Діти війни

Найбільше любить Ганя вечірні присмерки — сонце пішло спати за далекий ліс, залишивши на обрії тремтіння золотого усміху, в селі шибки вже не грають відблисками, залиті темною водою мовчання, а по вулицях чи то курява застигла, чи легкий іуманець. Тоді їй хочеться бігати. Наче вселяється в неї якесь чортеня — моторне, веселе, пустотливе — й чортеня веде її то на край городу межею, то поза городами несе так, що аж у голові макітриться, чи в поле вижене, а в полі сивий спокій лежить на бадиллі бур'янів. Дивиться на все те, потроху заспокоюється, ноги вже не тремтять од збудження, та раптом знов чортеня ворухнулось у ній, шкрябнуло гострим пазуриком у грудях — і вже Ганя знову біжить, коси розвіюються, руді й густі, а платтячко лопотить на ній, наче дощ періщить...

У сутінках діти збираються біля розбитої війною хати, яку ніхто й не полагодив, і тепер стоїть вона пусткою, та й починають гратися. За листоношу виступає тітки Огірчихи синок, цибатий, миловидний хлопець, з якого всі кепкують, проте в глибині душі кожне любить. За листоношу він тому, що в Огірчука є польова сумка на ремінці, а в ту сумку може 11 а класти скільки хоч і повідомлень усяких із фронту, і листів, і похоронних. Накульгуючи на ліву ногу так, як накульгує їхня сільська поштарка, зупиняється перед гуртом дітвори, що сидить хто на чому, і вдавано хрипкувато каже:

— Доброго здоров'я вам!

Йому невлад відповідають. Огірчук, подумавши, додає:

— Боже поможи вам!

— Поможи господи й вам,— тепер уже дружніше відповіда-к )ть. Огірчук підходить до Гані, залазить худою рукою до сумки і порпається, наче й справді щось там важко знайти.

— Вам, тітко Олено, сьогодні нема нічого.

— Чого ж це нема? — материним голосом запитує Ганя. — І минулого разу не було, і цього.

— Пишуть,— статечно відказує Огірчук.

— Господи,— по-материному заломлює Ганя руки й закочує очі під лоба,— коли вже та війна скінчиться!

— Скінчиться,— зовсім як їхня сільська поштарка заспокоює Огірчук— Уже де той німець.

— Ти ж, дивись, хоч завтра вісточку од чоловіка принеси.

— Принесу,— обіцяє Огірчук— Хіба я ваші листи собі забираю?

Той, кому сьогодні принесено листа, радіє. Ось усілася на колоді Килинка Мохор, і хоч не вміє читати, проте читає для всіх уголос із забрудненого папірця, якого Огірчук підібрав десь у рову.

— Вірна моя жінко Секлето Іванівно,— співучим голоском читає Килинка, і щоки в неї пашать,— а також дорогі мої діти Грицько, Микола й Килина! Кланяюсь вам низько й передаю низький фронтовий привіт! У перших рядках свого листа поспішаю сказати вам, що я живий і здоровий, чого і вам усім бажаю від усього серця.

Трохи осторонь від гурту сидить смаглява, чорноока дівчинка — вона схожа на перелякану пташку, що й хотіла б полетіти звідси, та не може, крила їй підтято. Звати цю дівчинку Харитею. Харитя щулиться, коли чує дитячий сміх, і раз у раз втуплює очі в землю, наче силкується щось побачити... Зрештою, підходить черга й до неї. Огірчук, накульгуючи, наближається до Хариті і так покашлює, ніби йому й справді лоскоче в горлі.

— Боже поможи! — вітається.

— Поможи господи й вам! — тихо відказує Харитя. І згодом: — А чи мені там нічого нема?

— Та...— мнеться Огірчук, який уже не вперше розігрує цю сцену.

— Ой лишенько! — скрикує мала Харитя, яка теж не вперше отак скрикує.

— Ось вам, тітко...— стиха проказує Огірчук і дістає з сумки заяложеного у мазут чи дьоготь папірця.

Це — похоронна. Й так, якузяла колись похоронну з пошта-ревих рук Харитина мати, так само бере зараз і дочка. Повільно, з округленими очима. І, навіть не розгорнувши, навіть не глянувши, починає плакати. А що сльози спершу не течуть, то вона лише тре кулаками очі, лише вдавано схлипує. Згодом — уже по-справжньому, бо все-таки шкода батька, який ніколи не повернеться...

Смеркло, діти розходяться. Ганя, Харитя й худий Огірчук живуть на одному кутку.

— Чуєш,— по дорозі додому звертається Харитя до Огірчу-ка,— може б, ти мені вже не приносив похоронної, коли вдруге гратимемось?

— Та хіба я хочу? — спроквола відказує Огірчук.— Але ж воно так.

— Ти не принось,— каже Харитя, в якої вже сльози висохли і голос рішучий став.

— Я б і не приніс...— знову своє править Огірчук

— Чому мені та й мені? Комусь іншому принеси!

— Кому ж? У них не повбивало, а твого батька вбило. Як же ми тоді гратись будемо?

— А ти принеси похоронну Гані, хай вона поплаче. її батько теж на фронті.

— Але ж його не вбило...

— То, може, вб'є! — доказує Харитя.

— Ну, добре,— нехотя згоджується худий Огірчук.

Ганя спершу так собі слухає, наче то й не про неї. Раптом ;u > неї доходить зміст сказаного — і вона починає кричати на Харитю:

— Дурна ти! Безсовісна! Хай мій батько живе! Не треба на нього похоронної! Ти хочеш, щоб його вбило? — Тепер уже і к >чинає плакати і страх як ненавидить Харитю, яку перед цим жаліла і якій співчувала.

— Ну, баби,— заспокоює худий Огірчук — І чого ото ви зчепилися? Коли не хочете, більше й гратись у пошту не будемо, нічого вам не носитиму.

— Не йди біля моєї хати,— заступає Ганя дорогу Хариті.— Йди десь отам, городами, а біля моєї хати не йди!

— Та чи це твоя дорога?

— Біля моєї хати моя дорога — не ходи!

Що робити бідній Хариті? Хоч-не-хоч, а мусиш таки обминати Ганину хату, бо глянь на неї лишень, як розпасіювалася, зелені іскри з очей скачуть...

Мати вдома. Картоплю тре на тертушці, отже, картопляники гарячі на вечерю будуть!

— Де це ти ходиш? — сердиться.— Де тебе носить?

— А-а, засиділися,— бурмоче.

— Бач, вона засиділася! То ти, дівко, дівувати? То тобі, дівко, гулі на мислі?

Ганя не заперечує проти материної "дівки", бо звикла.

— Та ми в пошту грались...

— Побудь удома, а я побіжу олії позичу в когось, бо карто-і ілі натерла, та на чому смажити? Доглядай малого, бо воно не ісраще за тебе, десь ускочить...

— Бурчите й бурчите,— проказує Ганя тихенько услід матері, коли та вже ступає за поріг.

У Гані є менший брат Сергій. Народився уже ген-ген після того, як батька забрали на фронт. Сергій удався крикливий і вередливий. Хоч і малий іще зовсім, проте все робить по-своєму, нікого не слухає.

— Ти що там товчешся під тапчаном? —запитує Ганя.

— Сиджу,— відказує не обертаючись, а сам якимись цяцьками грається.

— Так-таки й сидиш?

— Сиджу,— каже впертий Сергій.

— Ну й сиди, коли ти такий!

Тоді Сергій вилазить із-під тапчана й каже:

— Не хочу сидіти.

— То не сиди,— згоджується Ганя.

І Сергій, підозріливо глянувши на сестру, знову пірнає в схованку.

— Слухай,— звертається Ганя,— чого ти такий?

— Почалося,— бубонить Сергій.— Ти як мати стала...

— Ходи до мене, я тобі дірку залатаю на сорочці, а то світиш голим тілом.

— А, знаю я тебе, знову вколеш. Мати приходить не так і скоро.

— Оце,— починає розказувати дітям,— до кого не піду, то ні в кого допроситись не можу. Нема олії та й нема! А не одне пообіцяло на картопляники прийти... Ледве в тітки Мушихи дістала трохи,— й показує дітям маленьку пляшку, де на дні жовтіє пальців на три золотистої рідини.

У печі тріщить бур'ян — ще за дня ходила Ганя по ровах та поназбирувала. Пахне гірким димом і першими картопляниками. Мати накладає дітям із пательні в миску, вони хочуть їсти — хіба ж їстимеш коли гаряче, коли обпікає язик. Мати сердиться, що вони почекати не можуть, поки вихолоне, але де ж тут чекати, коли картопляники такі смачні, що самі до рота просяться.

У сінях зашеберхало, далі щось за клямку взяло, ніяк не годне двері відчинити. Рипнуло — і вже на порозі стала тітка Мушиха, мружиться на світло каганця та на полум'я в печі, і в самої обличчя полагіднішало від усмішки.

— Заходьте,— припрошує мати,— і не стійте, бо в ногах правди нема.

— Авжеж, нема, — згоджується Мушиха. Проте не сідає, а стоїть посеред хати і дивиться у вогонь. Уже згодом каже:

— А Танасюкова жінка вчора листа одержала від свого Танасюка, що лежить у госпіталі, що все добре, бо тільки одну руку відірвало.

— Він же кравець який!—налякано каже мати.— Як він шитиме тепер?

— Однією наловчиться. Добре, що одна зосталася. Та й додому тепер пришлють, бо з однією рукою багато не навоюєш. Це ж бо радість його жінці.

"Як подумати, то й справді наче радість,— сотається в материній голові,— бо спишуть його в чисту. Але як жити без руки?.."

— Ви знаєте,—далі провадить Мушиха, — тепер не тільки чоловіки інваліди приходять, а й жінки. Я недавно бачила якусь молодицю в районі, сама вона в солдатській гімнастерці, а замість руки правої висить порожній рукав.

— Хіба війна вибирає,— сумно проказує мати.— Вона ні старого не помилує, ні малого.

— А я до вас чого це прийшла,— вже якимось іншим, ласкавішим голосом починає Мушиха.

— Скажете, ми почуємо,— відповідає мати і кладе перед дітьми свіжі картопляники з пательні. Діти вже трохи під'їли, то чекають тепер, коли вистигнуть.

— А скажу, скажу,— згоджується Мушиха. І на Ганю кинула своїм великим карим оком.— Чи не погадала б мені ваша дівка, га?

— На картах? — мати їй.

— На картах.

— І ви їй вірите? — з серцем мати.— Десь навчилася, що я й не скажу вам. Тулить докупи слова, аж смішно!

— Даремно ви так,— Мушиха своєї.— Бо вгадала ж вона Танасючці, що її Танасюк додому вернеться. Хай і на мого Федора кине.

— Ти чуєш, Ганько? — звертається мати до Гані. Звертається чи то сердито, чи то лагідно — не втямкуєш.

— Де ж ті карти в мене,— відповідає Ганя.— Позичила баба Тетяна, казала, що завтра віддасть.

— Бач, як не повезло,— зітхає Мушиха.— А я ж так сподівалася. Ти як погадала Танасючці — усю їй правду сказала, ось і лист прийшов, що руку відірвало.

Мати несподівано таки починає сердитись:

— Ти людям лихо не накликай! Розумна мені знайшлась. Угадуватимеш людям біду, то й сама від них біди начуєшся!

— І чого ви ото,— Мушиха до неї — Хіба дитина зла комусь зичить? Все зло не від неї.

— Не показуй мені карти, бо горітимуть у печі. І де ти доп'яла їх? — ніяк не заспокоїться мати біля печі.

— Не ви їх діставали, не вам їх і палити!

Мати, либонь, не чує цього, а то вона б не змовчала. Не чує мати, бо в сінях знову зачовгало, хтосьутемряві шукав клямку, долонею водив по дверях. Усі втупилися перед собою — хто ввійде?

Увійшов старий Швачко Денис. Мовчки голову схилив у поклоні, мовчки до ослона посунув — і вже сидить, наче давно тут сів.