порипували. Ось світло із однієї шпари стрельнуло в її голову, ось прутик із другої щілини діткнувся руки.

— Тс-с,— приклала палець до вуст, сама перетворюючись на слух.

І Тизунець закам'янів. На мить здалось, що йому заважає власне дихання — і він затамував його. Над головою глухо ходили. Серце у грудях стукало голосніше, ніж будь-коли. Й одноманітно жебоніла вода, просочуючись крізь лотоки та поминаючи лопаті. Марійка не ворушилась. І Тизунець подумав, що вона чує те, що не долітає до нього. Йому стало заздрісно, і він відчув себе чужим у цьому запіллі, де нічого не міг вловити. Якраз Марійка повернулась до нього, немов запитувала: правда ж, гарно?

— А ти брешеш! — пробубонів він і сам злякався свого голосу, який видався йому тут зайвим.

— Лізь на моє місце!..

Тут і справді співало. Під дошками, зовсім близько, солодко жебоніла вода. Іноді вона наче схлипувала, а потім її звук ставав чистим, пронизливо тоненьким. Далі набрякав, уже був соковитим, наливався мелодійною гучністю, доки знову не стишувався... Клекотіло, жебоніло, пронизувало простір, будило щось невловне й бентежне.

Враз ринуло й загоготіло — спів пропав, розтоптаний раптовим клекотом води, пущеної через лотоки. Трудно, гранітно щось повернулося, заскреготіло; далі вже повернулось легше, не так натужно,— і колеса почали крутитись, скоромовкою бубоніти, далі вже не бубоніли, а тільки гули. І дошки ніби напружились та потугішали, вони тремтіли і здавались тоншими, ніж перед цим.

— Все,— сказала Марійка.— Більш не співатиме.

III

Телесик не припливав до бережка а гуси-гусенята не брали Марійку на крилята. Уже почалися грози, літні, раптові, і коли по ставу лопотів дощ, то поверхня куріла блідим водяним порохном, а блискавки диміли пронизливо голубуватим сяйвом. Громи їздили по хмарах, зчиняючи гармидер, гуркотняву, й тоді здавалось, що од невидимої колісниці відпало колесо і покотилося геть-геть, і його торохтіння вигасало, доки зовсім уже не чулось. Ночі після гроз бували то прохолодні, то задушливі; і в прохолодні ночі зірки були яскраві, бадьорі, ніби натерті до блиску цеглою, а в задушливі — ліниві й стомлені, ледь-ледь веселі.

Якось ополудні Марійка вискочила з млина купатись. Вода цвіла зеленим цвітом, була тепла, ніби її гріли в балії. Марійка сховалась, тільки голову видно. Ось метелик із сонячно-золотистими крильцями опустився на плавучий листок. Ластівка хуркнула над ним — і налякала. Риба тернулась об коліна тупим писком — і збурунила хвостом воду, налякано одпливши.

З-за лози вийшли хлопці і всілись на піску.

— Агей,— крикнув до Марійки козлоногий Сеник, конюхів близнюк.— Вилазь на берег.

Вона ж навіть не відповіла, ніби ніхто до неї не звертався.

Тоді Сеник навмисне зласкавив свій голос, надавши йому байдужо-дружніх ноток:

— Ну, як хочеш...

Її голова стриміла над водою, як велика і незвичайна квітка латаття. Хлопці сиділи на піску, штурхали під боки Тизунця і заливчасто реготали. Нарешті, їм надокучило теревенити та сміятись, і Сеник знову гукнув:

— То не вилізеш?

Вона знову не озвалась.

Тоді він прокричав:

— А що там у млині співає, га?.. Що ти брешеш?

Марійка ледве втримувалась, щоб не вискочити.

1 2