І десь після жнив (іспити обидва, хоч і не блискуче, а склали-таки) уже гімназистами тепер, в нових формених кашкетах з гербом, їхали хлопці у Славгород.
Удосвіта було це, від Чумака. (Звечора з матір'ю прибули до нього, переночували тут, а це разом з Корнюшею від'їздили Чумаковими кіньми до міста.) З фургона, як виїхали вже на Великий шлях, ще глянув Павлуша в той бік, де село. На одну мить защеміло ніби жалем за батьком, за вітробалчансь-кою школою, де народився, ріс, але не дуже. Може б, і більш було, якби не хотілось отак спати, самі очі злипалися: таки рано ще дуже було. "І чого вони отак рано! То б уже й віт-робалчанські пастухи були біля шляху. Нехай хоч подивилися б". Оце й була остання Павлушина думка при розставанні з рідним селом. Далі закутався краще від ранкового холоду, схилився до Корнюші, що з самого двору задавав хропака, та й собі заснув.
І попрокидалися, Щербаки вже проїхавши (це на півдоро-зі до міста). За Щербаками виїхали на горб, а тут уже й місто видно: ген-ген удалині бовваніло кам'яницями, куріло димарями млинів, заводу, горіло на сонці золотими банями церков.
— Ну, що, хлопці, бачите, куди ми їдемо? — оглянувся старий Чумак до хлопців.— А ти, Корнюшо, все не хотів, дурнику!
Корнюша й тепер іще по звичці буркнув: "На чорта воно мені здалося!" Здумав про хутір: "Оце б на баштан зараз!" Але задивився й собі на величну панораму далекого міста. Павлуша був захоплений. Усе товариша тормошив: "Он, диви! а диви — он!" Корнюша поглядав, куди той показував, але захоплення особливого не виявляв. Пізніш уже, як підснідали, заїв кавуном (кілька десятків везли-таки на фургоні з собою), поволі пройнявся й він Павлушиним піднесеним настроєм. І так уже й у місто в'їхали — збуджені обидва і схвильовані.
Потім і цілий день настрій цей не залишав хлопців. Ходили по вулицях уже у формі гімназіальній, милуючися своїми відображеннями у вітринах, ходили на набережну до Дніпра. Заходили з Докією Петрівною до Дорошенків. Увечері з батьками ходили в "біоскоп"1 на "живі картини". Полягали спати, приємно потомлені новими враженнями. Корнюша зразу й заснув, але Павлуша довго крутився на ліжку, надміру щасливий.
Але другий день з самого ж ранку почався слізьми: від'їздила мати з Чумаком додому. Жаль було, і лякала самота. Хоч би це дядько Сава був дома. (Заходили вчора — у Києві зараз. У якомусь соборі щось там розмальовує. Тьотя Серафима Ксенофонтівна і розповідала, та хлопець не второпав гаразд. Нібито аж через місяць має повернутися.) Невеселий ішов до гімназії. І в гімназії потім у величезному коридорі в кипучій каші гімназистів, од вусатих восьмикласників до пискливих "приготовишок", ходив приголомшений. І в клас по дзвінку зайшов стриманий. Скільки разів дома ще марив про цей свій перший вхід до'класу, як про святковий, переможний. Не вийшло! Щоправда, по вітробалчанській звичці сів був на першу парту. Але підійшов один пихатий, викоханий (Міхно, голови міської управи син,— пізніш уже Павлуша дізнався про це) і попрохав звільнити місце: "Це моє!" Павлуша заперечувати спробував, але зашикали товариші Міхнові, з перших же парт. Здався Павлуша. Розгублений глянув на клас, а воно вже всі місця зайняті. Сів на вільне біля самої грубки. Ще добре, що хоч сусіда його згодився помінятися з Чумаком місцями, хоч сіли вдвох — і то вже добре.
Але це тільки першого дня на таких скромних умовах помирився хлопець. За кілька днів, оговтавшись, придивившись до товаришів по класу, до їхніх взаємин і ставлення їхнього до нього й до інших отаких, як він,— задумався пильно.
Справа була зрештою досить ясна: нерівня! І найгірше, що й заперечити ніяк — природно цілком. Що він поряд з ними? Син там якогось сільського вчителя. А вони — хоч і той же Міхно: син отакої шишки! У Пирогова батько директор банку, у Росинського — інженер на заводі (у місяць плати більш огрібає, яч Павлушин батько з матір'ю за цілий рік). Дехто був з поміщицьких родин, з повіту,— були такі,— по тисячі десятин мають... Звичайно ж, нерівня! Але чим більш хлопець відчував це, тим більше хотілось йому здружитися з ними. Уже як не примірявсь! І все дарма. Але ж могло бути... авжеж, могло бути зовсім-зовсім інакше...
І не раз Павло в ці дні поминав недобрим словом своїх недбайливих предків. І насамперед прадіда по матері, Самій-ла Іовича. "Дурило старий! — мимоволі пригадувались слова дядька Сави, сказані колись у присутності небожа-малюка.— Наплодив дітей цілу купу та й пустив з торбою!" Павло тепер цілковито погоджувався з дядьком Савою. Легко сказати — цілий маєток промотав до останнього дворового мужика. Овдовівши, вже зовсім старим дідуганом зійшовся з гувернанткою-француженкою, а та женила його на собі. І за яких два-три роки обідрала, як липку. Добре, що родичі були, розібрали дітей-дрібноту, як цуценят... Ну, як же не дурило?!
До діда Петра Павло ставився поблажливо. Та, власне, які претензії могли бути до нього? Без всяких маєтків, без зв'язків — якого особливого становища міг він добитися в суспільстві?! Служив лісничим на казенних дачах, верст за сорок від Славгорода. І це, за словами матері, були найкращі роки в житті цілої родини. Жили не гірше за поміщиків-сусі-дів (тих, звичайно, котрі бідніші). Величезний будинок у лісі над озером. Свій виїзд, а були й верхові коні. І навіть ціла псарня (заядлим мисливцем був дід). Потім, коли підросли діти і треба було думати про гімназію (а це збіглося в часі і з підвищенням по службі: призначений був начальником повітового лісництва), переїхали в Славгород. Купив дід будиночок. Але це, здається, і було єдиним його надбанням. "Інший на його місці,— говорив, бувало, дядько Сава,— не такий занадто вже совісний, хіба ж так нажився б на тому лісі! Дуже він пан був великий. Пухом йому земля!" Павлові жаль було добра, ніколи не нажитого дідом. Може, навіть не менше жаль, як маєтку, прожитого прадідом. Але, разом із тим, йому й подобався дід саме цією рисою вдачі: дуже великий пан був. Одного тільки не прощав Павло дідові: як це він міг дозволити своїй єдиній доньці, його, Павла, матері, вийти заміж за мужика! Ну, хай вона...Але ж він добре знав, що таке по-томствене дворянство. Ще місяць тому такі думки не так вже й дошкуляли Павлові. Але тут, серед усіх оцих Міхнів, Пирогових та Росинських, він дуже швидко зрозумів, що справа не лише в маєтках, але і в становій приналежності, тому так обурювала його тепер легковажність діда та матері в цьому питанні.
І сказати б — не було інших женихів у неї. Були ж. Хоч би й отой ротмістр драгунського полку — з приводу чого і дядько Сава та й батько іноді підтрунювали над матір'ю. Кілька днів Павло навіть не відповідав матері на її лист — перший лист до нього після розстання. Поки одного разу серед ночі (слабував на безсоння в ці перші дні в Славгороді) не перевернула все в душі хлопця одна розважлива думка, до того ж така проста, що аж дивно було, як вона не прийшла йому в голову з самого початку. Навіть схопився — сів на постелі.
"Ох, і дурень же ти, Павле, ох, і дурень! Ну вийшла б мама заміж за того драгуна, та хоч би й за самого генерала! Тобі від цього яка радість?' Авжеж що так! Ну, були б у неї діти, але ж ні один із них не був би ти. Адже отакий, як є, ти на світ з'явився лише тому, що мама вийшла заміж саме за Діденка. З цього й треба виходити"
Тоді пригадувати став, як воно на селі було: хто саме з бідняцьких хлопців др.ужив з Корнієм Чумаком, наприклад, чи з Пожитьками — Яшком та Микитою, чи з Даньком Шу-милом (усе синки сільських багатіїв),—і аж дивом дивувався: не міг згадати жодного! І сам він товаришував лише з цими хлопцями. У Корнія на хуторі влітку, бувало, цілими тижнями жив. З одної миски їли, під одною ковдрою спали. А от у інших хлопців, бідняцьких,— чи хоч у п'яти, од сили десяти, з цілого села, бодай поріг у хату переступив! Навіть самому зараз ставало трохи моторошно: невже справді отаке страшне і непереступне оте саме — "нерівня"?! Тільки спогади про Гришка Саранчука і обнадіювали. З усіх сільських хлопців він був єдиний, до кого Павло та його приятелі (хоч і не дружили з ним) ставилися зовсім не так, як до всіх інших. І тільки через те, що був першим учнем у школі. Аналізуючи тепер своє ставлення до Гришка, Павло признавався собі, що коли б отак до нього Міхно з своїми приятелями ставився, то це його цілком улаштувало б. Принаймні на перших порах. За це і вхопився тепер Павлуша.
Зразу ж і засів за науку. Хлопці гуляють іще, тягло і його — такі дива у місті: одна вже Миколаївська вулиця чого варта, на Сінній площі на муштрі солдати; паради на Соборній; десь робітники з червоним прапором, а козаки розгонять... Цілий день можна по місту гасати і не набридне. Але Павлуша заплющується, затуляє вуха й, ритмічно похитуючись над книжкою, віддається "зубрьожці".
За перший місяць уже й висунувся в число перших по балах: п'ятірки, четвірки (таки здібний був, а до того, готуючись до іспитів з батьками, і вперед пройшли поза програмою). Але з російською мовою було погано. І не через те, що не знав уроків, а за саму вимову. Учитель-мовник вважав, що вихованці класичної гімназії повинні говорити "как богі". І через те з трійок Павлуша не вилазив. Але й не здавався. Навпаки, ще наліг дужче. Став уже не тільки в школі, як раніш, але і вдома говорити виключно російською мовою. Завів штрафи для себе: за кожен випадок, коли, забувшись, починав не по-руськи, з тих грошей, що лишила мати на гостинці, перекладав копійку у спеціальну жерстянку з-під пер, що носив її завжди в другій кишені, але зарікшися не тратити їх аж до першого хорошого балу з руської мови,— не менше четвірки. Щось із полтиник було вже там, проте інтервали між копійками чимдалі ставали довшими.
І от саме в цей час повернувся з Києва Дорошенко, дядько Сава. Після його телеграми тьоті Серафимі, що такого числа прибуде, Павлуша вже й не знав, як ті дні прожив, дядька чекаючи. А того дня просто з гімназії і подався до нього, навіть на квартиру обідати не заходячи.
Зустрілися тепло. Мабуть, рідному батькові б отак не зрадів хлопець, як дядькові Саві. Радий був йому й Сава Петрович, веселий. Саме обідали.
— О, та ти зовсім молодчина, Павлушо! А повернись-но, синку! Козак хоч куди! Обідав, ні? Сідай!
Став розпитувати, як живе, як учиться.