Те-
пер степ трохи не так виглядав. Лани блищались стернею, трава місцями покошена, а далі зісхла від сонця, встелювала степ сіро-жовтою соломою...
VIII.
Вернувшись на Січ, застали вже козаків, що з походу повернулися. Похід повівся, як слід, козаки навіть не йшли до Криму. Покарали добре степових татар, побили, набрали табунів коней. Відтак мурза тої орди заключив з козаками мир і поприсяг, що ніколи козацьких осель не буде чіпати. На тім похід скінчився.
На Івася чекав нетерпеливо дядько Касян. Стрінувши хлопця, трохи його не задавив в обіймах, так дуже радів.
Для школярів почалося звичайне життя у школі при науці, серед таких самих обставин, як і перше.
Минуло так п'ять років. Щороку приїздив за ними Явтух і забирав їх у Михайлівку. По п'ятім році Андрій вийшов із школи і перейшов до новиків, себто до тих, хто ще козаками не були, а під рукою козаків старших вчилися козацького воєнного ремесла. Та мимо того він не перестав дружитися з Івасем і вони нераз нагадували собі, як то гарно буде, як вони стануть козаками-товаришами і тоді по козацькому звичаю заприсягнуть собі у церкві побратимство. Молодики ходили з козаками у недалекі походи, а коли молодикові повелось доконати щось таке, чого від нього не вимагалося, тоді товариство приймало його до гурту, і час його молодництва переривався.
Січові козаки виконували всіляку службу для Січі. Ловили звірів, рибу, їздили на роз'їзди, на посилки, перевозили людей через ріку, Андрійка передали під руку старого перевізника Охріма Хвоста, для того, щоб він добре зазнався з водою.
Одного разу приїхало на Січ посольство московського царя. Було кілька знатних людей, а між ними думний дяк Фома Васаров. Він привіз запорожцям багаті дари і упоминки. Цар просив козаків, щоб дали йому військову поміч.
На Січі був звичай приймати послів від чужих держав з великими почестями. Тож і тепер кошовий батько вирядив їм назустріч старшину козацьку. Посли стояли на другім березі ріки. Старшина козацька зійшла на пором і перевізник відчалив від берега. При обслузі порома був і Андрійко. Він бачив усе, мав нагоду придивитися до церемонії. Московські посли були одягнені в довгі халати з шовкової, золотом тканої матерії, в великих кінчастих шапках, рамова-них дорогим соболевим хутром. Козаки у гарних оксамитних контушах, в сап'янових чоботях на срібних підківках, з шаблями та пістолями за поясом вийшли на берег і подалися до московських шатрів. Тоді вийшли і москалі та стали собі обопільно кланятись. Побачивши таких бородачів, Андрійко сміявся в кулак. Москалі у своїх халатах були неповороткі. До того вони держались з такою повагою, задерши голови вгору, наче б їх хто на коли настромив.
Наговоривши собі цілу копицю чемностей на привітання, всі пішли до ріки. Козаки пустили гостей попереду. Так само було, коли прийшлося входити на пором. Відтак відчалили пором від берега, і він поплив по ріці...
Не знати звідкіля взялась на ріці велика хвиля. Вона закрутила поромом і обернула його боком. Керманич заперся кермою, але воно зломилося, а пором поплив безвпинно долі водою.
То ще нічого, та на протилежнім березі, куди саме рвуча вода несла пором, стояла над берегом камінна скеля. Була небезпека, що коли хвиля вдарить поромом об скелю, то всі потопляться. Порома не сила була здержати. Козаки поскидали контуші, повід-пинали шаблі і ладились скакати у воду. А що зробити з москалями? Ледве чи вони знаються з водою, та чи дадуть собі раду. Москалі дуже налякалися. Подумали, що приходить їм послідня година. До того ще один керманич, що хотів веслом здержати пором, втратив рівновагу і пірнув у воду. Заки його голова показалася поверх води, пором був вже далеко...
Тоді Андрій скинув із себе свитину, сорочку і штани, побіг на корму порома і скочив у воду. Усім здавалося, що він хоче втечи від небезпеки. Андрій показався поверх води і плив щосили до берега. На його плечах видно було линву, що одним кінцем потопала у воді, а другим була прив'язана до порома. Андрій плив дуже швидко до берега. Діставши ногами дна, він схопив линву обіруч і з тяжкою бідою, поки линва не напружилась вийшов на беріг. Він став з усієї сили тягнути пором до берега. Та вода дужча була від нього, і могла його неперемінно потягти до себе. Андрій йшов берегом, держачи линву в руках, поки не натрапив на березі на грубезну вербу. В одну мить обкрутив линву за вербу, та ще прив'язав кінцем до грубої гіляки. Пором захитався так, що московські посли аж попадали. Було се яких п'ятдесять кроків від тої небезпечної скелі. Андрій став щосили кликати на допомогу. Козаки бачили з берега, що діється, та ніхто не знав, як зарадити біді. Усі були певні, що не минути поромові скелі, та що прийдеться їм напевно загибати. Тепер, бачучи, що сталося, козаки стали бігти до того місця. Десяток сильних рук учепилися за линву і стали притягати пором до берега.
— Як ти хлопче називаєшся? — спитав старшина Андрія, що стояв на березі голий, та важко дихав від утоми.
— Перш одягнуся, а опісля скажу,— говорив Андрій.
Він скочив на пором, трохи по дорозі нє перевернув товстого московського посла і став одягатися.
— Та це Андрій Грушка, новик, щойно перед роком січову школу покинув,— говорив керманич...
— Грушка? Еге-ж, твій батько на морю загинув, славний козак був, під Очаковом, тямлю добре, ну в батька вдався, та нам життя врятував... спасибі синку,— старшина погладив його по мокрій голові.
— Какой маладец, спасібо Андруша. Как тебя зовут Груша? Так лі?
— По вашому, либонь, груша, а по нашому таки Грушка...
— Всьо равно, любєзній мой. Панімаєш что ти, здєлал? Ти спас жизнь вєрних дітей васточнаво царя.
— Або я знаю, чиї ви діти будете, спас чи не спас, а зробив, як слід було, коли кермо зломилося.
— Харашо мальчик, ми тебе царскі пажалуєм.
— Та чого мене жаліти, коли мені нічого не сталося,— говорив Андрій, сміючись.— Коли б я був втопився, то й вам так би було, і не жаліли би...
Козаки стали сміятися.
— Как он рєзко вазражаєт! — говорили москалі.— Какая дьорзость!
— Не дивуйтеся, ваші милості, він не розібрав, як слід, вашої речі,— справдувався старшина.
Посли переглянулися, а далі стали скидати гроші, які один хотів передати Андрієви.
— Спасибі вам, панове, я не візьму, мені не треба, за гроші я у воду не скакав.
— Візьми, Андрію, а то можуть образитися, вони ж посли великого царя, це вони тебе нагороджують.— Андрій узяв гроші та впустив у свою кишеню.
— Спасибі вам, мої добродії за почесне і здорові будьте,— він хотів йти, та старшина задержав його:
— Тобі слід, хлопче, поцілувати їх у руку.
Андрій обійшов усіх москалів, цілуючи їх по черзі по руках.
— Ти грамотний? — питав думний дяк.
— Я скінчив січову школу і знаю грамоту добре.
— Ми возьмьом тебя в Москву, мальчик,— говорив думний дяк.
— Спасибі, я із Січі не піду,— відрубав Андрій і пігнав до пристані.
Тут обступили його зараз козаки і стали допитуватися, що і як.
Тим часом посли пішли у Січ. Із січових валів гримнула гармата на привітання великих гостей. На зустріч вийшов кошовий батько і повів гостей у хату. Сюди позносила челядь скрині з подарунками для Січі, від московського царя. Коли кошовому розповіли сьогоднішну пригоду, він каже:
— Бравий хлопець, у свого батька вдався. Як гадаєте, панове, його б слід у козаки вивести...
— Молодий, але проворний та розумний з біса. Я тямлю, як кілька літ тому школяра товариша з то-пелі вирятував.
— Приклич його сюди,— каже кошовий до посильного козака.
Побігли до перевозу за Андрієм.
— Ходи, небоже, кошовий кличе.
— А то чого?
— Не бійся, бити не звелять...
Андрій пішов так, як стояв. Кошовий подивився на нього і каже:
— Мені здавалося, що то ще дітвак, а то козак, мов дубок. Слухай, хлопче, за це, що ти сьогодні зробив, людям життя врятував, і то послам великого царя православного, ми тебе в козаки-товариші переводимо. Ти підеш до переяславського куреня. Одежу та зброю видадуть тобі з січової скарбниці, ти заслужив на це...
— Спасибі, ясновельможний пане за честь, спасибі і за подарунки, та в мене є свої гроші не то що на одежу, але ще й коня за це куплю.
— О, а звідкіля ти грошей роздобув? У похід ходив, що?
— Ні, отсі добродії мене, як вони кажуть, пожалували, та грошей багато дали за те, що трохи в воді замочився...
— Так буде, як я кажу, а гроші сховай. Тобі треба до куреня пристати та товаришів, як слід, почастувати. Ну, йди з Богом. Коня поки що тобі не треба. Твоя доля не на коні, а на байдаку, ось що. Ну, йди собі з Богом, та зайди в канцелярію, щоб тебе у список занесли.
Андрій не чув землі під собою, так радів. З канцелярії пішов у складню січову, де видали йому одяг і зброю. Зараз і переодягнувся. Надів шкапові нові чоботи, широкі з матнею штани, надів зелений жупан, підперезався цвітистим поясом, припняв шаблю і надів високу овечу шапку з червоним дном. Пробував покрутити вуса, та його ще не було, бо щойно мох засіявся. Перш усього, пішов у школу. Колишні зразу його не пізнали, а далі дуже зраділи, обступили довкруги та стали випитувати. Івасеві аж очі світилися з радощів:
— Така нагла переміна з тобою, Андрію, скажи, як воно сталося?
— Нічого, сьогодні я москалів з топелі вирятував. Нашим було би нічого не сталося. Я знаю, вони були б поскакали у воду та й виплили, але довгополим москалям було б капут...
— І за це тебе в козаки перевели?
— Не тільки те, ще москалі-добряги цілу пригорщу червінців дали. Ну, тепер хлопці, здорові будьте, я опісля до вас зайду, тепер мені до куреня пора...
— До Переяславського...
— Там дядько Касян Бистрий записаний.
— Я се добре знаю і тому мені би його зустріти треба.
Андрій відійшов бадьоро. Він підпустив шаблю так, що аж по землі волочилась. Хлопцям трохи очі не повилазили, так дивились за своїм колишнім отаманом. Андрій стрінув на базарі Касяна.
— Ах ти, дітваку коханий, чував, я чував, та шукаю за тобою усюдечки, де ти пропадав? Ходи ж, хай тебе обійму...
Касян обняв кріпко Андрія та вицілував сердечно.
— Ось воно як, недавно такий дітвак, що на руках його носив, а тепер дивіться на нього. Ну, хай тебе ще раз чоломкну. Ага, у який курінь тебе записали?
— У твій, дядьку, у Переяславський...
— Я тобі тепер не дядько, а товариш, ходи я тебе проведу...