Смереки-пльотарки перешіптувались:
"Чи чулассс, кумонько, щщщо син Червоної Лані і Рогатого Короля боягузом посеред людей ссстав, колиски своєї цурається?"
Праліс зустрів Оленця насуплено, дерева шуміли глухо, ніби осуджували його; трави потріскували під копитами насмішкувато; кущі боляче шмагали по ногах різками. Врешті Єгер зупинився і розпутав на рогах мотуззя.
— Оце, легіне, твоя колиска, твоя хата і твоя воля, а загинеш — то й твоє деревище. Біжи,— промовив глухо.
Оленець не рушився з місця, жалібно дивився у вічі Доброму Єгереві.
"Ось який ти добрий, га? Як без тебе буду?"
— Гадаєш, мені не сумно? — Людина задиміла люлькою.— Але для твого добра стараюся. Іди.
Оленець і вухом не повів.
— Іди, кажу тобі,— розсердився Єгер. Йому хотілося швидше закінчити сумне прощавання.
Оленець стояв, ніби його копита прикипіли до землі.
Тоді Єгер склав удвоє налигач і розмашисто вперіщив Оленця по лискучій спині. Не так пекучий біль, як сором обпалив сина Червоної Лані з ніг до голови, бо світ такого не видів, щоб оленя батожили, як Сумирну Кобильчину. Очі йому налилися червоною злістю, він форкнув, здибився на задні ноги і шугнув наосліп в гущаки.
— Давно б так, мій Оленцю,— журно посміхнувся Добрий Єгер.— А то, бач, напослідок вдарити мусив...
Болів його вимушений удар. І Оленця воривковий пруг болів. Він гасив біль шаленим летом, безглуздими стрибками. Силу чув у собі викохану, міг би летіти, здавалось, без перепочинку день і ніч. Не знав тільки, куди летіти? І пощо?
Спинив його тісний перстень білих дерев. Глипав на них зачудовано, бо розпізнавав лише смереки, смереки мали колючі лапи, а ці закосичилися в пестливе м'яке листя і вбралися у білі сорочки. За білокрилими деревами стояли велети, що стовбурами підпирали небо, а капелюхами заслоняли сонце. Оленець відчув себе маленькою козяв-кою, загубленим перцем у зеленому морі пущі.
Якісь звуки народжувались поміж деревами — не розумів їх.
Якісь запахи струмились звідусіль — паморочилась голова.
Мучила спрага. Згадав про відро з чистою водою у вольєрі Доброго Єгеря, про снопик омели в руках Ґаздині. Все це лишилось у минувшині, в далекій казці.
Ліг на поляні і думав, що треба, мабуть, вдаритися головою об білі стовбури дерев, бо однаково не проживе на чужій чужениці.
Хтось йшов пралісом: туп-сік, туп-сік... Йшло зло чи добро? Ет, байдуже. Склепив повіки.
Хтось поруч зупинився, хтось доторкнувся до нього.
"Ей, а ти чо' тут розлігся?"
Стояла над ним юна олениця. Відразу помітив, що гарна. Вона, мабуть, також знала про свою красу, бо трималася гордо, незалежно.
"Ти хто такий? — питали її очі.— Я тебе в пралісі раніше не здибала".
"Бо не могла здибати,— відповів неохоче.— Я у Доброго Єгеря жив. Зовусь Зеленим Оленцем". Підстрибнула на радощах.
"Ти син Червоної Лані? Той, якого людина яр-порою полонила?" "Та ніби той, але я нічого не пам'ятаю".
"Зате я про тебе багато знаю — Червона Лань розповідала. Як вона, бідна, тужила... А мене пам'ятаєш? Колись ми в стаді з тобою буцкались. Ти був такий смішний, задерикуватий".
"Ні,— Оленець хитнув ріжками,— не пам'ятаю".
"Хіба важко пригадати Білу Чічку? Так мене небіжка вуйна Сухоребра охрестили. Гарне ім'я, правда? А вуйна Сухоребра вмерли, старі дуже були,— торочила молоденька оленичка.— А ти куди тепер?"
"Не знаю",— зітхнув. І таки справді не знав.
"Шукай у пралісі свого тата Рогатого Короля, в його стаді будеш ходити. Такий у нас, оленів, порядок".
Його не цікавив оленячий порядок, але сказав:
"Пошукаю".— Зірвав губами яскраву квітку і сплюнув: була гірка, як полин.
"Чого ж непотріб пасеш смердючий?" — зауважила Чічка. "Чи відаю, що тут смачне, а що гірке?".
"То ти нічого у пралісі не знаєш, не розумієш?" — витріщилась Чічка. А таки гарні у неї очі, великі, вологі.
"Ні,— мусив признатися.— Мені лише про ворогів розповідав Добрий Єгер".
"Цього замало, Оленцю. Хочеш, я тобі все покажу?" "Хочу".
Пішли поруч. Чічка вчила його розпізнавати дерева, давала імена квітам і травам, привчала до запахів, показувала стежки. Оленець щось запам'ятовував, а щось й пропускав мимо вух, бо голова аж гуділа від повені вражень. Найбільше дивувало сина Червоної Лані лісове озерце. Раніше й гадки не мав, що існує на світі таке величезне відро, повне-повнісіньке води.
"Хто ж цю воду випиває?" — спитав наївно.
"Ми з озерця п'ємо, коли тут пасемось. А як спека і овід допече, то й купаємось. Може, спобуємо?" "Ні, я хочу пити".
Він пив пожадливо, квапливо. Чічка, здавалось, лише притулила до води красиві губи, мабуть, і крапельки не перехопила, просто видивлялась у дзеркальному плесі на свою вроду. Раптом підвела голову, в очах застрибали бісики. Спитала:
"Я гарна, Зелений Оленцю?"
Що мав їй казати? Хіба він розуміється на красі? "Кажи, кажи, не соромся. Я тобі подобаюсь?" — і черкнула боком об його бік.
Опустив голову. А таки вродлива, чортяка: тонконога, струнка. "Ех ти, а ще син славетного Рогатого Короля. Геть серед людей зледащів",— соромила.
"Мені в людей добре жилося",— насупився.
"Можливо,— не стала сперечатись.— А скажи, чи знаєш, що таке любов?"
Моргав очиськами. Любов? Ні, про любов Добрий Єгер йому не розповідав.
"Дивний ти, Оленцю, і дикий.— Чічка зробила навколо нього коло.— І повинна-м тобі сказати, що ти з вигляду гарний. А про любов восени довідаєшся, коли кров у тобі заговорить. Тоді знайдеш мене у пущі, добре?"
"Та добре",— Оленець невпевнено почухався копитцем за вухом. Вона заспішила:
"Ой, мені пора, бо й так відбилася від стада. Червона Лань у нас тепер за старшу — перепаде від неї на горішки. А ти, Оленцю, шукай свого тата. І не залишайся, чуєш, на ніч пастися над озерцем. Сюди на водопій Плямисті Блискавки ходять",— Біла Чічка крутнула хвостиком і зникла серед заростів. Лише чув: скік-скік...
Лишився сам.
Лісове озерце зайнялося червоним вогнем — заходило сонце. З чорних ізворів попід кущами плазували сутінки. А може, це не сутінки крадуться, може, вовки, може, Рудий Лис, може... Оленець блукав лісом навмання, йшов немовби у чужому краю, боявся, щоб не тріснула під копитом гілка, кожної хвилини чекав, що он із того дерева, або із того, або з цього плигне на спину Плямиста Блискавка.
А в лісі темніло. І чим густішу пряжу ткала ніч на своїх кроснах, тим страшніше робилося Оленцю.
Улігся між двома ліщиновими кущами і на всякий випадок нагострив ріжки. А ніч навколо верещала, шаруділа, стогнала, тупотіла, і кожний звук шматував Оленцеві серце. Він пробував вгамувати страх, насміхався з свого боягузтва, згадував для хоробрості і граціозну Білу Чічку, яка теж ночує у пралісі, але нічого не допомагало. Страх жив у його крові, страх був сильніший від сорому і оле-нячної гордості, страх ріс вище дерев, пускав пагілля до хмар.
І Зелений Оленець не витерпів. Зірвався з копита, як навіжений, біг через пні, перескакував кущі, немов за ним гналися і ніч, і Плямиста Блискавка, і ціле плем'я Сіроманців, всі страхи на світі.
Біг на далекий собачий гавкіт — на село, де жив Добрий Єгер. Не журився, що завтра йому скаже Людина, це буде завтра, а сьогодні треба втекти від цієї непевної і непотрібної волі.
...На світанку Добрий Єгер, помітивши у вольєрі Оленця, сплеснув у долоні.
— Аби ти скис, легіню! Вернувся?
Син Червоної Лані звівся на ноги, понурив голову. "Вернувся, Людино. Бий мене, ріж мене — страшно на волі".
— Може, з тебе витекла оленяча кров і ти став домашнім бичком, га? — питав Єгер.
"Може..."
Тоді я тебе осідлаю — покладу сідло на спину, і служитимеш мені замість Сумирної Кобильчини. "Сідлай, але не проганяй..."
— Тоді я запряжу тебе у воляче ярмо і буду тобою орати. "Ори".
— Тьфу,— сплюнув спересердя Єгер.— Ще-м не видів, аби дикий звір так приручився. А може, в цьому я винен, га? Може, це я з доброти вчинив неволю солодкою? — думав.— Кажуть, до солодкої неволі звикають.
Але був радий Оленцевому поверненню. Тішився його прив'язаністю до себе, клепав долонею по шиї.
— Ну, живи тут... живи, поки тобі забагнеться. Віднині вольєру замикати не будемо, коли захочеш, тоді й підеш у ліс.
Справді, з того ранку двері вольєри ніколи не замикались. І знову Дівчинка торочила йому казки, і знову були нарікання Ґаздині, і знову були безпечні ночі.
І ще щось нове прийшло в Оленцеве життя. Спершу він й не збагнув того нового, бо його не можна було ні лизнути, ні понюхати, ні побачити. Але воно жило, існувало і росло. Оленець відчув його у те надвечір'я, коли з царинок вітер приніс запах печеної картоплі. Але при чому тут картопля? Цю ніч простовбичив на ногах — прислухався до себе і до світу.
Ні, у першу ніч він нічого не розумів, і в другу теж, і в третю... Тому й тривожився, часом забував про їжу, перестав цікавитися казками. Аж десь на п'яту ніч в темряві привиділась йому Біла Чічка. Знав, що це омана, бо не могла Біла Чічка близько підійти до людської оселі. А все ж таки це була вона. Покликав її:
— Б-е!!! — Не впізнавав свого голосу, якийсь був грубий, дорослий.
— Бе-е-е!!!
Ніхто не відповів. Ніч пливла над селом місячна, ясна. Ніякої Чічки поблизу не видно. Гаркнув спросоння Брисько: "Якого дідька лисого той оленище серед ночі розбутівся?"
"Тихо, тихо, Бриську. Розумієш, я Чічку бачив. Таку струнку, таку красну..."
"От спи краще, сняться тобі різні відьми".
Але це не був сон. А що? Може... може, це любов? Пригадалось, як колись говорила йому Чічка: "Восени знайди мене в пущі, добре?"
В запаху печеної картоплі — осінь. Осінь! І він знайде Чічку.
Ха-ха, знайде? А страх? А добрі людські долоні? А смачний зелений рунок? Марниця, все марниця, дріб'язок. Головне — Чічка. Сам себе не впізнавав, сам собі дивувався. Невже в цьому винна любов?
Однієї ночі він вдарив рогом у двері вольєри. Без краплини жалю покинув Оленець теплу солому лежанки, пахуче сіно, стережену Брись-ком безпеку, легко переплигнув через вориння, навіть напівгадкою не згадавши Єгеря, і пустився бігти у ніч, насупроти страхам і небезпеці. Не думав про них. Нічого у світі не боявся. Трубів, що мав сили. І це означало:
— Гей-гей, Біла моя Чічко, я йду-у-у!!!
В дебрі полуденок.
Добрий Єгер міг би розтлумачити, як у дебрі вгадують полуденок. Робиться це дуже просто. Видибує з своїх таїнних хоромів лісовий володар Чугайстер, білий дух карпатських нетрів, і нечутно підступає до кожної звірини, до кожного птаха, до риби у водах, підступає і нашіптує: "Спіть, мої діти, спіть.